Галина Баранкевич: "Моя лемківська родина була вивезена товарняком на Луганщину"

Виконавиця головної ролі в культовій виставі "Солодка Даруся" - актриса Івано-Франківського драмтеатру Галина Баранкевич - розповіла DT.UA про свій проект "Легенда святого Різдва", а також про історію своєї родини.

"Легенда святого Різдва" - це спроба адаптувати старовинні різдвяні традиції для сучасної аудиторії, зберігаючи і сенс традицій, і їх атмосферу. Це не перший авторський проект заслуженої артистки України Галини Баранкевич на сцені рідного театру. До того ж Галина - чудова співачка. На рідній франківській сцені вона грає ще зі студентських років (2006-го багатьох вразила у виставі "Маруся Чурай" за Ліною Костенко). Але, без перебільшення, велику, всеукраїнську славу актрисі принесла головна роль у "Солодкій Дарусі" режисера Ростислава Держипільського за мотивами роману Марії Матіос. Сьогодні в репертуарі Галини Баранкевич багато різножанрових вистав: "Енеїда", "Нація", "Слава Героям", "Гамлет". Тим часом актриса прагне й певною мірою автономного творчого руху.

- Пісня - і є той світ, що паралельний моєму акторству, - розповідає DT.UA Галина Баранкевич. - Так, я актриса, обожнюю театр. Але спів - моя душа, сутність, сповідь. Це те, що роблю з дитинства. Те, без чого, я думаю, і моя театральна творчість не могла б бути повною.

Відповідно, такі проекти - не просто ідеї, це - пережите і наболіле.

Якщо говорити про музичну феєрію "Легенда святого Різдва" - то ця тема непокоїла мене років три. Відколи в наше життя стали дуже стрімко й активно вкорінюватися свята інших країн. І мене все більше спантеличувало й засмучувало: як це так? У кого в кого, а в українців є вдосталь свят, фольклору, традицій і пісень, щоб святкувати будь-що і будь-коли.

Але, мабуть, усе-таки щось стає застарілим і нецікавим, а в багатьох регіонах нашої країни - взагалі залишається невідомим.

Отже, щось треба подавати на новий лад, шукати нові грані, як, зокрема, і сталося в нашому різдвяному проекті.

Чому "нашому"? Тому що мені серед своїх колег пощастило знайти однодумців. Це, зокрема, сценарист Таїсія Люта, актриса й асистент Тетяна Гірник, художник Володимир Плазинський, багато важила довіра і підтримка мого вчителя - режисера Ростислава Держипільського. А також багатьох людей, котрим моя ідея стала такою ж потрібною і цінною.

Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка

- Не так давно ви реалізували проект "Вигнані з раю"…

- Що стосується драми-концерту "Вигнані з раю", то особисто для мене це є данина великої шани й поваги всім тим, хто застав і пережив страшні часи виселення. Моя лемківська родина, що спершу була вивезена товарняком на Луганщину, а вже потім - на Західну Україну, попри все зуміла зберегти сімейні цінності, традиції і особливе відчуття гумору. Моя бабуся Ганна Дзюбинська, яка була другою дитиною серед дев'ятьох дітей, грала в самодіяльному театрі, чудово танцювала і співала.

Тобто те, за що я беруся у творчості, має торкатися моєї душі й викликати особливі емоції.

- У чому специфіка різдвяного проекту, що тут "уперше" - у музичному та сценічному планах? Наскільки така вічна тема, як Різдво, може дарувати певні світоглядні та художні відкриття, і якщо дарує - то які саме ?

- Справді, що ще такого можна придумати на Різдво? Що нового? Але вже третій рік поспіль це дійство зовсім не схоже на попередні.

Я сама для себе відкриваю різні нові аспекти цього дивовижного свята.

Цьогоріч у нас дійство про милосердя і прощення. Дійство про пісок часу. Час плине, а що доброго й корисного встигаємо ми зробити за відведений нам час?

Піскова анімація - наче мультик, і неймовірно трепетні легенди дадуть зрозуміти, що народження Христа - це щось набагато глибинніше за традиційне Різдво. Це народження нових світлих думок, вчинків. Це вміння прощати, співчувати, допомогти, підтримати, любити, незважаючи ні на що.

Ну і, зрозуміло, найголовніше - атмосфера, коляда. Важливе завдання "Легенди святого Різдва" - пошук старовинних, маловідомих і створення нових сучасних колядок, які звучатимуть у різних жанрах.

Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка

- Ви - популяризатор і виконавиця лемківських пісень. Чи може пересічний слухач миттєво визначити й упізнати такі пісні - не лише на діалектному рівні?

- Вивчати і шукати лемківські пісні я почала порівняно недавно. Але вже за цей період, поки записувала альбом "Вигнані з раю", переслухавши дуже багато різноманітних творів, зрозуміла, якою багатогранною була і є етнографічна група лемки.

Їхні пісні різнобарвні і не схожі одна на одну. Причому вони надзвичайно мелодійні - чи то пісня лірична, чи жартівлива, чи навіть вона про війну.

- Можливо, вам відома історія народження такої популярної пісні як "Ой верше мій, верше", з яких вона джерел? Що внесла в цю пісню виконавська манера Квітки Цісик, і що би хотіли розкрити в ній ви?

- Пісня "Ой верше мій, верше" - одна з найвідоміших лемківських пісень. Знаю, що належить вона до циклу весільних творів. Але після вигнання лемків з рідних земель стала для них (і не тільки) символом туги за рідною домівкою.

Тому, якщо братися за виконання таких пісень, їх потрібно виконувати з особливими щирістю та розумінням.

На мою думку, в цьому й полягає успіх їх звучання.

Якщо говорити про Квітку Цісик, то всі ми зачаровуємось її особливим і таким упізнаваним тембром, умінням виконувати українські пісні тихо, з трепетом, без зайвої надривності. Особливість виконання лемків - тихий, душевний спів.

І я намагаюся робити те саме. Брала до роботи лише ті твори, які розумію і в яких звучав би не так мій голос, як моя душа.

Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка

- Недавно ваш театр 220-й раз зіграв "Солодку Дарусю" Марії Матіос. Чи відчуваєте ви внутрішні зміни у своїй німій героїні за 10 років життя вистави ?

- Відчуваю, що в Дарусі справді багато що змінилося за 10 років. Хоча так само багато моментів залишаються стабільними і, як на мене, незмінними… Наприклад, кружляння Дарусі і те моє внутрішнє, з чим кружляю навколо себе.

Як навчала Наталя Половинка, і я це собі запам'ятала раз і назавжди: кожен крок у цьому "крутінні" - це весь час вхід у щось нове й незвідане, огляд світу навколо себе.

Саме в такому, досить незвичному й навіть дитячому, фізичному стані моя Даруся йде по житті і бачить світ навколо себе.

А змінилася моя Даруся, а краще сказати б - наповнилася, вже більше життєвим досвідом. Багато було пройдено й пережито за ці 10 років. Особливо болючі і важкі моменти завжди лишають слід у моїх драматичних героїнях.

-Розкажіть про свій шлях до великої сцени: це щаслива випадковість чи усвідомлена мета?

- Мені з дитячих років подобалося бути на сцені. Дуже ціную ці роки, досвід і цю творчу дорогу, бо вона моя: вистраждана і проплакана.

Хоча не можу не сказати, що не було певних везінь. Як же без них. Але й везіння були вистраждані. Якщо взяти до уваги, що мені пощастило ще на третьому курсі зіграти роль Марусі у виставі "Маруся Чурай" Ліни Костенко, режисером якої виступив Євген Курман, то так - це справді, на перший погляд, був театральний успіх. Але якщо згадати, які були ті три місяці репетицій… Я - третьокурсниця, мені 18 років, акторського досвіду як такого немає (навіть у світло на сцені я не вміла правильно стати), життєвого - тим більше, травма спини, повна емоційна й фізична виснаженість, спустошення. Це як екзамен на виживання.

Я кілька разів хотіла відмовитися від ролі, але моя мама сказала, що не можна залишати справу напівдорозі: треба йти до кінця, з останніх сил. Тоді ці слова дуже допомогли мені. І я для себе зрозуміла, що все значне у цьому житті - чи то з везінням, чи без нього - приходить до мене лише через працю, і часто - через біль.

Радію за все, що маю. Але це далеко не вершина. І знаю, що працювати є ого-го-го над чим.

Івано-Франківський національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка

- Яким було ваше близьке коло в дитинстві, в юності, хто найбільше вплинув на формування, на вибір?

- Я жила, вчилась і розвивалася як звичайна дитина. Хоча все це відбувалося під пильним наглядом батьків, які дуже дбали і про нашу з сестрою освіту, обравши для нас спеціалізовану школу з поглибленим вивченням німецької мови, і про наш "вільний" час, а точніше - його відсутність.

З дитинства наш графік був щільний. Спершу школа, потім музична школа, гімнастика, різноманітні гуртки та додаткові заняття.

Але вибору професії батьки нам не нав'язували. В той момент і я, і моя сестра, що зараз учителює, мали змогу обирати самі. Батьки лише трохи підказували. Я ж дуже хотіла співати. Але батько сказав, що мій вибір має бути більш серйозним і більш стабільним. Чесно кажучи, саме так і з'явилось у моєму житті акторство.

- Якщо згадувати афоризми великих про мистецтво сцени або якщо вигадати щось своє, то якими будуть найточніші слова про театр?

- Мені подобається вислів Віктора Гюго: "У кожної людини під капелюхом свій театр".

У багатьох акторів, режисерів і так само глядачів своє розуміння театру, свої смаки та вподобання. Головне - щоб усі мали можливість вибору і знайшли "свій театр".