Фактура, що відійшла в минуле

Виповнилося 100 років від дня народження кіноактриси, киянки, графині, великомучениці Марії Ростиславівни Капніст (1914-1993). З 1961 р. вона значилася у штаті кіностудії ім. О.Довженка; знімалася переважно в епізодах, причому не тільки в Україні, а й на інших союзних студіях ("Бронзовий птах", "Руслан і Людмила", "За двома зайцями", "Шанс", "Пропала грамота" etc.). А доти вона "значилася" в пеклі. Страшне-страшне життя: давня-давня казка. Тож, дорогі дівчата, незадоволені своїми "важкими" буднями у фейсбуках, почерпніть же з мого переказу давнього сюжету хоч трохи відомостей про те, коли життя людське справді важке, але не завжди безпросвітне.

Фактура (далі за словниками) - характер поверхні художнього твору, спосіб її обробки в образотворчому мистецтві, особливості художньої техніки в живопису або скульптурі тощо.

"Фактура" саме цього обличчя - прямо-таки приголомшливий "характер поверхні" ХХ ст. Наче саме століття розмалювало її профіль і фас злими зморшками, глибокими западинами, просякнуло шкіру табірним пилом і вугільними "туманами" у пеклі рудників.

Знаменитий рядок О.Мандельштама "Век мой, зверь мой, кто сумеет заглянуть в твои зрачки?.." - про неї.

У зв'язку з цим є переказ. Буцім наша героїня вже на екваторі ХХ ст., майже 20 років у сталінських таборах, не бачачи ні світла, ні сонця, одного разу узріла своє відображення в старому дзеркалі. Й жахнулася. Не впізнала себе... Століття двадцяте справді стало для неї "звіром". Терзало безжально. Може, й не згадаємо іншої акторської долі, яка ввібрала в себе стільки трагічних сюжетних поворотів: втрати, страждання, розстріли, катування.

Звісно, ніхто ніколи не переплутає "фактуру" її обличчя з якимось іншим. Сьогодні, наприклад, навіть після 50-ти попередніх успішних майстер-класів В.Вульфа - навіть під тортурами - я навряд чи розрізню "обличчя" й "індивідуальності" сучасних серіальних акторок. Чим, наприклад, відрізняється одна "Арнтгольц" від іншої такої самої - незбагненна загадка сучасності. А стосовно тієї "фактури", що вже відійшла, - ніякої осічки. Це раз і назавжди. Блоківська Незнайомка дихала зі сторінок "духами и туманами". Графиня (з "Бронзового птаха"), або Італійка (як вона сама себе називала), "дихала" з екрану - страшною казкою і гірким минулим. Її "фактура", що одних - лякала, а інших - захоплювала, була "вилита" для казок народів світу. І недарма знаменитий режисер-кіноказкар Олександр Птушко після "Руслана і Людмили" у всіх наступних картинах хотів знімати тільки її (на жаль, не склалося).

Взагалі, здається, вже намацаний жанр "байопіка", за який колись візьмуться В.Ряшин або К.Ернст, вичерпавши для своїх серіалів ліміт радянських ретрозірок першого ряду (саме на підході прем'єри "кін" про життя Ф.Раневської та Л.Орлової). "Жанр" життя Капніст - страшна реальна казка.

…Почнемо перший епізод із київської сцени в якомусь під'їзді. Це - кінець 50-х. Марія Капніст уже випущена на волю. Вже давно немає Сталіна. У Києві вона ночує де випаде. Вокзали, сквери, чужі під'їзди. Професійна актриса, яка на початку 30-х закінчила Театральну студію Ю.Юр'єва в Ленінграді, тепер працює "ким візьмуть". А брали переважно у двірники.

І ось уявімо: ночує в запльованому під'їзді - втомлена, змучена, з "лица не общим выраженьем". І сниться їй "сон минулого". Поки що добра-добра казка. Це, звісно, сюжет про її легендарну родину. Про видатних предків. Один із яких - великий український літератор XVIII ст. Василь Васильович Капніст. Це - її прадід, народжений у маєтку Обухівка Миргородського повіту Полтавської губернії. Знаменитий поет, драматург, громадський діяч, предводитель дворянства Миргородського повіту. Він автор популярної свого часу комедії "Ябеда", яка за сатиричною напругою ставилася в один ряд із "Ревізором" Гоголя. Він же - чудовий поет, що дружив з Державіним, що критикував Катерину II за політику кріпосництва.

