Фенікс над попелищем мови

Розвиток української лексикографії має складну історію та численні зовнішні втручання, зокрема вплив совєтської політики, програмних ідеологій щодо зближення російської та української мов. Врешті-решт, унаслідок «міжмовних» контактів між наукою та політикою сьогодні маємо цілий шар проскрибованої ледь живої лексики, комплекси забутих і відчужених від української лінґвосфери слів. Але ж саме така лексика — свідчення повнокровності української мови, її функціонального розмаїття, стилістичного увиразнення та експресії. Проте за совєтських часів мовна політика мала свої ідеологічні плани розвитку (позамовні!), що призвели до викривлення мовного дзеркала, спотворення уявлення про мову, упослідження лінгвістичного дискурсу через свідомий, спланований параліч внутрішньомовних ресурсів. Усе це — причина викривлення історичних кодів української нації, нерозуміння перспективи та цінності української нації.

Ушкоджена національна самоідентифікація значної частини українського народу є породженням не тільки недостатньої обізнаності з власним історичним минулим, а й викривленої мовної ситуації, що масово продукує тип конфліктної свідомості й поширює явище, що в науці має назву «ненависть до самого себе», або «самоприниження». Перспектива втратити власний історично-інформаційно-культурний простір становить чи не найбільшу загрозу українському суверенітетові, оскільки в сучасному індустріальному суспільстві засоби масової інформації мають величезний вплив на формування масової свідомості.

Політичні втручання — річ дуже небезпечна, але в історії вони зазвичай були успішні для апологетів фальшивих ідеологем і мали фатальні наслідки для самої історії. От і сьогодні мова перетворилася на об’єкт політичних прокламацій, демагогічних виступів із трибуни Верховної Ради, ненависті, жорстокого цинізму та фінансових махінацій. А тих, хто дбає про повноцінне існування мови, робить щось реальне і конкретне для розвитку мови, обмаль.

Щойно у видавництві «Обереги» десятитисячним накладом перевидано Російсько-український словник Сергія Іваницького та Федора Шумлянського. Цей словник з’явився в 1918 році, «в час боротьби за Українську державу, в якій, згідно з європейською традицією державотворення, мова титульної нації мала бути головним чинником консолідації», — зауважує мовознавець Лариса Масенко у передмові до перевидання.

Перевидання словника, в якому відбито стан розвитку української мови на початку ХХ сторіччя, — вчинок сміливий, він вартий уваги мовознавців і загалом гуманітаріїв. Сьогодні час повертати репресовані слова, щоб нарешті припинити мавпування російської мови, адже в такий спосіб ми переносимо на українську свідомість абсолютно не український спосіб мислення.

Національне калічення через призму мовної політики може стримати потужне функціонування мови не тільки в комунікативному аспекті, а й як засіб думання, експресії, пізнання. Для цього передусім потрібна лексика — тобто словник, що має надати мовцеві потрібне слово. Саме опанування семантичного розмаїття може вивести зі стану мовного анабіозу внаслідок тривалої фрустрації систем мови починаючи з відомих царських указів. А мовні екзекуції в ХХ сторіччі в СРСР — факт, що вже не потребує перевірки.

Наприклад, 1933 року почалася справжня кампанія таврування термінологічних праць, видання яких було назване «буржуазно-націоналістичним шкідництвом». Натомість у 1934—1936 роках розповсюдили п’ять термінологічних бюлетенів зі зросійщеною науковою термінологією, яку згодом закріпили в десяти російсько-українських шкільних термінологічних словниках (1933—1935) та загальних словниках С.Василевського (1937) і М.Калиновича (1948). Про «Російсько-український словник» Іваницького та Шумлянського було забуто.

Як зазначають у коментарях до словника упорядники Сергій Іваницький та Федір Шумлянський, за основу лексикографічної праці вони взяли «Словарь російсько-український» М.Уманця (Комарова) та А.Спілки (колективний псевдонім одеських співпрацівників М.Уманця). У передмові автори написали: «Малося на думці, головним чином, задовольнити нагальну потребу широкого загалу українського й неукраїнського громадянства в такого роду словникові, який би містив у собі в можливо найбільшій формі ... українські слова й вислови...».

