Європейські контракти стиглих помаранчів

Особисто я, згадуючи рік, що минає, точніше, не весь рік (на це не вистачило б ні газетного простору, ні часу, ні сил), а його літературну складову, відзначаю кілька віхових моментів. Природно, кожен оглядач має власні преференції. Хтось називає найгучнішою подією року закінчення роботи над шостою частиною саґи про пригоди Гаррі Поттера. В когось душа лежить до останньої книги Гарсіа Маркеса чи Нобеля для Ельфриди Єлінек. Комусь видається, що найприкметнішою подією є поступ у стосунках українського видавця із владою. Хтось неодмінно пригадає карколомний, як на сучасну українську літературу, успіх роману Сергія Жадана «Депеш мод». Частково й я поділяю загальні уподобання. Однак особисто для мене найзнаковішою подією стала не нова книжка чи постать. Уперше за роки моєї активної обсервації літературних процесів головною віхою я вважаю саме тенденцію.
Саме 2004 рік залишиться в пам’я­ті українських книжників як рік початку великого походу української сучасної літератури в Європу. І саме українській літературі вдалося на кілька місяців випередити загальноукраїнську тенденцію європеїзації, яку (я вже в це не просто вірю, а знаю) буде леґітимізовано після закінчення виборів президента. Завжди неповоротка українська література здобулася на небачені досі успіхи в європейському напрямі. Ні, я не кажу про обов’язкову присутність в антологіях чи фестивальних збірниках, про участь у пан’європейських літературних імпрезах і книжкових виставках, стипендіях і спільних проектах — цього було доволі впродовж останніх тринадцяти років. Європейська кар’єра сучасної української літератури почалася з перших стипендій наших, використовуючи комуністично-реґіонально-скачківську риторику, літературних «ґрантоїдів», звинувачуваних в усіх можливих зрадах справа і зліва. Ні, я не кажу про в чомусь випадкові появи книжок наших авторів різними європейськими мовами, дуже часто оприлюднюваних малими накладами і за допомогою сторонніх (тобто знову-таки ґрантових) фінансових надходжень, коли видавництво не дуже й ризикує виданням хоч і європейської, а все ж екзотики. Здебільшого це «мертві» книжки, доступні не так широким колам читачів, як літературним гурманам і університетській професурі зі славістичних кафедр. Я маю на увазі якісно новий спосіб комунікації сучасної української літератури з європейським видавничим світом, позначений зовсім не ідеалістичним, а вельми й вельми прагматичним явищем, яке окреслюється містким поняттям контракт. Його зазвичай підписують лише в тому разі, коли вбачають у тобі, хоч як безсердечно це звучить, джерело майбутніх прибутків. А це вже, погодьтеся, абсолютно нова соціокультурна якість літератури.
Усе почалося з діяльності славної «української літературної трійці» — Андрія Куркова, Оксани Забужко й Юрія Андруховича, котрим судилося стати першопрохідцями в європейському видавничому світі. Особливо успішно просунувся на Заході Андрій Курков: упевнений, феномен цього автора, що ідентифікує себе з україн­ською літературою, пишучи свої твори російською мовою, незабаром стане об’єктом досліджень соціології літератури — ще не вельми популярної в нас літературознавчої галузі. Очевидним є те, що письменникові вдалося віднайти вдалий маркетинґовий хід і ключ до читацьких симпатій, оскільки прорив на німецькомовний й англомовний ринки є помітним фактом, що підтверджується десятками тисяч виданих примірників і схвальними відгуками читачів. Саме Курков, окрім зубра української прози Павла Загребельного, зумів пробитися на китайський книжковий ринок. А це вже дуже серйозно.
Оксана Забужко також зуміла «оживити» уявлення західного читача про сучасну українську літературу. Приміром, видані минулого року солідним польським видавництвом WAB «Польові дослідження з українського сексу» стали справжньою літературною подією. Книга здобулася на схваль­ні відгуки в опінієтворчих ЗМІ і приносить непогані прибутки видавництву. До речі, «Польові дослідження» обійшли за багатьма показниками розрекламований на Заході роман Джонатана Сафрана Фоєра «Every­thing is illuminated», виданий тим же WAB. Справжній успіх Забужко на Заході, сподіваюся, ще попереду.