В Обухівці сьогодні є пам'ятник Василеві Капністу. А пам'ятника його знаменитій правнучці поки що немає. Як немає й меморіальної дошки в Києві на вулиці Кавказькій, де вона доживала останні роки.

Сон про родичів - у постановці Ернста або Ряшина - може розтягнутися десь серій на три. Якщо копатимуть вглиб і вшир. По батьківській лінії згадають Стомателло Капніссоса - бойового грека, який боровся проти турецької неволі й отримав за це графський титул. По материнській лінії, якщо розбирати родовід, на арені історичних боїв з'явиться наш грізний отаман Іван Сірко. Диво-чоловік, якого боялися люди і вовки (згідно з переказами, з 55 битв він не програв жодної, завжди - на коні).

До речі, у титрах знаменитої кіноказки "Руслан і Людмила", де Марія Ростиславівна грає лиху чаклунку Наїну, актриса попросила написати своє прізвище через дефіс - "Сірко-Капніст". Це від них, від гордих предків, незламна сила її волі. Її збивають з ніг, а вона підводиться. Її спускають у бочці в безодню вугільних шахт, а вона виповзає назовні - жива! Майже 20 років її годують "баландою", а вона вже просто не відчуває ні смаку, ні запаху. Цілодобово в шахтах не бачить сонячного світла, однак продирає очі - а раптом…

Правда чи неправда, але ніби є легенда про родове прокляття Капніст. Якщо так, то казка справді страшна. Її батька, Ростислава Ростиславовича, який вірив у революційні міражі і багато в чому допомагав більшовикам (навіть газету "Іскра" підтримував), ці ж таки червоні гади й розстріляли. Сестра Ліза померла від розриву серця, не переживши батькової смерті. Тітку вбили. Брати втекли.

Але це вже епізоди в кримському Судаку, куди вони сховалися, виїхавши з Ленінграда, щоб "пересидіти" більшовицьке лихоліття.

Коли 1921-го до них усе-таки добрались і в Криму, матір Капніст та маленьку Марієтту ( як її тоді називали) сховали в себе місцеві, а потім, перевдягнувши в татарський одяг, вивезли…

У 30-ті - "побудова нового суспільства" - вона не тільки захоплюється мистецтвом, а й нескінченно бігає по колу: Судак, Ленінград, Київ, Батумі. То ховається, то намагається щось наздогнати… Навряд чи навіть біографи достеменно вибудують строгу хронологію її життя того періоду. Красуня й розумниця, елегантна й екстравагантна, природжена актриса вимушена підробляти бухгалтером. При цьому музикує. Не полишає надій займатися театром.

… Як вона потрапила в сталінську "м'ясорубку" - теж, взагалі-то, зрозуміло. Її засудили за "шпигунство на користь іноземних розвідок". І не довго думали, до чого причепитися. Звісно, дивний родовід. Граф'я, розумієш. До того ж мати вільно говорила вісьмома мовами, що викликало додаткові підозри. Сама Марія бравірувала театральним псевдонімом Марієтта, називала себе "італійкою". На той час - типова шпигунка, ворог народу, контрреволюціонерка.

…І ось за "це", за міражі минулого й фантазії сьогодення, - 8 років без права листування.

Далі, звісно, страшні сцени.

"Їй обстригли дивні коси, вибили зуби - щоб не кусалася", - пише про старт її табірного періоду історик кіно Сергій Капков.

А актриса Раїса Недашківська, що дружила з Капніст (вони познайомилися 1961-го на зйомках фільму "Дмитро Горицвіт"), розповідає, як знущалася з неї табірна сволота: кидали до кримінальників, насміхалися, били, топтали брудними чобітьми. Тільки диво і обставини рятували її тоді від звірюг.

