ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО В ПУСТЕЛІ

На час, який хронологічно збігся з хрущовською відлигою, на заводі формується потужний колектив молодих художників — Л.Мітяєва, В.Геншке, П.Аверков, І.Зарицький. У цьому контексті є сенс продовжити список художників, які приходили на підприємство пізніше, але всі разом склали славу і гордість київської школи художнього скла, — А.Балабін, В.Затинайко, С.Сміян, І.Аполлонов, В.Дудін, С.Кадочников.

Протягом кількох десятиліть слава заводу гриміла після кожної проведеної виставки. Щороку він брав участь у п’яти-семи лише міжнародних виставках. Більшість часу митці приділяли створенню масової продукції. Якщо ми зазирнемо в наші серванти, то з величезною ймовірністю зможемо побачити його продукцію.

Однак, перегорнувши сторінки благополуччя заводу, торкнемося періоду, коли розгорталися драматичні для нього події. У ході проведеної приватизації контрольний пакет акцій було передано компанії «Бешлі холдингс лімітед» (Республіка Кіпр), решту акцій поділили між Фондом державного майна України та Відкритим акціонерним товариством «Київський завод художнього скла».

Через величезні борги за газ і електроенергію 1997 року завод тимчасово зупинився. Та з’ясувалося, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Втім, тоді надія на реанімацію все ж таки залишалася.

1999 року зі складу заводу виокремилася фірма «Художнє скло», що варила смальту для відбудованого Михайлівського собору. Однак по припиненні робіт почався розгул вандалізму. Скловарні печі було погашено з порушенням усіх технологічних норм, що їх повністю знищило. Автогеном зрізалося унікальне устаткування. Цей-таки безжалісний коток пройшовся і по долях художників, гутників-майстрів, що працювали на заводі все життя і, окрім як захоплюватися магією скла, на жаль, більше нічого не вміли. Ця праця, яку за витратами енергії та сил можна назвати титанічною, відразу виявилася незатребуваною. Було порушено традицію і зв’язок поколінь, адже праця гутників потребує безперервності процесу практичного освоєння ремесла.

На сьогодні завод оголошено банкрутом. Приміщення, які раніше здавалися в оренду, буде продано найближчим часом. Дуже зацікавлений сусід — Міжрегіональна академія управління персоналом — із заднього ганку вже почав прибирати до рук заводські корпуси й території.

Вже є всі підстави написати для нащадків епітафійне послання: «Київський завод художнього скла, заснований Петром I, помер, і шансів на його відродження немає».

Однак у цій історії є ще одна важлива проблема — заводський музей, що поповнювався протягом останніх п’ятдесяти років. Це була гордість заводу, там представлено кращі твори всіх художників. Його площа — 150 м 2, кількість експонатів — понад 3,5 тисячі одиниць зберігання. Але витвори записано не відповідно до музейних норм: за одиницю зберігання взято цілі набори. Тобто реальна кількість експонатів — понад 12 тисяч.

За роки існування музею всі його експонати реєструвалися як виробничі надлишки. Були в цих надлишків і фонди. Та вони вже розграбовані, розібрані, розпродані. Черга за музеєм...

Певна складність ситуації пов’язана з фактом незаконної приватизації музею. Є постанова Ради міністрів № 396 від 31 травня 1994 року, в якій сказано: «Міністерствам, відомствам, установам і організаціям, які мають колекції, місцевим державним адміністраціям ужити заходів щодо забезпечення належного режиму зберігання, охорони, захисту їх від розкрадань, пожеж, пошкоджень, актів вандалізму, незаконного переміщення за межі України, маючи на увазі, що у випадку приватизації майна державних установ, підприємств, організацій, визначені цінності залишаються в державній власності».

Знову парадокс. Закону ніхто не скасовував. Але в конкретному випадку — із колекцією Київського заводу художнього скла — він не спрацьовує. Не марнуватимемо час на з’ясування питання — «хто винен?» Покладемо сили на вирішення питання — «що робити?» І тут можна скористатися досвідом Росії.

Ленінградський завод художнього скла спіткала та ж таки сумна доля — його було закрито, а устаткування знищено. Втім, там змогли вирішити питання з колекцією: її передали в Єлагінів палац. Колекція імператорського порцелянового заводу, яким зараз володіє американська сторона, залишилася на території заводу, але передана на баланс Ермітажу.

У нашій ситуації є кілька варіантів більш-менш позитивного рішення. Можна залишити колекцію на тому самому місці, передавши її на баланс одного з державних музеїв. Можлива передача колекції у фонди кількох музеїв, оскільки всім бракує площ зберігання. Це, звісно ж, зашкодить її цілісності, але забезпечить схоронність. Тут замішані й грошові інтереси, а думки художників та заводського керівництва не збігаються.

Ось і пишуть художники листи в міську й президентську адміністрації, у Міністерство культури та інші інстанції. Іноді листи з невтішною інформацією приходять. Їх до справи підшити можна, але захистити колекцію не можна. У одній з відповідей Головного управління культури читаємо: «До прийняття Фондом державного майна відповідного рішення вирішити питання зі створення Музею художнього скла в Києві не бачимо можливості».

Однак проблема все ж таки полягає в тому, що поки міські чиновники «побачать можливість» щось зробити для зберігання колекції, яка, безсумнівно, є предметом державного культурного надбання, сам предмет може щезнути з лиця землі.

Не хочеться вірити, та ось сумний сценарій. Будівля, у якій зараз музей, викуповується. Новий власник дає місяць-два на «очищення» приміщення. Колекція вантажиться, щоправда, незрозуміло чиїми силами, в один із заводських підвалів. У таких умовах можливість биття виробів до 60—70%. А може розповзтися на сувеніри по приватних апартаментах.

Ламати — не будувати. Якщо ми входимо в XXI століття, декларуючи гуманні цінності, то як же можна обкрадати себе і нащадків, із легкістю й безтурботністю знищуючи те, що вже створено?! Адже макетами історичних пам’яток не замінити.