Минулого ж року, після кількарічного просування на польському ринку й здобуття статусу культового в Польщі письменника, на «дорослий» Захід пробивається й Юрій Андрухович. Усі його прозові твори по черзі виходили польською мовою — навесні готується видання «Дванадцяти обручів» у видавництві Czarne і поетичної збірки в Biuro literackie Wroclaw. Саме його книга есеїв «Остання територія» стала предметом зацікавлення з боку найбільшого німецького видавництва Suhrkamp. У найближчих планах видавництва — видання німецького перекладу останнього роману письменника. Як правило, кар’є­ра текстів, що здобулися на увагу цього видавничого монстра, дістає своє продовження: їх помічають американські, британські, іспанські, французькі, італійські видавці, і — корабель пливе…
Отже, деякі представники, умовно кажучи, середнього покоління українських письменників продемонстрували свою здатність бути цікавими на Заході. А що ж їхні молодші колеги? Мушу констатувати: саме 2004 рік став початком хрестового походу наших «гарних тридцятирічних» на західні книжкові ринки. Початок покладено, і це вже наразі не може не вселяти усе ще стриманого, проте оптимізму.
Отже, насамперед Сергій Жадан. «Чому Жадан, — запитаєте ви, — адже в нього не вийшло ще жодної «дорослої» книги на Заході?..» Відповідаю: згаданий вище німецький концерн Suhrkamp збирається незабаром видати німецькою три (!) книги цього знакового українського автора — дві прозові (збірка оповідань «Біґ мак» і роман «Депеш мод») та одну поетичну. Це не просто успіх, а певний кредит довіри, виданий німцями Сергієві майже наосліп. Однак не маю ані найменшого сумніву в тому, що Жаданові вдасться вразити німецького читача, призвичаєного до здебільшого анемічної та гіперкоректної прози тамтешніх тридцятирічних. Інтерес до Сергієвої прози («Депеш мод») виявило також польське видавництво Czarne, що спеціалізується на виданні сучасних східноєвропейських письменників. На початку наступного року вийде також збірка Жаданових верлібрів у видавництві Biuro literackie Wroclaw (у перекладі Богдана Задури).
Також карколомна кар’єра на Заході очікує нашого безперечного літературного вундеркінда Любка Дереша, який написав і надрукував свій перший резонансний роман «Культ» між одержанням паспорту й настанням повноліття. І в цьому випадку безвідмовно спрацював надійний ланцюг Czarne-Suhrkamp. Як правило, саме Czarne підкидає для Suhrkamp диво-дітей нашого літературного чорнозему. Не виняток і Дереш: львівська «Кальварія» вже продала права на видання кількох його романів цим видавництвам. Першим у Suhrkamp видадуть «Архе».
Не можуть не тішити також перспективи успіху на Заході української «дівчачої» прози. Передусім головні надії пов’язуються з постатями Наталки Сняданко та Ірени Карпи. Також 2004 року у тому-таки видавництві Czarne вийшов Наталчин роман «Колекція пристрастей», майже, на жаль, не помічений в Україні і, на щастя, дуже схвально сприйнятий у Польщі. Схоже, саме помітний успіх у Польщі спонукав харківське видавництво «Фоліо» фактично реанімувати цей роман для вітчизняного читача. Поза сумнівом, і у випадку цього тексту можна казати про можливий успіх у Німеччині. Скандальна і плідна Карпа також потрапила у список перспективних авторів Моніки Шнайдерман (директорка вид-ва Czarne). Незабаром має з’явитися польською її останній роман «Фройд би плакав». На жаль, наразі не йдеться про переклад і видання на Заході більш стилістично витончених і глибоких письменниць молодшого покоління Світлани Поваляєвої, Тані Малярчук і Софії Андрухович. Однак на те він і маркетинґ, щоб почати зондування тамтешніх ринків текстами доступними, аби згодом дати дорогу більш амбітній літературі. Хтось має відіграти роль локомотивів для письменників-інтелектуалів.
Отже, 2004 рік, безперечно, став роком початку масованого українського походу на розбещений і пересичений Захід. І це, маю надію, лише початок. Сьогодні, як ніколи досі, наше літературне просування в напрямі Європи залежить від наших суспільно-політичних успіхів в Україні. Вже сьогодні Європа вражена помаранчевим вірусом. Вона захоплюється Майданом і нашою демократією, нашою зрілістю і свободою. А вже завтра не зможе відірватися від читання сучасної української літератури. Перші літературні контракти молодих, але стиглих українських помаранчів у Європі — процес цілком закономірний. Адже рано чи пізно це мало статися. І сталося саме тоді, коли наше 13-річне українське суспільство почало входити у фазу «важкого віку», коли понад усе хочеться бути вільним. Чи зацікавлення нами саме тепер є цілковитою випадковістю і збігом обставин? Чи є випадковим те, що всі помічені Заходом тексти є текстами по-справжньому вільних людей? До речі, антологія сучасної української поезії «Вірші завжди вільні» у перекладі Богдана Задури, видана восени 2004 року, стала в Польщі книгою осені. Тенденції, однак!