Після Карлагу її "перекидають" у Джезказган - ще одне пекло. У "великому світі" в ці сорокові фатальні гримить "велика війна", а в її внутрішньому світі поселяється маленьке пекло. В цьому чортовому Джезказгані багатьох каторжан, як худобу, з самого ранку кидають "на дно" - у вугільні шахти. І витягують звідти тільки вночі. Коли ніхто вже не відчуває ні рук, ні ніг. Вони напівмертві, вони - напівлюди. Але за "хорошу роботу" Марію Капніст призначають бригадиром шахтарів-каторжників…

Був на її табірному шляху (це ще одна серія) і лісоповал у Сибіру. В тих місцях вона народила любиму доньку Раду. Деякі біографи кажуть, що батьком став один із ув'язнених інженерів, інші впевнені, що цей чоловік причетний до знаменитого князівського роду…

Тут і починається справжня мелодрама, яка переходить у трагедію.

Одного разу її рятують серед палаючого степу, рятівник закохується. Таємні пологи й пропозиція вийти заміж. Вона відмовляє рятівникові, бо віддана іншій людині, яка - на волі. Це її ангел-охоронець- Георгій Холодовський.

Цей чоловік невідомо як відстежував її табірний маршрут і надсилав у місця досить далекі цибулю, сухарі, фрукти. "Щороку на свій день народження, 22 березня, це жайворів день, вона отримувала з великої землі символічний подарунок - жайворонка, випеченого з тіста", - розповідає Раїса Недашківська… І ось 22 березня 2014-го, у день століття колеги й подруги, Недашківська знову роздає таких самих "жайворонків" друзям і знайомим біля Володимирського собору, де відбувається панахида за Марією Капніст - актрисою і великомученицею.

… Доньки-матері. У табірному "дитячому садку" її донечку регулярно б'є якась тварюка - вихователька-мучителька. Лупить і примовляє: "Я виб'ю з тебе дух ворога народу!" Дитина ридає. Мати підстерігає кривдницю і зганяє на ній увесь свій біль та образу. За це її - під замок і знову по етапу.

Але мати хоче бути поруч із дитиною. І навмисне стрибає з якогось поверху, ламаючи собі ноги, щоб залишили в лікарні, щоб хоч здалеку спостерігати за донечкою… Яку потім віддають у дитбудинок. Мати - на межі божевілля.

Але знову якась сила волі, що буяє в генах її предків, примушує зосередитися і прийняти черговий удар долі. Вона вмовляє одну зі своїх табірних колег - Валюшу (яку ось-ось випустять на волю) розшукати дитину й доглянути за нею.

…Опісля ця драма розтягнеться на довгі роки. За словами Недашківської, Рада розривалася між Валею, до якої звикла, і незнайомою, страшною на вигляд жінкою, котра після таборів прийшла й назвалася "мамою"...

Тільки час і випробування вилікували цю ниючу сімейну рану.

Ще 1953-го, коли помер Сталін, вона могла б бути на свободі, як і інші - раніше. Але знову невгамовний дух предків заграв у ній, і на табірній площі, при всіх, почувши звістку про кончину тирана, вона… пустилася в танок!

То був вальс… Ніби на якомусь балу в дореволюційному Санкт-Петербурзі. Табірне начальство вирішило, що ця "зечка" - невиліковна божевільна. І приклеїло до її колишнього ярлика "ворога народу" додатковий. Тепер вона називалася "фашистка". І знову - неволя.

Лише через п'ять років Верховний суд скасує всі божевільні вироки у "справі Капніст". І можна тільки припустити, що було в неї на душі в ті дні. (Я навіть не уявляю, хто і як цей стан може зіграти в байопіку.) Де донька? Де життя? Минуле і… майбутнє? Тоді ж вона й не впізнає себе в дзеркалі, оскільки "ворогам народу" у таборах було заборонено бачити своє відображення...

Віддзеркалення являє їй "іншу жінку". За паспортом 44. На вигляд 100. Вічна стара. Горьківська Ізергіль. Друзі й біографи часто переказують саме цей епізод її посттабірного життя. Коли вона летить назустріч зі своїм ангелом-охоронцем, тим самим Григорієм (який рятував її цибулею та сухарями). А далі уявіть - як у серіалі. Сцена на пероні. Вона виходить із вагона в моторошній куфайці, зі страшною "фактурою" обличчя, просякнутого за 20 років вугіллям, сльозами й жахами… А назустріч - прекрасний, інтелігентний коханий із букетом у руках… За дві хвилини, доки триває заціпеніння, впізнавши її, він же її "не впізнає". І минає зі словами: "А вас не зустріли? Ось і я не зустрів!"

