ГОЛОС IЗ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПЕРИФЕРIЇ

Наприкінці червня минулого року в одному з найпотужніших видавництв Німеччини Suhrkamp Verlag побачила світ книжка Юрія Андруховича «Остання територія», яка вмістила понад десяток есеїв, написаних за останнє десятиліття. Майже всі з них раніше публікувалися українською, за винятком есею «Місце зустрічі — Ґермашка», який писався на замовлення журналу «Кафка» німецькою.

Зізнаюся, особисто для мене, українки в Німеччині, вихід у світ «Останньої території» німецькою мовою був своєрідним особистим святом, хоча б тому, що ця подія пов’язувалася із підтвердженням власного позитивного іміджу. Хотілося одразу побігти до книгарні і купити з десяток екземплярів, роздарувати їх знайомим, навіть не сумніваючись, що це їм обов’язково сподобається. Адже ця збірка вмістила саме те, про що я сама хотіла б розповісти своїм німецьким друзям. Проте в письменника це виходить глибше, влучніше і краще.

Але це мої особисті емоції. Якщо ж дивитися об’єктивно, то для Андруховича, який уже й раніше був досить популярним у письменницьких колах Німеччини, співпраця із «Зуркампом» стала справжнім проривом на німецьку літературну сцену. Підстави так стверджувати дають мені конкретні факти. По-перше, — продані екземляри «Останньої територї». Як повідомила редакторка видавництва Катаріна Раабе, перший наклад обсягом 2,5 тис. екземплярів розійшовся ще восени минулого року. Було видано другий наклад, і на цей час продано понад 4 тисячі примірників. Сама пані Раабе досі «ще не знала подібних випадків, щоб таку сильну реакцію викликав цілком невідомий раніше автор із майже невідомого краю».

Не менш важливим підтвердженням успіху стали рецензії німецьких літературних критиків у пресі; перші з них були надруковані десь через місяць після виходу у світ Андруховичевих есеїв. Відгукнулися практично всі великі і популярні загально-німецькі друковані массмедіа, відомі своїм високим рівнем та вимогливим стилем критики: мюнхенська «Зюддойче Цайтунґ»; тижневик «Ді Цайт», «Нойє Цюріхер Цайтунґ», «Франкфуртер Альґемайне Цайтунґ» та «Франкфуртер Рундшау».

Ще одним моментом сплеску уваги до цієї збірки есеїв послужив Франкфуртський книжковий ярмарок у жовтні минулого року: всі рекламні екземпляри «Останньої території», розраховані на весь період виставки, розійшлися у перший же день. А найновіша з рецензій, які потрапили мені до рук, датована 15 січня 2004 року і була опублікована в газеті «Райнішер Меркур».

Відгуки літературних критиків виявилися одностайно позитивними, щоб не сказати — ейфорійними. Для початку наведу хоча б кілька цитат. «Українcький поет, автор романів та есеїст Юрій Андрухович живе в Iвано-Франківську неподалік Карпат і настільки захоплююче, з таким розмахом пише про свою батьківщину, що нам стає лячно від власної провінційності», — пише Iльма Ракуза, поетеса, перекладачка, літературний оглядач газети «Нойє Цюріхер Цайтунґ». Лаконічно, але з належним визнанням оцінює есеї Лотар Мюллер («Зюддойче Цайтунґ»): «Це тоненька, багата, гірка і дотепна книжка». Iріс Радіш, фейлетоністка тижневика «Ді Цайт», у своїй двосторінковій статті під назвою «Поїзд 76 до старої Європи» вдається навіть до своєрідного перлокутивного акту: «Той, хто досі ще не проводить свій вільний час у колі українських торгівців дівчатками, повинен принаймні прочитати блискуче написані краєзнавчі культурно-меланхолійні есеї пера українського автора Юрія Андруховича».

Поява «Останньої території» на німецькому книжковому ринку збіглася з черговою хвилею «європейської дискусії» довкола розширенням ЄС на Схід. «Тоді, коли серед європейців входить у моду надмірне, майже нарцисистичне замилування власною особою, коли європейська історія, здається, прямує до європейської нації і ми полюємо на химеру політичної колективної ідентичності [...], виходить у світ книга європейського друга, котрий нам, мешканцям Шенґенівського краю, пропонує подивитися на нас самих збоку [...] У своїй чудовій політично-історичній збірці есеїв Андрухович розгортає ментальні мапи европейської периферії», — пише Міхаель Єйсманн, історик за фахом, культурний оглядач газети «Франкфуктер Альґемайне Цайтунґ».

