Франківці. Особисте

Немає бажання артикулювати на цю тему якийсь пафосний "програмний" текст, єдине, чого хочеться, - поділитися в цьому театральному блозі особистими відчуттями. Адже цей театр у душі - і в дитинстві, і в юності, і в пору зрілих розмислів про сенс життя та мистецтво.

Ще з дитинства робив "викройки" з різних видань (газет, журналів, де були публікації про цей театр та його акторів). Газета "Культура і життя", журнал "Україна". Потім ці вирізки з дитячою наївністю клалися на звичайний канцелярський клей і приростали до шкільних альбомів для малювання. І так створювалася дитяча бібліографія про театр, вистав якого тоді наживо жодного разу не бачив. Але приходили вони в свідомість з програм українського телебачення, яке тоді форматувало свої сітки мовлення з урахуванням театрального "контенту" також. Як мені здається, вистави франківців для популяризації серед широких мас адаптували двома способами. Була лінійка фільмів-вистав, коли готові постановки перетворювали на художні фільми, долучаючи до роботи таких знаних режисерів як Олексій Швачко, Ісаак Шмарук, Тимофій Левчук. Таким чином, на щастя нащадків, зафільмували вистави "Украдене щастя", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "В степах України", "Безталанна" та інші. Переважно за класичними п'єсами та творами Корнійчука. А от друга лінія популяризації на телебаченні передбачала, умовно кажучи, прямі трансляції вистав. Очевидно, то була імітація таких трансляцій і включень, але хто ж тоді в тому розбирався. Телеекран доносив до тебе нібито живий подих великих акторів - Наталії Ужвій, Євгена Пономаренка, Михайла Задніпровського, Нонни Копержинської. І вже тут репертуар часто підлаштовували під певні державні свята - роковини війни або революції.

З дитинства пам'ятаю фрагменти вистав за п'єсами Миколи Зарудного й Олексія Коломійця: "Тил", "Голубі олені", "Пора жовтого листя", "Дороги, які ми вибираємо". Та хоч до стінки мене притисни, а не згадаю тих сюжетів, зате назавжди лишилася всепроникна радіяція геніяльної гри акторів-франківців - байдуже, в яких сюжетах вони були задіяні.

Уже згодом я зробив для себе так зване наукове відкриття. Природний гумор і народність найкращих акторів-франківців нібито обробляли незграбні й грубі породи української та радянської драматургії - і вже у прем'єрному вигляді глядач отримував живі образи й справжні, а не вигадані характери. Певним чином актори ніби підтягували до свого рівня схематичні сюжети й безконфліктні конфлікти.

І ось нарешті пригадую, яку ж саме виставу в Театрі Франка вперше переглянуло одержиме провінційне дитя. Пригадав. Це була ідеологічна й пропагандистська п'єса Олександра Левади, що мала назву, прости Господи, "Здрастуй, Прип'ять!". Автор стверджував, що будівництво Чорнобильської атомної станції до дідька корисне зеленим українським лукам та прекрасній річці Прип'яті. І от франківці мали цю ганебну ідеологему переконливо реалізувати на сцені. Дитяча пам'ять найяскравіше зафіксувала в тій виставі образи двох балакучих поліських бабць, яких грали Валентина Салтовська і Поліна Куманченко. Кажуть, нібито мала грати й Нонна Копержинська, але, очевидно, її налякала чорнобильська тема, і вона відійшла від цієї постановки. Згодом, як виявилося, Чорнобиль боляче торкнувся її родини - полишив Україну її старший син із сім'єю, переїхавши до Чехословаччини. Велика актриса дуже переживала розлуку з сином Євгеном, лаяла за це бісів Чорнобиль, який приніс стільки лиха всім українцям і її родині зокрема.

Друга вистава, на яку мене транспортували в екскурсійному автобусі з Білої Церкви до Києва, була суто дитяча - "Вікентій Премудрий" за п'єсою Ярослава Стельмаха, якщо не помиляюся.