Але треба було жити далі.

Знову Київ, місто-герой. Якийсь старий під'їзд, де вона ночує, а днює - орудуючи мітлою. Ангели й демони в цей період, наприкінці 50-х, тимчасово оголошують перемир'я в її долі і посилають стару актрису на студію Довженка. Там вона тиняється по павільйонах. У пошуках втраченого привиддя.

І ось маленьке диво: режисер Юрій Лисенко кличе її на епізод - роль ігумені в картині "Таврія". Це 1958-й.

А через два роки, запам'ятавши цю "фактуру", Віктор Івченко кличе її у свій трагічний фільм (який був проклятий Папою Римським) - "Іванна". І Капніст знову грає служку церкви - стару черницю.

…Тільки старих вона й грала. Ніхто не пам'ятав її молодою. Ніхто ніколи "іншою" не міг її уявити. Вона й сама забула колишню "фактуру" свого дивного обличчя. Адже та фактура вже "відійшла".

Чудові режисери України запрошують її у свої фільми хоч на кілька секунд. Бо Капніст вносить у кожен кадр справжність й ірреальність. Тобто бувальщину й казку. Все як у її долі.

Її незвичайна "фактура" промайнула у Параджанова в "Тінях забутих предків". В Іванова у фільмі "За двома зайцями". У Бориса Івченка в "Олесі" і "Пропала грамота".

Талановитий білоруський режисер Микола Калінін чудово зняв її в екранізації повісті Анатолія Рибакова про юних піонерів - "Бронзовий птах". Вона грала Софію Павлівну, хранительку старовинного маєтку. Жінку-загадку, ніби експонат цього палацу-музею. Вона вселяє страх і трепет піонерам-героям, коли злий вітер шарпає її чорний одяг. Її профіль на екрані орлиний. А погляд - уїдливий і гордовитий, як і годиться жінці з минулим.

Недашківська згадує про постійні парадокси й метаморфози, що супроводжували Капніст уже в "мирний час". Скажімо, голос актриси зовсім не поєднувався з її іміджем та фактурою. Голос був дівочий - ніжний. Але коли вона повертала до співрозмовника своє обличчя - дехто був готовий відсахнутися. Так діяла "фактура".

Кажуть, після того, як вона "добре" пізнала людей у таборах, на волі дуже полюбила… квіти. Могла розмовляти з ними. І навіть із букетами, зі зрізаними бутонами знаходила якусь спільну мову, щось шепотіла їм, примовляла. Багато людей, особливо після специфічних казкових кіноролей, називали її "київською відьмою". Друзі бачили в ній тільки прекрасну фею… У цій жінці в дивному одіянні, з дивним обличчям, з трагічним минулим.

Доля на схилі віку привела її в Обухівку на Полтавщині, до могили великого предка Василя Капніста.

У цих місцях успокоївся і її бунтівливий дух.

У жовтні 1993-го вона, ніби щось передчуваючи, попрощалася спочатку з київським Будинком кіно, потім - із довженківською студією, яка, бодай на схилі літ, повернула їй світло після табірного підземного пекла. Попрощавшись, пішла навпростець через проїзну частину Брест-Литовського проспекту… Через усі чотири смуги… Водій не зміг ухилитися, зіштовхнувшись із цією фактурою.

Днями я запитав у Недашківської:

- Навіщо вона це зробила? Адже був підземний перехід?

- Марія Ростиславівна після таборів та вугільних шахт ніколи не їздила в ліфтах, не спускалася в метро, не користувалася підземними переходами. Вона боялася, що знову опиниться в пастці, у замкненому просторі, в полоні. І більше ніколи не вибереться з колишнього пекла...

Слова вдячності за допомогу в підготовці цього ретро-сюжету - актрисі Раїсі Недашківській, історикові кіно Сергію Капкову (книжка "Эти разные, разные лица"), актору Київської оперети Анатолію Підгорецькому.