На жаль, про те, що діється на так званій «європейській периферії», себто за вже близьким у часовому плані східним кордоном Європейського Союзу, в Німеччині відомо поки що лише одиницям. Особисто мене неодноразово шокувало, наскільки в західних європейців, а зокрема німців, недиференційований підхід до Східної Європи. Усе, що лежить потойбіч колишнього радянського кордону, для них мало одну назву: Русслянд, Росія. Не в останню чергу причина цього явища в тому, що в інформаційному просторі країни, в якій вони живуть і мас-медіа якої користуються, України попросту майже немає. Це відзначають, зокрема, і рецензенти «Останньої території».

Так уже згадана Iльма Ракуза («Нойє Цюріхер Цайтунґ») цілком усвідомлює цей факт: Західна Європа таки дещо знає про Україну, скажімо, про корупцію, жменьку євреїв у Чернівцях, про торгівлю жінками, чорнобильську аварію. «Проте з європейського дискурсу ми Україну фактично виключаємо».

Iз легкою ноткою суму у цьому ж зізнається нюрнберзький журналіст Міхаель Целлєр: «У світі уявлень багатьох німців Андорра та Ліхтенштайн напевне яскравіше представлені, ніж велика і багата смуга землі між Польщею та Росією». Німці орієнтуються на заокеанський американський світ, їх вабить суворе й динамічне життя Нью-Йорка, а слово «Україна» їм «пахне збитими, скуйовдженими шерстяними шапками». Україна — це мовби кінець цивілізованого світу. «Їй бракує швидкості та сексапілу американських субсвітів», — констатує Iріс Радіш.

Андрухович, безперечно, влучає у центральний нерв західного суспільства, демонструючи йому свою візію цієї Європи, бо дає зрозуміти читачеві, що ця «периферія», цей «кінець цивілізованого світу» — реально існуючий конгломерат з конкретними історичними підвалинами і незаперечними географічними обрисами, що саме він — хочеш чи не хочеш — теж є Європою, на жаль, дотепер відсутньою у свідомості багатьох західних європейців. «Тут усе крутиться довкола Європи, тієї Європи, про яку ми говоримо хіба у виняткових випадках на сторінках літературної рубрики, — пише про Андруховичеві есеї Iріс Радіш. — Тут ми вчимося того, що нам уже багато років терпеливо пояснюють центрально-східні європейці: що література безпосередньо пов’язана із географією, із пилюкою, світлом, брудом конкретної території…»

Очевидно, проблема європейськості, Європи та окреслення цих понять не є чимось унікальним на німецькому літературному ринку. Оригінальність Андруховича не в тематиці, а в тому, що він примушує читача ще раз переглянути усталені погляди на речі, змінити напрям мислення. «Після прочитаного раптом усвідомлюєш, що виґлянцюваний дзеркальний Потсдамер Пляц, де колись закінчувалася Європа, втрачає свій блиск... Радянський Союз продовжує сьогодні існувати ... посеред міста Кьольна... Несподіване єднання пролетарів усіх країн відбувається біля каси дешевих супермаркетів», — читаємо в Iріс Радіш. Саме тому, на її думку, наївно сподіватися, що Схід поступово перетвориться на Захід, як це бачиться ідеологам об’єднаної Європи. Набагато ймовірніше «осхіднення Заходу».

«Чим пізніше виник есей, тим менше ілюзій стоїть за словом «Європа», — пише Лотар Мюллер («ЗЦ») про «Останню територію», називаючи її тому «книгою неспокою».

Поруч із цікавим викладенням спостережень за дійсністю, німецьких рецензентів захоплюють в Андруховича мовна віртуозність та інтелектуалізм письма — те, що можна було б назвати індивідуальним стилем автора. Тут насамперед хотілося б згадати оцінку Міхаеля Єйсманна («ФАЦ») — журналіст у своїй рецензії буквально вибухає емоціями, які видають його неймовірне захоплення Андруховичевим письменницьким умінням: «Метод Юрія Андруховича — це, коротко кажучи, напад запаморочення, фантасмагоричний стиль, у якому сучасність та минуле сплавлені докупи, аж до розжарено гарячого моменту правдивого споглядання. Цей метод слід було б зараховувати до категорії наркотиків, котрі сприяють розширенню свідомості, таким галюцидно точним він є. При цьому все може відбуватися цілком розмірковано та раціонально, і все ж Андруховичу щоразу вдаються проломи, то швидкий поворот тут, то удаваний напрямок там, і слова катапультують його та його читачів у якісь декорації, серед яких розігрується дивовижна, незнайома вистава, і тут ми поступово прозріваємо й починаємо розуміти, що це — наша вистава».

