Фатальна пісня Ігоря Білозіра

Через 13 років після трагічної загибелі композитора у Львові на Личаківському цвинтарі з'явився пам'ятник. Зажурений ангел із білосніжного італійського мармуру… Дехто трактує його як ангела-охоронця української родини, української пісенної спадщини, але не як пам'ятник реальному Ігорю. Згадаймо ж окремі сюжети і колізії з життя популярного композитора, який подарував Україні стільки чудових пісень.

"Мене запитують, чи сподівався Ігор Білозір стати видатним композитором. Таж він ним і став! - переконана співачка, його давня товаришка Ірина Кубай. - Правда, багато що із задуманого не встиг здійснити. У його планах було написати дитячу оперу, писати музику до фільмів, спектаклів, що він і робив. І міг ще чимало зробити, але його життя грубо обірвали. За натурою Ігор Білозір був не просто чутливий, а гіперчутливий. У сприйнятті всього. Це також зіграє в його біографії фатальну роль. Бо Ігор народився у українській консервативній родині. Він знав, що таке служба Божа, що таке релігійні свята, що таке родинне коло. Інколи мене запитують, що залишиться по ньому. Оце й лишиться! Чуття родини, неперервність поколінь".

* * *

…За десяток кілометрів від Радехова рейсова маршрутка з'їжджає на поле. Ще з радянських часів не ремонтована дорога сьогодні перетворилася на справжнє лихо для водіїв та їхніх автомобілів. Але хотілося на власні очі побачити родинний дім Білозірів, поговорити з людьми, серед яких він ріс.

У батьківському будинку Ігоря Білозіра на колишній вулиці Кутузова в місті Радехові все залишилося без змін. Ті ж висаджені ним вишні, ті ж грядки, що їх так любила його мама, ті ж жоржини, чорнобривці… "У них двері ніколи не зачинялися, - ділиться спогадами про родину Білозірів двоюрідна сестра Ігоря Галина Білозір. - Вікно Ігорової кімнати якраз виходило в садок, повний квітів".

Почувши, що я хочу оглянути обійстя, нинішня власниця Надія Джас на мить знітилася.

"Так давно сюди ніхто не приходив… Ще коли була жива його мама Марія Іванівна, вона щороку приїжджала зі Львова подивитися на дім. І постійно говорила про Ігоря. За нього боліло її серце…".

У цьому будинку минули дитинство та юність Ігоря Білозіра. Його батько Йосип був шкільним учителем музики, мама Марія любила і вміла вишивати. Пізніше Ігор неодноразово говорив про символічність цих імен. Ігор дуже рано став займатися музикою. Перші музичні твори він почав писати ще у шкільному віці. У 15 років керував шкільним ансамблем.

У інтерв'ю Богдану Бондаруку сестра Ігоря Руслана згадує, що в дитинстві брат був "дуже сором'язливим, скромним хлопчиком, і важко визначити, що домінувало: скромність ховалася за стидливістю". Утім, серед головних рис Ігоревого характеру вона виділяє його терплячість і водночас упертість, "з вираженим "почуттям свободи". Свій характер він виявляв змалечку. Якщо був незгідний з батьками, які його деколи карали, міг "розвернутися і піти з хати чи щезнути на декілька годин".

На запитання, чи були в їх дитинстві люди, які ніколи не зітруться з пам'яті, Руслана Білозір відповіла: "Звісно ж! Це мамині батьки - наші дідусь Іван і бабуся Катерина, які наче магнітом притягували до себе. Наша мама Марія також дуже музикальна, співала в церковних хорах. У неї ніби й тихий голос, але такий ніжний і водночас дуже виразний та мелодійний. Мама (на той час ще жива) має дуже тонке відчуття музики на слух, бо грамоти музичної вона не знає. Насамперед Ігор завжди показував свої твори мамі". За словами Руслани, дідусь Іван із бабусею Катериною жили в селі Бабичі (15 кілометрів від Радехова). При дорозі маленька хатинка з маленьким віконцем, ну прямо щось казкове... "Ми з нетерпінням чекали літніх канікул, Різдвяних свят… Ми так чекали тих свят! Ігор за своїм зовнішнім сприйняттям - це дід Іван, навіть форма вусів, овал обличчя..."

У рідному Радехові пам'ятають Білозіра. Тут лунають його пісні.

Про молодість Ігоря згадує Ярина Кубай.

"З Ігорем ми вперше зустрілися, коли я ще навчалася у школі. Оскільки в моєму селі була семирічка, то продовжила навчання в Корчинській середній школі, що неподалік Радехова. Після закінчення Львівського музичного училища туди ж скерували на практику Ігоря Білозіра. Перед нами постав стиляга: довге волосся, розкльошені штани, весь такий вільнодумний… Прийшов і запалив нас усіх. При ньому в нашій школі був найсильніший естрадний ансамбль. Спочатку солісткою була моя сестра Леся Коваль, потім стала Оля Круглова. Я була солісткою вже пізніше. На виступах ансамблю я сиділа і мліла від зачарування. Почути українську народну пісню в естрадному виконанні, та ще й укладену в чотири голоси…

Доля сприяла розквітові таланту Ігоря Білозіра. Музично-педагогічне училище, Львівська консерваторія ім. Лисенка.

