ГЛОБАЛІЗАЦІЯ В БУДЯКАХ

Я досі не розумію, що поганого в глобалізації. Ні, я розумію, що глобалізація — це погано. Мені про це мало не щодня нагадують з екранів телевізора, з Інтернету, з українських газет. Мене знову і знову залякують, мені погрожують, мене застерігають, мовляв, ще трохи — і по всьому. Мені навіть подобаються виступи антиглобалістів. Вони такі революційні, такі лівацькі — ці діти ситого Заходу. «Вони й про тебе піклуються, українське дитя», — приблизно таке враження з’являється принаймні в мене. Так, вони проти уніфікації, яка знищує оригінальне і самобутнє, так, вони проти масової культури і засилля американського імперіалізму на всіх рівнях. Я теж проти всього цього. Але я все одно не розумію, що конкретно поганого несе в собі глобалізація для української культури і, вужче, літератури.

І хотів я зрозуміти, і прочитав я на сайті радіо «Свобода» статтю відомого поета Павла Вольвача «Про роль глобалізації у культурно-літературних вимірах». Ну, думаю, зараз цей літературний самородок, ця остання надія покоління шістдесятників, за всіх скаже, за всіх переболіє і нарешті пояснить мені згубний вплив глобалізації на українську літературу. А почалося все з визначення глобалізації як «цивілізаційного виклику» для української культури. «Гаразд, — думаю, — перший трюїзм пропускаю». Потім, за Вольвачем, глобалізація загрожує перетворити українську культуру (чому ж не мову?) на сучасну латину і марґіналізувати її. От, виявляється, що найбільше загрожує рідній культурі! А я ж, наївний, думав, що проблема все-таки — в якихось складніших речах, а не в кока-колі і памперсах. Так ось що заважає нашій рідній культурі розвиватися! Ворога, нарешті, знайдено. І що абстрактніший цей ворог, то зручніше писати подібні матеріали. Стало легше, панове? Мені не стало.

Коли ж уже, думаю, література? Аж ось вона. «Письменникові пропонують зробити з літератури товар!» — волає наш полеміст. А що має робити письменник, аби дійти до сучасного читача? Сидіти в холодній хаті і писати безсмертний епос про вмирання села чи лементувати на тему загибелі української літератури як національного явища? А може, озброївшись членським квитком НСПУ, піти в народ і пропагувати невмирущі традиційні цінності бабцям на базарі чи водіям маршруток? «Глобалізм жорстоко регламентує тип письма», — ще одне загальне місце подібних писань. Тут неодмінно треба згадати про масову літературу з її Рогозою і плавно перейти до ренегатів-постмодерністів на кшталт Андруховича й Іздрика. Шаблону дотримано — аплодисменти...

Найсерйозніший закид глобалізації, за Вольвачем, — це те, що вона заперечує «співця... який переймається трагічністю буття». Побійтеся Бога, поете! Це Мілан Кундера, Ґюнтер Ґрасс та Арундаті Рой не трагічні? Це Тадеуш Ружевич і Джон Ешбері не переймаються трагічністю буття? І всі вони включені в глобалізаційні процеси, комерційно успішні, їх читають мільйони, вони заможні і не сидять по холодних хатах. Ви це їм закидаєте? Це «Непрості» Т.Прохаська і «Центрально-східна ревізія» Ю.Андруховича не трагічні? Що ж тоді трагічніше в сучасній літературі? Гуморески Є.Дударя чи історичні романи Ю.Мушкетика? Чи, може, ваші власні писання, з яких на півкілометра стирчать вуха як не Вінграновського, то Симоненка, борець з ієрархіями й запозиченнями ви наш?

Ні, поет Вольвач знає рецепт, він уявляє, якою «має бути відповідь». І відповідь ця ще банальніша — «світоісторичною та модерністською». І знову слова, слова: «жива плоть», «противага симулякрам і пустопорожнім бляшанкам», «внутрішня боротьба»... Чому ви так опираєтесь успіху і водночас мрієте бути прочитаним в екзотичних країнах? Чому так боїтеся рахунків у комерційних банках і водночас видаєте свої вірші в престижній «Кальварії», поете полину й будяків? Кого ви хочете ввести в оману своїми антиглобалістськими камланнями?

Кожен має право на свої мухи в голові. Кожному дозволено розводитися про ієрархії та мріяти про українську культурну експансію. Але мені досі не зрозуміло, чому сучасна українська література автоматично стає нестравною, коли не підпадає під черговий народницький шаблон? Чому успіх (хоч які тут у нас успіхи!) — синонім культурної зради, а трагічність — єдине мірило літератури? Сподіваюся, на ці питання існує відповідь.