Галина Пагутяк: "Сучасна цивілізація поїдає своїх дітей"

22 квiтня, 2016, 00:04 Роздрукувати Bипуск № 15, 22 квiтня-29 квiтня 2016р.
Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори
Відправити
Відправити

Письменниця Галина Пагутяк живе в Галичині, мандрує невідомими стежками, відкриваючи для себе і для своїх читачів унікальність регіону. Так, зокрема, народилася її книжка "Сентиментальні мандрівки Галичиною". А у 2010-му письменниця стала лауреатом Шевченківської премії - за книжку прози "Слуга з Добромиля".

Автор
Статті авторів Всі статті автора Всі автори

Галина Пагутяк:  "Сучасна цивілізація поїдає своїх дітей"

Письменниця Галина Пагутяк живе в Галичині, мандрує невідомими стежками, відкриваючи для себе і для своїх читачів унікальність регіону. Так, зокрема, народилася її книжка "Сентиментальні мандрівки Галичиною". А у 2010-му письменниця стала лауреатом Шевченківської премії - за книжку прози "Слуга з Добромиля".

- Пані Галино, в передмові вашої книги "Кожен день - інший" є такі словами: "Страшно жити у цьому світі, що деградує на очах... Так є, але так не повинно бути". У чому, за вашими спостереженнями, полягає скочування соціуму?

- Сучасна цивілізація поїдає своїх дітей. Вона вмирає, і це очевидно. Якби це була одна людина, її варто було б замкнути в божевільні - за патологічну брехню, за консумеризм, за ненаситність, за фанатизм.

У світі різко поменшало розумних людей. Ніхто не знає, як впоратися з цим абсурдом. Такі основні цінності, як освіта, здоров'я, духовні потреби, набрали звироднілих форм. А вікна Овертона відчиняються щораз нові й нові.

Колись я стояла в темряві на рівнині Мегіддо, віяв сильний вітер, і я наче опинилась у біблійних часах, коли вірили, що на цьому місці відбудеться остаточна битва між добром і злом. То було одне з найсильніших вражень мого життя. Як писав Шевченко: "Чи буде правда на землі? Повинна буть, бо сонце встане і оскверненну землю спалить". Через два роки я усвідомила, що Україна перетворюється на долину Мегіддо, бо більш скривдженої землі годі знайти на нашій планеті.

Щоб стати воїнами світла, потрібні три речі: не брехати, не боятись і не красти. Ну, і не створювати собі кумирів, звичайно. Люди, які прагнуть начебто творити добро, повинні спершу перестати чинити зло, бо нагода чинити зло трапляється куди частіше.

В українців є нездоланний потяг до справедливості, а її приймають за несолідарність чи недружність. Українці не агресивні до чужинців, а це вважають ознакою слабкості. Українці відчувають містичний зв'язок із землею, а їх намагаються урбанізувати.

Українці вважають найбільшим моральним авторитетом великого поета, що народився 200 років тому, а не президента чи полководця.

Ми здатні побудувати державу нового типу, де всі важливі рішення затверджуватиме громада, а не купка олігархів. Для цього потрібна лише добра порція національного егоїзму.

Я не утопістка якась там. Я завжди перебуваю дуже близько до звичайних людей і знаю, які вони можуть бути мудрі.

- Чим, у вашому розумінні, є наш західний регіон? Наскільки добре українці його розуміють, які стереотипи про нього мають, зокрема, й самі галичани? Які загрозливі настрої можуть проявитися в цій частині України?

- Мені ніколи не спадало на думку пишатися тим, що я з Галичини. Я ще й бойкиня, а бойки не люблять вихвалятися. Це ще не найкрасивіший куток України. Але я люблю людей, які тут живуть, за їхню вічну непокору кожній владі, за те, що тут кожен може простежити свій родовід ледь не до князя Лева, що звичаєве право й ієрархія панують у наших селах досі. Що галицька шляхта не спольщилась і не онімечилась, і завжди користала з моменту, щоб відновити незалежність України. Це дуже потужний клан лицарів, які не пустили орду в Європу.

А стереотипи - що небіжка Австрія була культурною імперією. Аякже! Розібрала на каміння замки, храми й монастирі, замурувала Полтву, знищила унікальний клімат Львова, перетворивши його на Лондон. Яким би прекрасним був Львів та інші міста зі збереженою польською та українською давньою архітектурою! Барвистим і завжди святковим.

