ФУНДАМЕНТ ЗРИТОГО БУДИНКУ

Про російський Париж писано багатьма і багато. Про те, яким він був і яким він став. Згадували російських і українських парижан — Георгія Іванова, Ірину Одоєвцеву, Буніна з Мережковськими, аналізували творчість усіх хвиль еміграції — від першої до третьої. Але, мабуть, найточніше і найлаконічніше про російський Париж написав емігрантський поет Ігор Чиннов. Цитую: «А поэты взяли да повымерли, () Парижане русские, давно. () Только трое ждут звезды-погибели, () Смотрят в оснеженное окно...».

Раніше в цьому очікуванні була суть російського Парижа. Вони чекали. «Когда мы в Россию вернемся, () О Гамлет восточный, когда?!» — згорьовано вигукував Георгій Адамович. Тепер кредо російського Парижа зовсім інше, і, дозволивши собі чималу дозу цинізму, його можна перефразувати як «свалили мы, и слава Богу...». Сумно, але факт.

Та все ж для багатьох російський Париж починається з паломництва на цвинтар Сен-Женев’єв-де-Буа. Власне кажучи, Сен-Женев’єв-де-Буа — це містечко-супутник Парижа. До речі, одне з найбільш квітучих та уквітчаних у Франції. Квітів, клумб і парків тут більш аніж досить. На будь-який смак. А відвідавши кладовище і церкву на цвинтарі, можна здійснити екскурсію в колишню Російську імперію. Ту, що обірвалася
1921-го «над морем черным и глухим», рушивши до Константинополя та Галліполі.

Дивна річ, ніде славне імперське минуле не відчувається з такою силою, як на Сен-Женев’єв-де-Буа. Навіть у ювілярі — Санкт-Петербурзі. Я кажу «славне», оскільки імперська гнилість начебто залишилася за порогом цвинтаря. Тут можна згадувати лише колишню велич. Біля воріт Сен-Женев’єв-де-Буа я зустріла онука емігранта першої хвилі. «Мій дід воював із більшовиками за нашу Росію, а тепер лежить тут», — з гордістю сказав мій співрозмовник. І біля порога Сен-Женев’єв ця фраза пролунала цілком природно і без тіні нещирого пафосу. Так, із більшовиками. Так, за «нашу Росію». А як же інакше?

Тепер тут лежать алєксєєвці й денікінці, врангелівці й красновці. Подивившись на їхні суворі меморіали, забуваєш псевдобілогвардійських, лубочних корнета Оболенського з поручиком Голіциним і згадуєш пронизливі, страшні, до болю правдиві вірші справжніх білогвардійських поетів: Савіна, Туровєрова, Нєсмєлова. До речі, на Сен-Женев’єв почиває Гайто Газданов — один із найкращих прозаїків, котрі вийшли з білого руху. А ще тут можна поклонитися Георгію Іванову, Буніним, Мережковським і, звісно, розумниці Теффі.

На Сен-Женев’єв-де-Буа похований російський Париж, який до смертного часу очікував повернення на батьківщину. Нинішня еміграція зовсім інша. Вона вже не чекає, а всього лише терпляче й методично будує своє життя в столиці світу. Ще Цвєтаєва зрозуміла, що не можна повернутися в дім, «який зрито». Втім, у нинішніх емігрантів залишаються святині. Це Сен-Женев’єв-де-Буа і Тургенєвська бібліотека.

Крихітна rue de Valence, звичайний житловий будинок. Вивіски немає. Тургенєвська бібліотека — точніше, те, що залишилося від неї після Другої світової, займає всього кілька кімнаток. Але, нашвидкуруч проглянувши каталог, відчуваєш повне захоплення. Тут є все. Весь російський Париж, який створив щось літературно цінне. Анатолій Величковський, Перікл Ставров, Георгій Раєвський, Володимир Смоленський... І це не кажучи вже про корифеїв — Буніна, Мережковського, Ремізова.

Тургенєвська бібліотека — інформаційний центр російськомовного літературного Парижа. Тут постійно вивішуються оголошення про літературні вечори та презентації нових журналів і альманахів. Трапляються й інші: «Російська жінка шукає роботу в Парижі. Можу доглядати за дітьми та старими, прибирати, готувати...». Перша, післяреволюційна, хвиля російської еміграції писала оголошення іншого типу. На перший, поверховий, погляд — смішні, на другий, глибокий, — трагічні. Наприклад: «Даю уроки іноземних мов за право користуватися ванною». Еге ж, саме так і не інакше. Ванна в ті часи була розкішшю, доступною далеко не кожному емігрантові.

Зараз у Парижі процвітає українська громада. Є навіть пам’ятник Тарасу Шевченку. Російська громада теж належить до однієї з начисельніших і найсильніших. Але кажуть, що незабаром Сен-Женев’єв-де-Буа знесуть уроздріб. Нікому оплачувати могили Буніна та Мережковських, Теффі й Газданова. Точніше, земельні ділянки, які вони займають. Невже назавжди зникне цей оазис колишньої Росії, фундамент, що залишився від зритого 1917-го дому? Не хочеться навіть думати про це. Хто ж порятує Сен-Женев’єв-де-Буа?

На надгробку Дмитра Мережковського і Зінаїди Гіппіус — зображення Трійці і напис по колу: «Да приидет царствие Твое!». На багатьох надгробках можна було б викарбувати трагічний зойк Адамовича: «Когда мы в Россию вернемся? О Гамлет восточный, когда?». Втім, деяким емігрантам вдалося повернутися в межі колишньої Російської імперії. Повернутися віршами. І ніколи ще повернення не було таким справжнім. І таким очевидним.