«FATA MORGANA» ДЕРЕВ’ЯНИХ ЦЕРКОВ

Старі дерев’яні церкви Карпат, щедро розкидані нашими пращурами по схилах гір, — то більше ніж культові споруди. Вони — історія народу, невід’ємна частина пейзажу. Проте зараз ця історія буквально трощиться під ногами сучасності, і дерево, з якого споруджені церкви, не витримує двобою з людиною.

Карпатські схили увінчують дерев’яні церкви, більшість яких датується XVII — XVIII ст., хоча історія їх будівництва сягає значно глибших часів, які ще пам’ятають Данила Романовича (1204—1264), князя волинського і галицького. І досі побутують різні думки щодо походження тридільної дерев’яної церкви. Деякі дослідники виводять будівельну тридільну лінію бабинець-нава-вівтар ще з поганських та ранньохристиянських прототипів або з тричастинного селянського житла давніх часів. Інші автори вказують на вплив Візантії, а також Вірменії та Молдови. Проте дуже важливий той факт, що ця давня форма планування церков набула сталих автентичних ознак і майже у незмінному вигляді дійшла до нашого часу.

1803 року Синод Російської православної церкви заборонив будування рублених церков українського типу, а невдовзі, у 1839 році, заборонив Українську католицьку церкву. Скасування 1840 року цехів на Правобережжі негативно позначилося на професійному вмінні теслярів, і утримання та ремонт рублених храмів дедалі більше занепадали.

ХХ сторіччя виявило справжній вандалізм до всієї церковної культури і до дерев’яних церков зокрема, та найбільш прикро, що діячі Церкви теж брали активну участь у нищенні пам’яток мистецтва культового вжитку. Так, у 1908 році Микола Макаренко уболівав, що «представники Церкви — священнослужителі і вища ієрархічна влада енергійно ведуть війну з небагатьма уцілілими пам’ятками мистецтва і з успіхом досягають бажаних результатів: храми перебудовують, деталі змінюють на сучасні, живопис перемальовують наново, старий посуд продають і замінюють на новий, ризи і гаптування продається на випалення золота і срібла, а ті, що мають меншу матеріальну цінність, з благословення вищого начальства, спалюють, з чого задоволені і настоятелі, і влада».

Польський історик архітектури Ришард Бриковський у 1957 році писав, що «багато карпатських церков покинуто без охорони і будь-якого використання їх, цим вони найбільш наражені на плюндрування й нищення. Ці будівлі «постачають» будівельний матеріал або дрова різним випадковим «опікунам», особливо ж господарствам у системі державних рільничих господарств, на території яких вони стоять. Церкви часто руйнують просто з приємності нищити, а також тому, що шукають заховані «скарби». Насамперед треба подбати про збереження церков у незаселених і занедбаних місцевостях, бо там є найбільше найдавніших і найцінніших пам’яток з ХVI і XVII століть».

24 серпня 1963 року Рада Міністрів Української РСР видала постанову «Про впорядкування справи обліку та охорони пам’яток архітектури на територіях Української РСР». Археолог Михайло Брайчевський, коментуючи деякі деталі цієї постанови, напише, що в 1961—1963 роках близько 35% цінних історичних пам’яток України знято з реєстру пам’яток архітектури. Григорій Логвин, дослідник українського мистецтва, продовжить коментар і напише, що після того, як деякі архітектурні пам’ятки вилучили з реєстру, Закарпатський облвиконком швидко ухвалив рішення про те, щоб усі вилучені об’єкти відразу були розібрані.

Ці жахливі факти нашої історії, здавалося б, непотрібно ворушити, відмахнувшись від радянського минулого. Проте в останні десятиліття історія з дерев’яними церквами Карпат стає ще страшнішою.

30 листопада 1989 року Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. І броунівський рух щодо розподілу церков, їхнього майна розпочався з неабиякою активністю, притому з такою ж активністю тривав процес руйнування дивом збережених давніх пам’яток.

Зараз у Карпатах до греко-католицької парафії належать переважно новоспоруджені дерев’яні церкви. А православна церква Київського патріархату займає давні церкви. Проте неконтрольованість руху пам’яток сакрального мистецтва досягла свого апогею.

Наприклад, Введенська церква 1759 року з села Розтоки, про яку Григорій Логвин писав, —
«...є однією з кращих та досконалих пам’яток закарпатської школи дерев’яної архітектури. Живопис ікон також належить до вищих досягнень місцевих художників». Ще кілька років тому вона справді мала соковитий різьблений іконостас, на місці якого сьогодні гнітюча пустка, а крізь вибиті шиби вривається сніг та вітер. За переказами мешканців села, старий іконостас розібрали і перенесли до нової церкви. Проте не треба добре розумітися на мистецтві, аби переконатися, що іконостас нової церкви — її ровесник. А на запитання, де ж старий, як у казці про королевича Єлісея, відповідають... Місяць, Вітер...

В цьому плані Успенській церкві з села Середнє Студене пощастило трохи більше. Вона діюча. А естетичні жахи сучасного вражають. Вражають тим, що втрачена культура сприйняття традиційного сакрального мистецтва. Старе дерево стін у бабинці покриває лінолеум під мармур, іконостас прикрашають польсько-турецькі штучні квіти, серветки, ліхтарики. Дах церкви, замість звичної для цієї місцевості гонти, накритий, як страшним грубим панциром, листовим залізом. Прикривши старе дерево залізом, господарі не зняли проблеми його зберігання, а навпаки: у вологому кліматі Карпат воно практично приречене постійно перебувати у вогкості.

Хвиля збирання металевого брухту торкнулася потворними руками й дерев’яних церков, з яких досить швидко позникали металеві таблички з написами «Пам’ятка архітектури», а ті, яких не встигли зняти грабіжники, священнослужителі тримають у вівтарях.

Ситуація зі старими дерев’яними церквами настільки серйозна, що ми опинилися перед проблемою — чи можна цей процес нищення на всіх можливих і неможливих рівнях якось припинити. Тому що найближчим часом є реальна можливість несподівано виявити, що щось дуже важливе і до болю звичне у карпатських краєвидах вже не існує. І час настільки спресувався, що вже роки, а не десятиліття можуть відділяти нас від цієї трагедії остаточного нищення.

Услід за Олександром Довженком, який писав: «Ми вічні парубки у історії», цими словами можна назвати національний діагноз хронічного інфантилізму, за яким ідуть страшніші хвороби.