Галичина - це земля. Як Поділля, Покуття, Опілля, Волинь. Як, приміром, Мазовія у Польщі чи Баварія в Німеччині. Більшовицькій владі не вдалося нівелювати особливості цих земель, але в
90-тих роках свідомо знищувалась уся промисловість на Львівщині. Це не тільки була підготовка до війни. Це діялось і за рекомендацією Євросоюзу, тобто транснаціональних корпорацій. Знищувалися заводи, які становили загрозу конкуренції, наприклад алмазний в Бориславі. Люди не мали роботи і виїжджали цілими містами на заробітки. А в Європу нам зась усе одно. Мета виправдовує засоби - це надзвичайно цинічний принцип міжнародної політики. Людина і довкілля - нічого важливішого бути не може. Це стане основою нової, гуманної цивілізації. І кожна така земля для мене - як родина, що повинна дбати про свій добробут і благо, контролюючи уряд, який вона утримує.

Особливістю західних регіонів була мультикультурність. Німецькі окупанти знищили євреїв, більшовицькі - поляків і німців. Це велика трагедія, адже прості люди добре ладили між собою, вчились одне від одного, і, до речі, мовою міжнаціонального спілкування була українська. Бо українців була більшість. Тому як не крути, але ми не втратили здорового глузду й не перейшли на мову окупанта. І стали пострахом для окупантів та манкуртів зі Сходу.

Найгірше, що нам загрожує, - це втрата бойового духу предків під час війни. Сепаратизм галичани не підтримають. У них у крові - прагнення до соборності України. Але якщо у цих людей почнуть відбирати землю, вони повстануть. То так виглядає, що зараз ця земля їм не дуже потрібна, але стрімке зубожіння і загроза того, що їхні села знесуть, аби латифундисти посадили там ріпак, стане останньою краплею.

Після війни нашу молодь відправляли на шахти Донбасу. Мій дядько там і загинув. Коли почалася війна на Сході, мені приснився сон: безкраї лани пшениці на Донбасі, і все таке рідне. Так буде колись. Край залікує свої рани, все лихе зникне.

- Ви часто пишете про важливість української мови. Які мають бути кроки на різних рівнях, щоб збільшувати сфери впливу української, при цьому не сіючи напруги всередині держави?

- Напруги, кажете? Якби пастух пильнував своїх овець, їх би не пожерли московські вовки. Толерантність не захистила нас від війни, отже потрібен активний захист мови. Поки що її захищає громадянське суспільство, а не влада. Або при владі в нас немає розумних людей, або це просто лакеї Москви.

Які кроки? Повністю українізувати ЗМІ, освіту. Штрафувати нещадно за порушення мовних норм.

Колись в Ізраїлі через помилку у слові зняли з ефіру дуже популярну пісню, був страшний скандал і шалений штраф. Виганяти з роботи сепаратистів, що сидять у школах.

Повірте, коли мову боронитиме закон, бо це як прапор і герб, національна святиня, ніхто навіть не писне. Московська орда вже й так до нас приперлася, нічого вона не зробить. До Києва не дійде.

Треба орієнтуватися на нове покоління. Нехай гіркий досвід Ірландії і Білорусі стукає щоразу в серце, коли хтось починає скиглити про російськомовних українців. Ці нещасні не є українцями доти, доки не почнуть спілкуватися публічно і вдома мовою своїх дідів і прадідів. У мене немає галицького погляду на мовне питання. Це - голос здорового глузду.

- Поговорімо ще про "укрліт"…

- Є сучукрліт, а є Українська Література. Це - різні речі. Це як пиво і шляхетне вино-мальвазія, яке не всі куштували, бо воно не в кожній крамниці і не в кожному супермаркеті. Якийсь дурень ляпнув, і всі згодилися, що нам треба створювати масову літературу, а елітарна сама з'явиться.

Я вже досвідчена особа, мене не надуриш "золотими" письменниками і купленими рейтингами, але творча молодь підлаштовується під "продюсерів" сучліту, бо знає, що інакше не видасть книжку.

На Заході теж спустили з ланцюга демонів маскультури і не можуть дати тому ради. І пручаються одиниці.

У нас ще є шанси укріпити своє коріння. Ми живемо в тривожні й трагічні часи, які вимагають не агіток і не епігонства, а правди. Довженко казав колись про мідні п'ятаки правд і золото Правди.

І ще - мені дуже смішно, коли автори неякісних книжок заявляють, що писати треба так, аби було легко перекладати іншими мовами.

Масова література повинна стати не всенародною розвагою, а піддаватись не менш суворому відбору, ніж елітарна. Вершки сучукрліту можуть мріяти собі про Нобелівську премію, але насправді це консервна банка, вміст якої давно протухнув, бо засидівся на книжкових ярмарках у ролі весільних генералів і під світлом телекамер. Найкумедніше, що вони хочуть створити канон з себе ще при житті. Ой, щось мені це дуже нагадує! Той самий невмирущий совок і одну й ту саму Верховну Раду 20 років поспіль.