То була денна вистава. Повна зала дітей та батьків. Настрій не піднесено-сакральний, як на "Прип'яті", а трохи хуліганський. Пам'ятаю, вчепився пальцями у спинку крісла і намагався не проґавити жодного епізоду. А вже коли, згідно з режисурою, деякі актори пішли в залу загравати з глядачами, то, не знаю звідки, дістав блокнот та ручку і поплентався назустріч виконавцеві головної ролі - по автограф. Вікентія Премудрого, тобто хлопчика, грав дорослий актор Олександр Шкребтієнко, дай Боже йому здоров'я, навіть не знаю, де він тепер… А тоді не знав, навіщо мені був потрібен автограф саме Шкребтієнка, адже він не Алла Пугачова, портретами якої був обклеєний мій щоденник. Актор узяв ручку, подивився на мене перелякано і написав: "Хай щастить. Олександр". Довгі роки зберігав я той автограф і ніяк не наважувався вже дорослим підійти до нього, аби розвеселити розповіддю про давній випадок. Ото б він здивувався!..

Уже пізніше, у більш свідомому віці, Театр Франка став таким собі пристановищем для сектанта. У ролі сектанта - я сам. Не можна було пропустити жодної прем'єри, до того ж наприкінці ХХ століття ще інколи виходили на велику сцену великі актори. І, як Левко-дурко з провінції, я іноді декого чекав і дещо розпитував. Наприклад, Юлію Ткаченко запитав: "Яка найкраща вистава в репертуарі?" Вона, довго не роздумуючи, сказала: "Найдовершеніша вистава у нас "Візит старої дами" Сергія Данченка". І от скільки та вистава йшла, а йшла вона нечасто, стільки я на неї й ходив. Як сектант до "своїх". Головну роль, як відомо, грали в чергу Юлія Ткаченко і Нонна Копержинська. Яка ж то була молодеча творча радість порівнювати партитури виконання двох актрис. Друзям-сектантам міг про це розповідати годинами. Мовляв, Юлія Семенівна грає європейську садистку й жінку-механізм. А от Нонна Кронидівна - українську матір, у якої серце так і не стало полум'яним мотором, а лишилося грудкою болю та материнських страждань. Можливо, завдяки отим порівнянням та іншій "аналітичній" юнацькій маячні й виник потяг до театральної журналістики. Отже, спасибі вам, мої любі франківці, мої наставники й годувальники - "ничто на земле не проходит бесследно, и юность ушедшая тоже бессмертна".

Що було далі - відомо. І про це вже неодноразово написано в сотнях статей та кількох книжках. А було завдяки цьому великому театрові щастя особистого спілкування з Нонною Копержинською, Ольгою Кусенко, Сергієм Данченком, Богданом Ступкою, Юлією Ткаченко, Галиною Яблонською та багатьма-багатьма іншими митцями, які й сьогодні на першому плані, на великому кону, дай їм усім Боже здоров'я та довгих літ.

У нинішньому зрадливому й кон'юнктурному світі дехто може дорікнути моєму улюбленому театрові, що він подекуди "архаїчний", не так активно, як інші, мавпує пошуки театру німецького чи американського. На мій погляд, цей театр на сьогодні концентрує в собі й енергію пошуку (тому запрошують молодих невгамовних режисерів), і енергію самозбереження - те, що нагадує в них таких собі "старовірів". І якщо, не приведи Боже, якесь незграбне реформаторське лихо почне шкандибати до їхнього порога, тут-таки вони як старовіри й зачинять усі двері й квартирки у своєму храмі. І почнуть голосити: "Не пустимо вас, чортів, навіть на поріг!" І в чомусь я їх таки зрозумію.

Зі 100-літтям вас, мої дорогі. Хай кожне століття і кожна мить у вашому храмі будуть наповнені енергією сценічного генія, творчого пошуку, театральної алхімії. Так було, так є, так буде.