ФУТБОЛЬНА ОПЕРА І ТРОХИ МОСКОВСЬКОГО РАДИКАЛІЗМУ

Холодного вечора другого листопада «святая святих» футболу, стадіон «Динамо», освітився для dream game актуального мистецтва. Ті, хто прийшов споглядати це, і справді почувалися, як уві сні. Порожні трибуни. Яскраве світло. Атмосфера напруженого чекання... На денці незаповненого амфітеатру в якійсь точці простежується рух, спілкування — ось тут і переконуєшся в сумному співвідношенні фанів мистецтва та футболу. Замість звичайної розмітки поле розкреслене білими фантастичними візерунками, що, за задумом Сабіни Ланг і Даніеля Баумана (Швейцарія), означає довгождане «свавілля» у консервативному царстві футбольного порядку. Полем, мов старий утомлений кінь у манежі, намотує кола якийсь ветеран спорту, байдужий до всього, що відбувається, —зразу й не збагнеш, що це перформанс Пітера Кальмуса (Словаччина). На електронному табло спалахують написи на кшталт «Шевченко — Кобзар». Це пустує «Інституція нестабільних думок». Потім гасне світло, і починається справжня містика. Під психоделічне скреготання, що асоціюється з розчиненням брами в інший вимір (звук Олександра Нестерова), у центрі поля розпускається неонова «квітка» Дмитра Дульфана, лійкою втягуючи у себе енергетичні потоки. Що й мало відбутися — куратор проекту Людмила Моцюк поставила за мету перетворення простору, в якому зосереджена грандіозна енергетика, і диво сталося.

Певна річ, не зовсім так, як хотілося б... Розчарувала «Футбольна опера» BBM Group (Німеччина), куди входять, як вони називають себе, «спостерігачі операторів машин» Олаф Арнд, Янекке Шоненбах, Девід Арточек, Мікіс Вієрах, Мартен Кіппенброєк. Власне кажучи, багато людей прийшли тільки потім, щоб подивитися на привезених BBM Group кіберфутболістів, не думаючи про те, що, за законом підлості, техніка ламається в найбільш непідходящий момент. Що й сталося з 800-кілограмовим андроїдом «VC Бліссет» (VC — скорочено від voice control, а Лютер Бліссет — футбольний герой Ямайки). При доброму здоров’ї «VC Бліссет» кидається у бік звукових сигналів, розрізняючи понад 120 частот. Шум стадіону змушує його метатися сюди-туди по металевій клітці, б’ючись об її стіни. При кожному такому ударі від нього відокремлюється робот-супутник, маленький Бліссет, що плутається у Великого під ногами і заважає глядачам контролювати «батька». Таким чином, навіть переможений владою натовпу «VC Бліссет» залишається непереможним. На жаль, цієї кориди, що відбиває «справжню природу» масової свідомості і маніпулювання, у той вечір нікому побачити не вдалося. Довелося вдовольнитися маніпулюванням, яке не викликає настільки сильних емоцій, — допотопними й анонімними механічними «футболістами», схожими на тренажери застарілої конструкції: натискаєш на важіль, і купа заліза підстрибує. Сумнівне задоволення.

Дефіцит емоцій заповнило відео. У Fusion Інгеборг Люшер (Швейцарія) вони накручуються до ейфорії. Варіант цього відеоролика одночасно експонувався на Венеціанській бієнале. Fusion — це злиття життя і гри, що лише здається фантастичним. Гра, що дає можливість випустити себе на волю, — тільки один полюс життя, є і самоконтроль, тверезий розрахунок, дисципліна, сублімація. Лише й усього, що Люшер струснула й перемішала чорне з білим, — у неї під дощем ділових паперів, замість м’яча копаючи власні портфелі, окрилені вседозволеністю, над полем ширяють бізнесмени в ділових костюмах. Тепер їм не треба відмовляти собі в задоволенні відкрито ставити підніжки противнику...

У цілому dream game видалася цікавою, — адже місце цікаве вже саме собою. Пошук нових відчуттів у мистецтві давно вже видається як пошук нетривіальних альтернатив стінам «білого куба», які навівають нудьгу. Радіти творчій «знахідці» заважає лише одна заздрісна думка — про горезвісні вісім мільйонів доларів, яких навіть уявити не може українське мистецтво. Буржуазність нині не в моді, але навіть для того, щоб по-скромному освоїти «Динамо», потрібне фінансування іншого порядку, ніж стандартний некомерційний формат.

Галерея «Ра» надала свій простір документальним фотографіям Віктора Суворова (Москва). Усе, побачене нами, — це жорстока правда життя, яка зовсім не одне й те ж саме, що й «шокуючі» буфонади мистецтва. Репортаж Суворова з абортарію називається «Заручники». З упередженим ставленням автора до «заручниць» системи можна сперечатися: хоч би якою була соціально незахищеною людина, у цій ситуації, вона зберігає право вибору. Хоча, напевно, неможливо не співчувати тим, хто пройшов крізь пекло, зняте з такими подробицями, що вивертають душу. Благі наміри автора теж не однозначні: зафіксоване взагалі не призначається для сторонніх очей — післяопераційне складання «біоматеріалу», пацієнтка б’ється в судомах на столі, істерики жінок, які починають усвідомлювати, що відбулося з ними. Цікавому фотографу варто було б пам’ятати, за що він бореться, — нерозголошення лікарської таємниці є частиною поняття соціальної захищеності.

Того ж вечора у «Ра» мовою вульгарних метафор «про своє, про жіноче» висловилася Олена Ковиліна, яка разом із Ганною Абазієвою утворюють московську групу «ВМС» («Внутрішньоматкова спіраль»). Услід за учителем Фрейдом вона вирішила наочно продемонструвати, що міститься «по той бік принципу насолоди». Олена в сумному лікарняному вбранні ступила на «килимок» з осколків битого скла, приготовлений для її перформансу посеред галереї, під фонограму пронизливого лементу. Щосили нарепетувалася сама і, зав’язавши собі очі, скальпелем розрізала прозорий пластиковий пакет із червоною ікрою, прикріплений на животі... Вже на цьому етапі дійства ті глядачі, в кого слабкі нерви, почали рухатися до виходу. Коли ж Олена навпомацки стала пригощати ікрою навколишніх чоловіків — як усі феміністки, вона помстилася за свої фізіологічні проблеми сильній половині роду людського дуже витончено, — багато хто з неголодних присутніх справді злякався і дременув чимдалі. На цьому її подвиг не закінчився. Вийшовши босими закривавленими ногами, із пов’язкою на очах, на вулицю Богдана Хмельницького, вона намагалася знайти своїх жертв там. Чоловіки чи виявилися неприрученими, чи вже переситилися делікатесами. Лише один сміливець покуштував ікорки, піднесеної «солодкими жіночими пальчиками», навряд чи здогадуючись, що про його поступливість сказав би Фрейд.

Коли наприкінці жовтня до Києва прибув «Ісламський проект» групи АЕС і галерею «Совіарт» було перейменовано на «Галерею Марата Гельмана» — (за словами Віктора Хаматова, відомий московський галерист орендує в нього приміщенням на півроку) — місто переповнилося чутками. У кулуарах обговорюється питання: «Який тут у Гельмана інтерес — політичний, ринковий?» Очевидно, і той, і другий, якщо взяти до уваги, що наступний рік у Росії оголошено роком України, а український арт-ринок — це цілина. Він і в Москві, за великим рахунком, не склався, але там принаймні сформувався хоч якийсь комерційний попит на актуальне мистецтво, є коло галерей, що навчилися успішно перетворювати його на гроші. У нас же поки що галереї — це крамниці, які торгують інтер’єрним живописом. Поява Марата Гельмана має внести в неї деяке розмаїття. До нас приїдуть популярні персонажі російської арт-сцени, вона ж, у свою чергу, отримає чергове щеплення українського мистецтва — адже свою кар’єру на початку 90-х Гельман започаткував відкриттям «нової української хвилі».

Для ознайомлення з практикованою московським гостем стратегією просування мистецтва у сфері «паблік рилейшнз» політизований «Ісламський проект» придався якнайкраще. Політики рідко опускаються до того, щоб звертати увагу на мистецтво, що не перешкоджає мистецтву постійно звертатися до політики, любила казати американка Марта Рослер. Приєднуючись до політичних ігор, воно набуває ілюзорного статусу соціально корисного, — Марата Гельмана називали навіть продовжувачем традицій передвижництва... Хоча сьогоднішньому передвижництву властивий нюанс, який збентежив би батьків — засновників руху: він насамперед є засобом досягнення успіху.

Злободенний «Ісламський проект» має давню історію, він виник не гарячими слідами недавніх інцидентів в Америці, а 1996-го, під назвою «Таким світ буде через 10 років» — пророцтва АЕС збулися сьогодні лише наполовину. З допомогою комп’ютерного монтажу створено краєвиди для туристичного путівника 2006 року, на яких архітектурні шедеври спотворено пухлинами дивовижних прибудов: вежі Нотр-Дам де Парі завершуються мінаретами, на Рейхстазі, перетвореному на мечеть, виростає громіздкий купол, Центр Помпіду оплетено мавританськими стрілчастими арками, на лобному місці Красної площі встановлено стовп із бутафорськими відрубаними руками страчених...

З 13 листопада в «Галереї Гельмана» — фотографії Тетяни Ліберман «Плід уяви». Погляд крізь об’єктив цієї дами витончено перверсивний. Спливаючи соком, м’якуш фруктів крупним планом у Ліберман запускає механізм еротичних, а не гастрономічних фантазій. Позначається горезвісне захоплення 90-х тілесністю — мов вірус, вона поширюється на все, що перебуває в полі зору...