- Назвіть непомічені чи неналежно оцінені імена сучасної української літератури, які є перспективними?

- А в нас є критика? Нема. Навіть злих церберів, не завжди справедливих. Є тусівки, які себе рекламують. Є люди, які не мають стосунку до тусовок і пишуть собі потроху. Наприклад, Олександр Клименко і Петро Яценко. Та що казати про них, коли Валерія Шевчука не помічають. А Андрія Содомору, його чудову прозу? Вони краще за мене скажуть, що таке українська література. Принаймні їх ніхто не звинуватить у заздрощах.

- Що для вас є головним, принциповим у власній творчості?

- Завжди тільки одне: автентичність. Мої думки і мої слова повинні відповідати мені, моїй сутності. Тобто я не можу брехати й ошукувати ні ближніх, ні дальніх. Те саме стосується і уяви. Я не описую світ, то було б страшенно нудно. Я його перетворюю. Це про мене визначення Канта: "Людина - це істота, яка змінює світ винятково силою власної уяви".

- Мандри - це основне джерело натхнення, причому обов'язково самотиною вперше в невідоме місце? Знаю, що також багато працюєте в архівах і навіть проводили розкопки.

- Я можу обійтись і без мандрів. Знайти якийсь інший спосіб медитації. Мандрую не для того, щоб зустрічатися з людьми, а щоб не бачити день у день одних і тих самих. Коли повертаєшся, то бачиш ледь помітні зміни. Іноді добре втекти від проблем, щоб вони перестали бути твоїм клопотом.

Трепет, який відчуваєш, коли тримаєш у руках книгу, в яку записи вносили 200 років тому, повертає мені віру в те, що тендітності буття може протистояти звичайний папір, і якщо я маю змогу читати ці записи, значить, існує якась вища воля, вищий захист. Коли я читаю ім'я дитини, що прожила всього кілька днів, - це зовсім не те, що прочитати ім'я на надгробку. Я думаю, що це дитя залишило по собі слід, і він досі світиться в мороці минулого. Мені дуже близький поет XVIII ст. Вільям Блейк, бо він зумів передати священне благоговіння перед життям.

Прилизані відреставровані пам'ятки архітектури не викликають у мене відчуття історії. Історія глибоко. Часом на глибині 7 м.

- Якщо розширити вашу думку: "Я змінилася, мене не тішать уже багато речей..." Вони звучали в контексті, що радість, на відміну від творчого прориву, є постійно.

- "Радість, радість, іскро Божа…" Те, що приносить радість, це - добре, бо радість - це сила. А коли ти сам себе підкупляєш речами, нагородами, завищеною самооцінкою, це не додає сили. То отрута для й так отруєного організму. Щастя - це лише мить. Для мене щастя, коли я бачу перед собою стежку, а не стіну, а під ногами в мене земля, а не сходи, на які треба пнутися. Я ж пишу не для абикого, а лиш для споріднених зі мною душ, тому тішуся, коли мені вдається сказати щось нове. Я б хотіла сказати людям, що немає нічого ціннішого, ніж душевний спокій і чисте сумління. Ви, напевно, помітили, як бояться старі люди смерті. Вони знають, що не жили відповідно до своєї суті, тому їх терзає сумління.

- Якби ви поставили собі запитання: "ХТО та ЩО я є сьогодні?" - якою була б відповідь?

- Я - частина краєвиду, де є ріка, гори, поля і ліс. Там я народилась і там виглядаю природно й невимушено. Мені бракує моря і пустелі, тому я їх створюю час від часу, або їду, щоб зустрітися з ними. Десь на Близькому Сході чи в Середній Азії. Туди мене найбільше вабить. Там просте життя, де ти не мусиш бути кимось, не мусиш чогось досягати, когось завойовувати. Ти просто відчуваєш гармонію з Усесвітом. Два стани я люблю найбільше: сидіти на порозі дому і йти стежкою, яка кудись тебе приведе. Я б могла так жити тисячу років.

Свої книжки я пишу від руки, вони є відбитками моїх долонь і пальців. Основний малюнок не змінюється ніколи. Просто ніхто цього не помічає.

Ще дитиною я прокинулась, пізнавши античну міфологію, і вона досі мене тримає у зоні високої культури. Я бачу довкола себе Антігон, Кассандр, чую сміх Пана і гру Орфея. Проте ніколи не мріяла поїхати до Греції, бо вона вже не та. Це - зараз місце, де заробляють гроші на туристах.

Я не переймаюся, хто що думає про мене. Головне - щоб ніхто не порушував тієї зони тиші, яка є довкола мене.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК