ЄВРОПА — ЦЕ СПЛЕСК ВОДИ

Завтра я знову сяду в літак і полечу. Цього разу ми зустрічаємося над Райном — німці, поляки, голландці, а також один угорець і один українець. Усі ми переважно письменники (у когось це професія, у когось — маніякальна залежність), і завтра ми збираємося в Бонні та його околицях для наступної спільної подорожі. Нас близько тридцяти, і для нас винайняли спеціальний річковий корабель. Він вирушить за течією, тобто вниз, у північному напрямку, тобто в напрямку Північного моря, і ми знову будемо разом після двотижневої перерви. Але це буде завтра, а сьогодні я хочу написати про іншу річку, про Одру, вона ж Одер.

Два тижні тому завершилася перша частина міжнародного літературного проекту «Одра — Райн. Прикордонні річки». Ідея полягала в тому, щоб якомога частіше перетинати польсько-німецький кордон, який у тій місцевості є річкою. Ми рухалися так само на північ, так само вниз, нас висаджували меншими групами на протилежних берегах, ми заходили до міст і містечок (у тих краях це переважно містечка), читали що-небудь свого по всіляких клубах, ліцеях і гімназіях, потім нас знову підбирали, ми пливли далі. Якщо нічліг у готелі був із німецького боку, то перший виступ перед полуднем переважно з польського. Обідати нас доставляли знову до Німеччини, але вже вечеряли ми в Польщі, хоч у такому разі наступне вечірнє читання відбувалося знову в Німеччині, оскільки наступний нічліг мусив бути передбачений у Польщі. Хтось розпланував усе таким чином, щоб ми на собі відчули, якими прозорими стали нині кордони. І прикордонні служби обидвох країн фактично сприяли нам у цьому — навіщо новій, віднедавна такій об’єднаній Європі цей клятий прикордонний контроль?

Затримка виникала лише на мені. Іноді я навмисне виривався поперед інших, щоб заблокувати на кілька хвилин цей безперешкодний письменницький похід. У моєму паспорті немає живого місця — стільки разів його було вдарено штемпелем (а перед тим ще й наскрізь просвітлено). Одного разу мені все-таки вдалося пройти просто так, без штемпеля. Це сталося на пішохідному переході між Франкфуртом і Слубіце, на мосту, званому в часи НДР і ПНР Мостом Миру, а починаючи з 1 травня цього року — Мостом Європи. Була неділя, погідний пополудень, розімлілі від нової неконтрольованої реальності громадяни обох міст і країн нескінченними юрмами сунули туди й назад, «на той бік», за кордон — наприклад, на пиво, бо існує така специфічна розвага у прикордонних місцевостях — не пити пива вдома, а ходити на нього через кордон, до сусідів. Хоча тепер у всьому світі пиво смакує (або й не смакує) однаково. Отже, прикордонна сторожа, так само розімліла від навколишньої ідилії, дозволила й собі попуститися і не надто чіплятися до носія завжди непевного українського паспорта. А якщо дивитися в корінь справи, то її, цю сторожу, тепер уже тільки заради нас і тримають — щоб ми не ходили по Європі нештемпельованими.

Зрештою, в обидвох містах уже від кількох років існує популярне народне рушення за відродження Єдиного Міста, котре мало б називатися Слубфурт. Можливо, це і справді сприяло б, як прогнозують ініціатори злуки, утвердженню середнього арифметичного у цінах на послуги стоматолога, перукаря чи повії. При цьому мені зрозумілі прагнення франкфуртських німців змінити життя на краще. І не зовсім зрозумілі зустрічні прагнення слубіцьких поляків — хіба що вони знають якісь економічні таємниці, до яких мені зась.

Назагал місцевість, якою ми подорожували, є традиційно бідною, причому як із одного, так і з іншого боку. З німецького — це найбідніша з федеральних земель, Бранденбурґ, де й досі чимало хто вважає, що західним німцям ішлося виключно про зруйнування їхнього ендеерівського добробуту. З польського — це переважно так звані «малі містечка» з усією притаманною їм депресивністю і занедбаністю. Існування митного кордону між цими двома зонами бідності могло принаймні стимулювати творчу фантазію й винахідливість — де митники, там і контрабандисти. Корабель, яким нас везли, належить славнозвісній фірмі «Адлер» — донедавна найбільшому в регіоні продавцеві міцних алкогольних напоїв. Ці нібито туристичні судна в дійсності були суцільними плавучими duty free розпивочними — купуєш квитка на «захопливу подорож уздовж найкрасивішої європейської річки» і протягом п’яти, а як пощастить, то й семи годин наливаєшся необмитненим слов’янським бухлом, після чого ще й купуєш усім домашнім жінкам французькі парфуми на знак примирення. «А нині вони возять письменників», — не міг натішитися польський приятель. За його словами, дев’ять десятих усієї адлерівської флотилії після вступу Польщі до Євросоюзу перекинуто на Балтику — тепер їм залишається розвивати туризм у напрямку Калінінградської області.

То була середина травня — час, коли зеленого кольору в природі стає максимально багато, а його відтінки ще не навіюють асоціацій з утраченим раєм. Ми пливли між двома берегами — лівим, німецьким, і правим, польським, поміж лісами, луками й пагорбами, переважно безлюдними, хоч на польському боці час від часу хтось усе-таки рибалив. Пані з Західної Німеччини сказала, що почувається так, ніби ми в Сибіру. З усіх присутніх найбільшим фахівцем щодо Сибіру виявився я, тож мусив спростувати її здогад. «Сибір — це наче океан, — пояснив я, — а тут усього лише калабаня». Це здалося переконливим.

А от у геть провінційному Айзенгюттенштадті (пам’ятаю, пам’ятаю цю мапу НДР ще з середньої школи!) мене не менш переконливо знайшла вітчизна. «Ви з України?» — запитав власник готелю, видаючи мені ключі до кімнати. І почувши ствердну відповідь, ошелешив: «Не можемо вже дочекатися, чим у вас закінчаться ті ваші вибори!».

Я не думаю, що мені причулося. Швидше за все,. це був натяк, що і ми в Європі.