Мова — модель національної самоідентифікації в історичному часі, що відображає стан генетичної інформації суспільства. У ХХ столітті розуміння мови вийшло за межі суто лiнґвістичних знань. Але найважливіша функція мови — націєтворча: соціалізація людини відбувається в атмосфері саме національної мови, національних кодів та символів, національної концептосфери. З цієї причини у визначеннях нації більшість дослідників наголошує саме на мовному компоненті, а в ієрархії атрибутів нації мова посідає домінантне місце — поруч із національною самосвідомістю, елементом і виявом якої є ставлення до мови. Саме тому роль словникарства є першочерговою для розвитку мови, підтримки мовного функціонування за умов нечіткої національної мовної політики та браку фінансування.

На жаль, із початком «незалежності» в Україні мовне питання з царини лiнґвістичної перейшло у площину політики. Але на початку дев’яностих навіть і політики ще не було, натомість була політична клановість. Так-от, досить довго ці клани визначали статус, роль і майбутнє української мови, якої не знали, а про яку знали — переважно з совєтських документів. Мова для «кланової політичної еліти» — зручний предмет маніпулювання: за «мовним питанням» можна сховати питання політичне, фінансове, економічне... Ситуація в Україні на початку дев’яностих була дуже нестабільна: нерозуміння історичної перспективи внаслідок винищення історії та самих категорій історичної свідомості (того плацдарму, на якому можна побудувати систему бінарних перспектив), економічна криза, культурний занепад, «розгул» демократії (разом з іншими розгулами!) — все це стало ґрунтом для постсовєтської стагнації. В мову почали гратися, дбаючи переважно не про її стан, а політичний зиск. Звісно, для тогочасних «політичних керманичів» словники на кшталт Шумлянського та Іваницького не мали жодної історичної та культурної ваги. Тогочасна «еліта» і російської мови до пуття не знала (послуговуючись арго та новомовою), не кажучи вже про українську.

Все це призвело до того, що сьогодні політики вирішили розв’язати іншу мовну проблему: захистити, розмахуючи Хартією про «міноритарні мови» (під соусом мов меншин) «пригноблювану» (як раптом виявилося) в Україні російську мову, надавши їй статусу регіональної. Дехто зухвало хоче начепити на Україну «демократичний» лейбл «двомовної країни». Нація із двоязичієм — передбачуваний результат мутації історичного коду. В чому ж небезпека такого діагнозу?

Лариса Масенко у своїй праці «Мова і суспільство: Постколоніальний вимір» цитує слушну думку польського дослідника Є.Велюнського: «Немає двомовних народів — так само, як немає дитини, в якої було б дві біологічні матері». Поширення двох мов в одній країні — джерело постійного дискомфорту й напруження. Витіснення національної мови чужою перетворює народ на аморфне населення з меншовартісною домінантою. Тому одне з нагальних сучасних завдань — відновити природну стихійну форму існування мови. «Мову, що вийшла з ужитку як засіб звичайного буденного спілкування, не врятує від забуття створена культура, якою б елітарною та досконалою вона не була», — слушно зауважує Л. Масенко. Розвиток словникарства, зокрема видання високоякісних російсько-українських словників, може суттєво допомогти змінити ситуацію.

Проблема мови в Україні — це теоретична проблема визначення ціннісних орієнтирів сучасної людини за умов наявної ліберальної демократії та браку національної основи. Відомо, що демократія — система багаторівнева, еволюційна, відкрита для множинності інтерпретацій. Але це за умови сформованих демократій. Наразі маємо хаотичне розростання інтерпретацій демократії на тлі або повільного (як в Україні) поступу до можливої демократії, або (як у Росії чи Білорусі, не кажучи вже про центральноазійські держави) неприховуваного повернення до радянської моделі централізованої влади. Для когось демократія — це рівність і відповідальність, для когось — «вседозволеність» і безмірний простір для плебейських самовиявів. Немає і не може бути однієї моделі демократичного устрою. Але в будь-якому разі демократія без національної основи немислима.

Лариса Масенко в передмові до словника підкреслює, що його «було укладено із практичною метою — подати зібрання української лексики в достатньо повному обсязі, потрібному для оволодіння українською мовою (близько 35 000 слів)... Хоча з часу першого видання словника С.Іваницького і Ф.Шумлянського минуло майже століття, він і нині цілком придатний для практичного використання, особливо, якщо зважити на ту обставину, що й тепер завдання дерусифікації й розширення сфер використання української мови є таким же актуальним, як і на початку ХХ століття. Велике значення має перевидання словника і для наукової мети — дослідження традицій українського словникарства, вивчення процесів унормування й кодифікації української літературної мови в їх історичному розвитку».