ФОРМАЛІНОВІ ДІТИ

І він звернувся до Гаргантюа:

— Куди ти ведеш нас, хлопчику?

Ф.Рабле.
«Гаргантюа і Пантагрюель»

Я ніколи не зловживав конспектуванням лекцій, тому зараз не можу достеменно пригадати, хто з інститутських викладачів звернувся до нас із цим повчанням, але, гадаю, воно варте цитування: «Ви майбутні архітектори, не виключено, у вас буде більше творчої свободи і можливостей втілювати свої задуми в реальних об’єктах найавангардніших форм. Але пам’ятайте, ваш витвір, наприклад, у формі велетенської пляшки догори дном, — справді може вразити й викликати вигук «Ох!». Але це «ох» прозвучить лише один раз. А справжнє мистецтво викликає захоплення при кожній зустрічі з ним!». Погодьтеся, це формулювання універсально придатне для тестування на фальш будь-якої з муз. Доброю ілюстрацією до мистецтва одноразового «ох!» є виставка фотографій історика архітектури зі США Джона Марголіса «Американська придорожня архітектура», яка експонується в МСМ «Совіарт». Америку легше уявити без Христофора Колумба, ніж без автомобіля. Один мій знайомий американець казав: «Людина, що йде по Детройту пішки, викликає підозру в поліції — чи не злочинець це бува?» Придорожня архітектура аж ніяк не претендує на вічність — це просто утилітарний об’єкт, який легко помітити здалеку навіть на швидкості в сто миль, де зручно припаркуватися, швидко заповнити бензобак та з’їсти гамбургер. Тому ця архітектура більше схожа на об’ємний рекламний білдборд, ніж на щось вивірене античними канонами. Ковбойські капелюхи та чоботи, мушлі та динозаври, вігвами та літаючі тарілки — це бутафорське зодчество існуватиме доти, доки із землі не буде висмоктана остання крапля нафти...

Інколи мистецькі вправи цілком вправних художників нагадують підліткове прагнення вирізнитися з натовпу — максимум кілець у ніс, вуха, брови, пуп, татуювання якомога ближче до інтимних місць, вифарбовування волосся, неодмінний мобільний телефон із кольоровим дисплеєм... Результат — тінейджери стають схожими, мов гренадери. Ну, в дітей ці вибрики ще можна пояснити відсутністю сформованого світогляду та смаку. А ось дорослих людей стає трошки жаль. Проект Віктора Сидоренка «Жорна часу» має добрі якості: він зроблений професійно, його філософська основа досить зрозуміла і без інструкцій-прес-релізів. Але невже на Венеціанське бієнале не допускають без обов’язкового відеозвукового супроводу, великоформатних фотографій та демонстрації рухомих механічних конструкцій? Я розумію, що стрижені юнаки в солдатських кальсонах із жорнами в руках та збільшені старі фото із зображенням шпитального побуту символізують глибокі внутрішні переживання автора, але мені жаль і жінку, яка змушена наглядати за експозицією й цілими днями слухати багатодецибельний аудіосупровід проекту. Частина «жорен часу», яку можна зарахувати до течії «оп-арт», мабуть, найбільш вдала, бо оптичним центром є штучний кристал, мабуть, вирощений земляками автора в Харківському інституті сцинтиляційних матеріалів. Добра новина для відвідувачів Національного музею образотворчого мистецтва: шум електроінструментів, що його я спочатку сприйняв за частину задуму митця, виявився ознакою ремонту, який завершується в кількох залах. Це, звичайно, ще тільки оаза в пустелі, але краще щось, ніж нічого.

Зустріч із творчістю архітектора запропонував музей Т.Г.Шевченка. Львів’янин Ігор Горін експонував живопис та графіку. Хоч ознаки творчих мук зодчого все ж помітні в його творчості, а букви, цифри, нерозбірливі написи нагадують експлікацію. А загалом роботи Ігоря Горіна — дивна суміш, у якій можна видивитися впливи Брейгеля, Босха, Дюрера, Кранаха, Рабле, Еразма Роттердамського. Однак мені творчість цих людей, віддалених на півтисячоліття, чомусь більш зрозуміла, ніж роботи сучасника. Найдовше я затримався біля вправного гармонійного натюрморту, для сприймання якого не потрібні тлумачі-мистецтвознавці, достатньо очей та душі.