У 1979 р. його, нікому не відомого учасника самодіяльного вокально-інструментального ансамблю "Ритми Карпат" при Львівському автобусному заводі, призначають керівником знаного і надзвичайно популярного у Львові та за його межами ансамблю "Ватра" при Львівській філармонії. У конкурсі він переміг навіть професійних фахівців, зокрема з ансамблю "Арніка".

"Він сподобався директору Львівської консерваторії Миколі Кулію своїм репертуаром та якістю виконання, особливо ансамблевим вокалом. Ігор мав прекрасний тенор, такий ліричний, світлий. Він не любив сирівцю, наполовину виконаної роботи", - каже учасник ансамблю, нині соліст Львівської філармонії Маркіян Шуневич.

"Коли у червні 1979 р. Назарій Яремчук забрав із собою в Чернівці весь склад "Ватри", Ігор Білозір саме був готовий зі своїм складом та репертуаром зайняти їх місце, - продовжує розповідь Андрій Кучерепа. - Вже через рік Ігор Білозір разом з новим складом "Ватри" радикально змінює її репертуар. Зі сцени звучать написані Ігорем пісні: "Перший сніг", "Пшеничне перевесло", десятки інших".

У своїх піснях Білозір передавав те, що його турбувало й окриляло. Ліричність, закоханість ("Перший сніг", "Квіти у росі"), родинні почуття ("Мамо, ваші діти, як птиці", "Ніби вчора, моя мамо, ви мене будили рано"). Якщо в попередніх піснях він співав про маму, то в таких як "Батьківське жито", "Над рікою, ранньою весною батько лан засівав" - про батька. А далі - "Понад рікою ранньою весною лан засівав син". І в цьому ми бачимо, яка важлива свідома тяглість життя. Від батька, до сина, лан, пшениця… Таких українців, як Ігор, ще треба було пошукати.

"Надзвичайно досконала мелодійність пісень, наближена до народної. Так само, як і народні, його пісні були написані на трьох акордах: тоніка, субдомінанта, домінанта. Тому вони такі прості і легко запам'ятовуються", - характеризує творчість Ігоря Білозіра Маркіян Шуневич.

На початку 1980-х до "Ватри" приходить шалений успіх. Гастролі в Україні, в Середній Азії, на Далекому Сході, в Москві, Сибіру, Польщі, Чехії, Німеччині, двічі в Афганістані, США, Канаді.

Ігор Білозір із групою виконавців беруться за нові пісні. Не всі з них подобалися членам художньої ради, тодішнім цензорам із партійних кіл. Андрій Кучерепа пригадує випадок, коли гінці зі Львова зупинили гастролі групи "Ватра". Це було під час поїздки по Криму в 1984 р. А все через те, що поет Богдан Стельмах, із яким тісно співпрацював Білозір, одного разу сказав, що з партійних кабінетів стріляють, як Дантес із пістолета. "Ватру" зняли з гастролей, а пісні Стельмаха заборонили.

Треба було співати пісні радянських композиторів, але тоді "Ватра" втрачала своє обличчя. Ігор на таке не йшов. Загалом, як зазначає Андрій Кучерепа, керівництво філармонії кілька разів звільняло і брало на роботу керівника ансамблю І. Білозіра. Поновлення композитора було вимушене, бо "Ватра" годувала всю філармонію.

Результатом співпраці Ігоря Білозіра та поета Богдана Стельмаха стали кілька десятків пісень. Деякі з них, як, наприклад, "Пшеничне перевесло", перетворилися на "народні". Коли
Б. Стельмах потрапив в опалу, а його вірші на три роки було заборонено, на концертах Ігор Білозір оголошував їх народними, і ні в кого це не викликало заперечень.

Тоді ж І. Білозір співпрацював з поетами П.Запотічним - "Ніби вчора, моя мамо", "Коханий", Р.Кудликом - "Спогади літньої ночі", "Лебеді весни", Г.Канич - "Голубий сніг", "Раби", "Лицарі".

Популярність "Ватри" була такою великою, що під час одного з виступів в Афганістані охочі потрапити на його концерт пробиралися через мінні поля.

Але життя готувало Ігорові Білозіру випробування. Настали складні 1990 рр. з їхніми проблемами. Якщо доти питання організації гастрольних поїздок, придбання квитків на поїзд, бронювання номерів у готелях, гонорарів брала на себе філармонія, то тепер усе це лягло на його плечі. Ігорю потрібно було вчитися добувати кошти. Це відвертало зусилля від головного - творчості.

З "Ватри" пішов Остап Стахів, який створив театр повстанської пісні. Виїхав до США талановитий гітарист Юрій Луцейко. Співаки почали масово емігрувати на Захід. Ігор лишився без друзів, які раніше становили ядро "Ватри".

