Феміни страждають всерйоз… на екрані

Жінка завжди має рацію! Особливо коли ця жінка - кінозірка першого плану, особливо коли вона отримує «Оскар»… і особливо коли її образ стає чимось більшим, ніж просто роль у кіно. Таке - «більше» - і Меріл Стріп (у недавній оскарівській позолоті), і деякі інші актриси (без позолоти).

Здається, всі могли переконатися: свій «Оскар» за «Залізну леді» Меріл Стріп отримала заслужено. Хто бачив - знає. Комплекс «великої актриси» передбачає особливу вертикаль акторської влади у творі, диктат примадонни (можливо, не завжди усвідомлений).

Та що розказувати - в «Кулях над Бродвеєм» Вуді Аллена все з цього приводу сказано. Можливо, Меріл Стріп і має рацію, тримаючись картинно скромно під час отримання «Золотого Лева» в Берліні: мовляв, несправедливо якось - працюємо над фільмом усі, а слава дістається акторам.

Але саме професійна гра, переконливий образ або те, що на кіноцеремоніях називають «найкращою роллю», - головний атракціон і спецефект у кіно.

Злостивці «Залізної леді» зійшлися на тому, що хоч яким суперечливим є талант режисера Фелліди Ллойд, а майстерність Меріл Стріп - незаперечна. Саме ця майстерність і будить пам’ять у спробі відшукати й інші такі ж натхненні жіночі образи в кіно останнього часу. І майже у всіх, які спали на думку, знайдуться спільні точки відліку.

Але про це згодом…

Прямою конкуренткою Стріп нинішнього року на «Оскарі» була Гленн Клоуз із фільмом «Таємничий Альберт Ноббс». Альберт - ім’я чоловіче, а тим часом разом із чоловічим костюмом носить його жінка, яка цілком стерла з обличчя ознаки своєї статі. Грим бабусі Тетчер, звісно, вражає, але Гленн Клоуз, «знеособлена» до миршавого готельного клопа-офіціанта, приголомшує не менше. У чоловіка на прізвище Ноббс, який марніє над чайовими і мріє про сімейний затишок (хай одруження і дасть йому/їй можливість вирватися з готельного рабства, але не з чоловічого костюма), віриш беззастережно. Для Ірландії кінця XIX століття, у декорації якої поміщена доля Ноббса, зміна гендерної долі була одним зі способів виживання для слабкої статі. У часи нинішні трагічне травесті актриси - всього лише ширма, за якою розгортається високого класу каммершпіль, драма самотності та соціальної ізоляції. Гленн Клоуз виношувала цей екранний задум 15 років, відтоді як зіграла Альберта Ноббса на сцені. Для такої виплеканої і продуманої до найменших деталей ролі фільм, мабуть, трохи затісний, але Гленн-Ноббс - уже історія.

Самотність загальнолюдську і самотність жіночу, а в цілому - проблему старіння і переходу на темний бік віку, де цінність живого тепла і людського співчуття стають основоположними, препарував британський режисер Майк Лі. Рядовим шедевром пройшов його «Ще один рік» у Каннах-2010, а в українському прокаті і взагалі згубився.

Але якби ви бачили Мері! Одна з трьох головних героїв, вона - втілення всіх прикростей і безглуздь життя. Майк Лі, відомий як режисер акторський, що місяцями репетирує перед зйомками, розробляє своїх персонажів до найтонших деталей. Якщо не манерою, то на рівні сприйняття його творчого методу він чимось схожий на Петра Фоменка: у того так само актори на позір прості й природні. Мері, за словами англійки Леслі Менвілл, яка її зіграла, - «саме Життя». Таке лаконічне визначення далеко не завжди буває таким точним. «Ще один рік» - приклад фільму, в якому магія й переконливість в акторській грі. Тут увесь ансамбль хороший, але Леслі Менвілл найбільше пощастило з персонажем.

Ще один жіночий образ, мимо якого пройдеш - спіткнешся, а потім почнеш безперервно крутити в голові, - звягінцевська «Єлена». У зв’язку з нею багато написано про обертони античної трагедії, пафос жертвопринесення - душі в обмін на благополуччя дітей (комплекс Достоєвського «злочин і кара»…) А в кадрі - проста російська жінка. Настільки проста і безбарвна, послужлива й мовчазна, скромна і добра, що чорти самі наввипередки біжать, аби заволодіти такими чеснотами!

Єлена - один із найцікавіших жіночих характерів у люфті між міфом та реальністю. Якщо йдеться про душу, неодмінно спливе Фауст. Але в жінки і матері інша мотивація. І Надія Маркіна грає цю «архетипічну» матір в рамках побутового трилера, де мовчання не багатозначне, але промовисте, а жест - як той нервовий порух кисті, що мне спідницю в момент убивства дорогого (у всіх сенсах) чоловіка, - вибуху подібний.

Концентрація психологізму в цій внутрішній імперії така, що розгадувати загадку Єлени - Маркіної, яка завмерла в роздумах над моральним вибором, можна нескінченно.

Ще одна мати і ще один великий план надламаної душі у двох, можливо, не найбільш вдалих, фільмах, які, попри те, справедливо пишаються акторськими роботами. Перший - про матір, котра щось недодала своєму синові-убивці: «Щось не так із Кевіном». Тільда Суїнтон у головній ролі, і, хоч би як кульгав сюжет, свою роль вона доводить до логічного кінця - до природного глядацького співпереживання. Хоч би що було з Кевіном, їй це все за що?! Інший фільм - портрет страждання й надломленості - «Чорна Венера» Абделлатіфа Кешиша. Расова дискримінація і все те ж XIX століття, негритянка на потіху західному обивателю… Кешиш бере на роль реальної готтентотки Саарті Баартман непрофесійну кубинку Яхіму Торрес. І, хай це буде першою й останньою її роллю у великому кіно, - дилетант показує навіть більше запропонованого режисером задуму.

Жінки з розбитою долею, з покаліченою жіночою сутністю - образи, що закарбувалися в пам’яті, наповнені стражданням і жертвою. У буквальному сенсі, «ховає» своє природне начало героїня Гленн Клоуз, трагедія утриманки в «Єлені», муки материнства в Суїнтон, залізна воля в оболонці милої леді у Стріп (а якщо копати глибше - ця сама воля й Характер у її немочі), «Ще один рік» самотності у Менвілл… До речі, Майк Лі - єдиний із кіносучасників, кому за останні роки вдався жіночий образ без трагічності та розладу. Йдеться про фільм «Безтурботна» (2008)… У цьому є моторошний парадокс актрис: із роками мудрість і досвід дає їм більше можливостей для глибокої вдумливої гри, але саме вік неймовірно звужує діапазон ролей. І все, що залишається, - страждати. На щастя, тільки на екрані.