ФЕСТИВАЛЬ У СОЛОТУРНІ ТА НАШЕ СТАРЕ КІНО

Жан-Люк Годар якось зазначив: «Швейцарія — країна унікальної взаємодії чудових пейзажів і грошей». Годар — швейцарець, але його кінематографічна спадщина належить Франції. А славу власне швейцарському кіно принесли Клод Горрета, Мішель Суттер, Алан Таннер, Даніель Шмідт, Кзавьє Коллер. Кінець 60-х — початок 70-х критики охрестили «швейцарською новою хвилею». Багато в чому інтеграції швейцарського кінематографу сприяв національний фестиваль, організований місцевим кіноклубом 1966 року в місті Солотурні. І відтоді щороку наприкінці січня це стародавнє місто збирає величезну аудиторію глядачів, репрезентуючи кращі швейцарські фільми різних жанрів: ігрові, документальні, анімаційні. При цьому, на відміну від багатьох інших національних оглядів, фестивальна команда проводить велику відбіркову роботу, представляючи в Солотурні далеко не все, що зроблено за рік у Швейцарії. А знімається щороку в середньому 25 ігрових повнометражних, 40 документальних повнометражних, 35 короткометражних ігрових, 10 короткометражних документальних, вісім анімаційних фільмів. Якщо до цього додати, що в трьох кіношколах — Цюріху, Женеві та Лозанні — знімають понад 250 студентських фільмів на рік, плюс Швейцарія бере участь у десяти європейських копродукціях, то в цілому цифри виглядають більш ніж переконливо для невеликої європейської, нехай і багатої, держави.

Мені пощастило в десятий раз побувати на Солотурнському фестивалі й простежити, як розвивалося швейцарське кіно 90-х. І хоча, безумовно, останню декаду неможливо порівняти з успіхами 70-х, проте жоден престижний міжнародний кінофестиваль за ці роки не обходився без фільмів цієї країни. Поряд з Таннером, Шмідтом, Коллером, котрі продовжують знімати, з’явилися нові помітні імена: Маркус Імбоден, Самір, Сільвіо Сольдіні, Клеменс Клофенштейн та інші.

Які ж враження залишив цей рік? Передусім слід відзначити загальний високий фаховий рівень швейцарського кіно. Шедеври у світовому кінематографі народжуються не часто. Але коли планка середнього рівня з року в рік утримується на досить високій позначці, що засвідчує здоровий розвиток кінематографу, варто очікувати й на появу фільмів, які відкривають нові шляхи в кіномистецтві.

Нинішнього року найбільший інтерес викликали картини, прем’єри яких встигли привернути до себе увагу на різноманітних міжнародних фестивалях. Так, «Хліб і тюльпани» Сільвіо Сольдіні номіновано в категорії кращий фільм року на «Фелікс» (європейський аналог «Оскара») за 2000 рік. Італо-швейцарська копродукція з успіхом демонструється на екранах Європи. Бруно Ганца, котрий грав головну роль у цій картині, названо в Швейцарії кращим актором року.

«Гріпсхольм» Кзавьє Коллера показували на недавньому московському кінофестивалі «Лики Любові». Елегантна історія берлінського світу кабаре початку 30-х років минулого (вже) століття, вмираючі надії останньої свободи з пульсуючим еротизмом ігнорування буржуазних табу напередодні фашистської експансії. Німецько-швейцарсько-шведська копродукція.

Маркус Імбоден представив свій новий фільм «Комік». Це сумна комедія, де мрії про театральну сцену зіштовхуються з несправедливістю реального життя, надії молодих сусідять з безвихіддю старих. Старість і дитинство поєднуються у фільмі молодого талановитого режисера Деніза Рабальї «Лазур» з чудовою роботою прекрасного італійського актора Паоло Віладжо. І знову копродукція: італо-швейцарська. Ще одна надія нового покоління: Стефан Ягер представив німецько-швейцарську картину «День народження». Четверо друзів зустрічаються з приводу давньої обіцянки зібратися разом у рік їхнього тридцятиліття. Спалах давніх почуттів докорінно змінює їхні взаємини. Яскрава роль німецької актриси Бібіани Беглоу.

Багато чого очікували від дебюту Мартіна Ренгеля «Догма № 14. Весела їзда», швейцарського послідовника руху «догми» Ларса Фон Трієра. Трагічна історія кохання підлітків, заснована на реальній історії, виявилася схематичною й невиразною. Сподівання не справдилися, схоже, що й «догма», віддавши данину кіномоді, вичерпала себе.

Ще в одному дебюті режисери Роман Майєр і Валфі Матіс ведуть глядача від європейських проблем у гори Тібету. Проте фільм «Намгіяль. Історія буддистського ченця» більше нагадує сюжет клубу кіноподорожей і не виходить на рівень серйозного кінороздуму.

Узагалі для швейцарських кінематографістів характерне звертання до проблем Азії й Африки, Боснії та Албанії, Сербії, Росії й, іноді, України. У благополучній Швейцарії сюжети знайти складніше. Особливо це видно в документалістиці. І все ж найцікавіші твори народжуються на рідному грунті. Торік фестиваль показав ретроспективу класика швейцарського документального кіно Жаклін Вев, що викликала величезний інтерес. Цього року метр продемонструвала публіці дві нові роботи. «Будні художника», яку вона знімала протягом одинадцяти років, представивши на екрані портрет свого сина Лорана Вева, самобутнього художника. Інший — «Дельфіна Сейріг. Портрет однієї комети», чудовий фільм, який розповідає про дивовижну актрису та жінку, героїню картин «Минулого літа в Марієнбаді» Алена Рене, «Пісні Індії» Маргарет Дюрас і багатьох інших. Дельфіна Сейріг померла 15 жовтня 1990 року. Емоційна картина Жаклін Вев, котра була близьким другом актриси, руйнує змову мовчання навколо пам’яті про Дельфіну Сейріг.

Неможливо розповісти в стислому огляді про всі 230 фільмів, показаних на фестивалі. Були й нові стрічки французьких режисерів Клода Шаброля «Спасибі за шоколад» і Олів’є Ассая «Сентиментальний напрям», зняті за участю швейцарських копродюсерів, і ретроспектива одного з провідних продюсерів Швейцарії Марселя Хоєна, спеціальна програма телевізійних фільмів... Загалом укотре Солотурн представив панораму сучасного кіно Швейцарії, у якого є коріння і, напевно, майбутнє.

Нагадуванням про те, що й українське кіно мало велике минуле, стала несподівано привезена програма Будинку мистецтв департаменту культури Женеви, де тими ж днями, з 19 до 28 січня, за підтримки посольства України у Швейцарії в залі імені Анрі Ланглуа пройшли покази українських фільмів. «Земля» Олександра Довженка, «Симфонія Донбасу. Ентузіазм» Дзиги Вертова, «Тіні забутих предків», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик Керіб» Сергія Параджанова, «Кам’яний хрест» Леоніда Осики, «Довгі проводи» Кіри Муратової, «Вавилон-ХХ» Івана Миколайчука, «Лебедине озеро. Зона» Юрія Іллєнка, «Стіна» Ізраїля Гольдштейна й «Освідчення в коханні-2» Ролана Сергієнка. Якщо було таке кіно, в українського кінематографу повинно бути майбутнє. І свій щорічний національний кінофестиваль.

У нас немає культури, бо немає грошей, кажуть деякі чиновники. А, можливо, у нас немає грошей, бо немає культури?