"Особисто була свідком, коли на каві у готелі "Жорж" Олег Куля (О.Кульчицький) подав заяву на ім'я керівника "Ватри" з проханням звільнити його за власним бажанням. Ігор тричі не підписував його заяву", - розповідає Ярина Кубай. Тоді Ігорю було надзвичайно тяжко.

"Ігор був дуже товариською людиною, - продовжує Ярина. -Він міг обняти своєю добротою весь світ. Ніколи не рахувався з грішми, світився доброзичливістю. Йому ні до кого було пригорнутися, наче темрява впала на нього".

Але на цьому втрати не скінчилися. Після складної операції у липні 1990 р. раптово помирає найдорожча йому людина - батько, а через кілька днів від Ігоря йде його Оксана…

Львівський фотограф Володимир Дубас: "Ігор любив свою Оксанку. У нього було два періоди життя: до і після розлучення. Оксана навіть сама не знає, як він її любив. Він не міг уявити себе без неї. Вони були разом з 15 років, коли навчалися в музичному училищі".

"Тоді Ігор дуже заглибився в себе. Наслідком цих переживань стала його "Пісня від Бога". Тоді вже нікому було співати його пісні. Й Ігор узявся співати сам. Голос у нього був не вокальним. Він співав, швидше, душею, ніж голосом. Але йому не забракло сил, фізичного здоров'я. Йому забракло підтримки", - вважає Ярина Кубай.

За її словами, коли Ігор був молодим хлопцем, йому були притаманні всі риси, властиві молодій людині. Він був дуже одержимий, дуже амбітний і безкомпромісний. Такий собі нарваний хлопчисько, "зірвиголова". Він ніколи не піддавався ні на яку синтетичність. Це тепер стосунки - через телефон, інтернет, пісня теж синтетична. Білозір був прихильником "натурального продукту". Ніколи не фальшував. Ні перед собою, ні перед іншими. Гадаю, він пішов на той світ із примиренням. Не залишив зерна неправди, він спокутував усе. Навіть через форму смерті. Але все це дуже несправедливо.

На червень 2000 р. у Києві з нагоди святкування 20-річного ювілею львівського ансамблю "Ватра" було заплановано великий концерт. Проте так сталося, що замість столичного ювілейного концерту у Львові відбувся концерт-реквієм "Ватри" на 40 днів пам'яті її багатолітнього керівника Ігоря Білозіра.

***

…Того трагічного травневого вечора Ігор разом із друзями святкували день народження своєї знайомої. Зайшли у кав'ярню на проспекті Шевченка. Крім них, там було ще кілька людей, які слухали музику. Друзі Ігоря заспівали його пісню, що не сподобалося присутнім. "Це ж пісня народного артиста Ігоря Білозіра", - сказав один із друзів композитора. Виникла суперечка, внаслідок якої Ігоря вдарили. Щоб залагодити суперечку, Ігор підійшов до одного з супротивників, подав йому руку й сказав: "Ти ще молодий, я тобі прощаю". У відповідь - мат.

Та цим не закінчилося.

Коли Ігор разом із колегою поверталися додому, їх наздогнали (за іронією долі, якраз навпроти обласної прокуратури) і почали бити… Били кулаками, ногами.

- Це сталося увечері 8 травня 2000 р. Наступного дня ми мали з ним зустрітися, - розповідає керівник ансамблю "Ватра" Андрій Кучерепа. - Зранку ми часто зідзвонювалися. Для такого випадку в Ігоря були улюблені слова: "Годі спати, час вставати, сонце вже зійшло". 9 травня телефоную, щоб почути звичне. Набираю номер раз, вдруге, втретє... Ніхто не відповідає. Може, думаю, кудись майнув на каву. Пішов до нього додому. Двері були зачинені. На душі чомусь стало моторошно. Ніхто зі знайомих нічого не міг сказати. А Оля, Ігорова дружина, була в батьків на селі.

Ввечері того ж дня ми з дружиною вийшли на вулицю. Раптом біля нас зупинилося таксі, й Оля прокричала, що Ігор у лікарні. Коли прибули туди, побачили, що він у тяжкому стані. Але залишалася надія. Потім - кома.

Побої були такі сильні, що нейрохірурги з Києва назвали їх несумісними з життям. А за вікном буяла яскрава зелень і грало весняне сонце.

У його рідній домівці в Радехові відцвітав висаджений Ігорем сад. У лікарні Ігор попросив свою найближчу людину Олю Білозір принести йому сценічний костюм. Вочевидь, марив...

За кілька днів, 28 травня, його серце зупинилося.

…Доки була жива мама Ігоря Білозіра, вона хотіла бачити пам'ятник із зображенням сина. А коли її не стало, пам'ятник зробили у вигляді янгола.

Як вважає письменник Роман Лубківський, у Львові його… забули. Відразу після смерті композитора лунали обіцянки, що з проспекту Шевченка приберуть кнайпу, в якій розігралася трагедія. Але так і не прибрало. На тому місці мав бути пам'ятник Білозіру. Але…

Чи пам'ятатимуть Білозіра нащадки? Ба навіть якщо й забудуть - то пісня нагадає…