Iльма Ракуза своє захоплення виявляє не так в експресивній лексиці, як у тому, що її у рецензії фактично «тягне» на поезію: «Це колоритні есеї, обвіяні вітром історії та міфології, спогадів та парадоксів, начинені досвідом, це — особливий мисленнєвий простір».

Образи, виведені пером Андруховича, — автентичні й живі. «Таким цей край може зобразити лише правдивої породи літератор», — стверджує Міхаель Целлєр, отож, «після літературної експедиції у читача складається враження, що ця така далека країна стала для нього на добрячий шмат ближчою, ба навіть умістилася в його горизонт європейського світу». А.Е.Зульцер («Райнішер Меркур») стверджує навіть, що «Остання територія» може замінити путівник по Галичині і тому, хто не знає цього краю, представити всю його багатоманітність.

Успіх книжки в Німеччині, безперечно, пов’язаний ще й з особистістю самого автора. Юрко Андрухович говорить багатьма мовами, часто виступає із читаннями. Так, лише впродовж останньої осені його можна було побачити і почути в Берліні, Реґенсбурзі, Гайдельберзі, Франкфурті та ще в багатьох інших містах. А найголовніше — він уміє своїми виступами безапеляційно захоплювати німецьку публіку, яка після читань чемно шикується в чергу по автографи.

Цікаво, що й у літературних критиків захоплення есеями явно простує пліч-о-пліч із захопленням особистістю письменника. Так, Iріс Радіш вражена тим, що Андрухович, який навчався у Львові та в Москві, мешкав по різних німецьких віллах, читав лекції американським студентам, — усе-таки залишається жити в маленькому Станіславі біля підніжжя Карпат. Як зрозуміти цей потяг до провінції, запитує журналістка. Своєрідну відповідь знаходимо в Iльми Ракузи, яка порівнює голос Андруховича на західноєвропейській літературній сцені із появою Анджея Стасюка, який із забутого Богом маленького села у Бескидах перетворює «Світ поза Дуклею» на Космос, де поняття центру та периферії починають видаватися відсталими. Ю.Андрухович черговий раз перевертає пересічні уявлення про провінцію та провінційність, показує, що ці дві речі можуть бути незалежними. Погляд Андруховича — це погляд із «провінції», але погляд не провінційний. У ньому поєднуються далекоглядність та глибокий аналіз речей з умінням міняти перспективу.

Міхаель Єйсманн («ФАЦ») вбачає в Андруховичеві «актора», здатного вплинути на політичні події міжнародного масштабу, і тому рецензент навіть висловив побажання, щоб комісар ЄС із питань розширення Ґюнтер Фергойґен під час переговорів в Україні зустрівся з Андруховичем: «Це була б зустріч-мрія, яка б Європі додала мужності».

Не знаю, як там склалося чи ще складеться із Фергойґеном. Натомість я знаю принаймні з десяток німецьких видавців, журналістів та шанувальників літератури, які після знайомства як не з самим Андруховичем, то бодай із його есеями запалилися бажанням обов’язково потрапити до цієї країни, про яку пише такий «атрактивний чорнобривий письменник» (М.Єйсманн). Отож, поруч із видавництвом «Критика», в Україні ґешефт із автором могли б зробити бюро подорожей: лише вчасно укласти контракт із Юрієм — і німецькі клієнти гарантовані цілорічно!

Якось у ході однієї дискусії на Франкфуртському книжковому ярмарку я почула таку фразу: «Великий недолік східноєвропейської літератури полягає в отих -ічіч та -ачіч». Проблема неприймання чужого починається, вочевидь, із невимовності імен. Так от, видається, що з -овичем справа на доброму шляху. Зокрема «Зуркамп Ферляґ» планує такі кроки: у травні вийде друком «Моя Європа», а наступним стане роман «Дванадцять обручів», який уже зараз перекладається німецькою.

Тут можна щиро порадіти за самого Юрія. Водночас варто згадати, що факт успіху Андруховича в Німеччині суттєвий ще й з кількох інших мотивів. Свого часу українські читачі могли відкрити для себе багато речей через доступну їм польську мову, адже Польща свої зв’язки зі світом почала плекати набагато раніше. Тепер спостерігаємо певною мірою схожий феномен: німецька мова є ключовою для багатьох, насамперед східно- і центрально-європейських, літератур, у тому числі української, бо відкриває їм шлях до західноєвропейського читача. Німецький переклад часто стає джерелом рецепції для видавництв в інших країнах. А ще дуже хочеться сподіватися, що успіх Андруховичевих творів на німецькому ринку зіграє роль «іскри», яка закономірно потягне за собою ланцюгову реакцію і приверне увагу західного видавця до інших українських авторів.