Ще приємна новина для поціновувачів мистецтва — зовсім молода галерея «Київ-арт», якій немає й півроку, тішить високоякісним мистецтвом. Виставка Михайла Ніколаєва «Сатурналії» — того підтвердження. Митець впевнено демонструє, що він універсальний художник. Здається, немає жодного матеріалу чи техніки, якими б він майстерно не володів, — дерево, скло, бронза, папір, емаль органічно поєднуються в насичених емоціями творах. Приємно, що філософське підґрунтя вміло поєднується з гумором, а деякі речі, наприклад, «Риба-копійка», «Риба-тефаль», «Скарб Полуботка» — відверто іронічні. Втім, є роботи й сумні — наприклад, «Амоніти»: ніби меморіальна дошка цим симпатичним молюскам, які мільйони років володіли морями й океанами і все ж таки стали жертвою невблаганного Хроноса.

Варто відвідати галерею «Ательє Карась». Лаконічна виставка Олександра Бабака «Тамара» обов’язково зацікавить тих, хто любить високе мистецтво, адже рамам, у які вставлено, здається, натюрморт і щось схоже на портрет, мабуть, років двісті. Чудові витвори. На одній із рам, — правда, мабуть повішеній догори ногами, — я навіть прочитав ім’я майстра, зрозуміло, теж написане догори ногами «Kuzminskі w Lvowe». Позаяк у роботах Олександра Сухоліта немає не тільки рам, а й підрамників, то в його виставці «Пасовище», що займає стіни тієї ж галереї, я спробував знайти інші приємні грані. Знайшов — Маттіс теж не завжди повністю зафарбовував полотно.

Душа й око не нарадуються творчості Владислава Шершевського. Працьовитий, плодючий, мов Дюма, і, що приємно, зовсім не халтурник. Хоч його творчий діагноз, мабуть, ніколи вже не зміниться — нічого серйозного він уже не творить: не в сенсі майстерності, тут усе гаразд, а у світосприйманні. Виставка «Сцени» в галереї «L-арт» насичена шеренгами дивакуватих дітей, що їх, здається, років сто тому закрили у скляні банки, і лише тепер вони вирвались на свободу й вирішили погратися в дорослий світ, від якого так довго були ізольовані. Втім, і дорослі на полотнах Шершевського мають якісь ознаки інфантилізму. Не знаю, чим ще пояснити те, що навіть роботи, стилізовані під непристойні картинки початку минулого століття, не мають присмаку вульгарності або несмаку. Шоу Шершевського триває!

Пригадую, ще в шкільні часи я разом із класом вперше побував у Ленінграді. Деяким моїм однокласницям стало зле, коли ми зайшли в просякнуту запахом формаліну залу Кунсткамери, в якій із шаф сумно поглядали ув’язнені в скляні посудини дітки-виродки. Персонажами виставки Микити Кадана, що експонується в галереї «Дім Миколи», теж є мутанти — великоголові діти з дрібненькими зубками та тоненькими ніжками, дорослі з дитячими личками і гібриди людей та тварин. Автор — людина дуже молода, і не дивно, що мотиви зайчиків та триколісних велосипедів домінують у його творчості. Втішає, що герої Микити бувають сумними, веселими, але я не побачив злих та агресивних. Хоч мені важко зрозуміти необхідність домінування на виставці цього легкого патологізму. Гадаю, зазначена експозиція — лише один із етапів творчості художника. Адже він уже майстерний живописець, котрому до снаги найрізноманітніші теми і найглибинніше їх трактування.

Я не дуже люблю професійних художників, які, отримавши грунтовний академічний вишкіл, намагаються гратися в примітивізм. Як правило, виходить це в них не щиро і вправність майстра, яку важко приховати, псує відчуття шарму наїв-арту. Олена Голуб, попри свою довгу творчу біографію, етапи якої можна було простежити на роботах, що експонувались у галереї «Університет», здається свідомо вирішила ніколи не ставати дорослою, і цілком вправні ранні спроби, наприклад полотно «Рука», так і залишились без розвитку. А ось одна з останніх робіт під нескромною назвою «Тріумф жовтого зайця», поза сумнівом, є взірцем вправного, можна навіть сказати — академічного примітивізму.

Поспілкуйтеся з художниками, і ви переконаєтеся, що всі вони — навіть сиві та бородаті — сущі діти, часто вередливі, але ще частіше — добрі та щирі, завжди готові здивуватися навіть найменшій крихті прекрасного і силою свого таланту подарувати цим нетривким миттєвостям шанс на вічність.