Євгенія Мірошниченко: «То коли ж президент почує музику?..»

17 жовтня, 2008, 12:11 Роздрукувати Bипуск № 39, 17 жовтня-24 жовтня 2008р.
Відправити
Відправити

Як і раніше, в країні б’ють політичні гармати. Проте й музи теж не мовчать. Оскільки «так жити не можна!» — кажуть представники художньої інтелігенції...

Як і раніше, в країні б’ють політичні гармати. Проте й музи теж не мовчать. Оскільки «так жити не можна!» — кажуть представники художньої інтелігенції... Якщо нинішня олігархія намагається або згорнути діючі культурні інституції, або «не добудувати» колись розпочаті... Продовжуючи тему попереднього числа (матеріал «Враги сожгли родную хату» — про симптоми новітньої культурної «контрреволюції»), «ДТ» запрошує до розмови Героя України, прославлену приму української опери, зірку на всі часи (і ще багато-багато інших високих характеристик) Євгенію Семенівну МІРОШНИЧЕНКО. Доля її дітища, театру Мала опера, про який ми неодноразово писали, вже котрий рік висить на волосині: через бездіяльність, а то й відвертий саботаж влади. Тих, хто не розуміє цінності й апріорності високого мистецтва у контексті нинішнього всевладдя маскульту. Сотні, а то й тисячі наших високопрофесійних музикантів, отримавши освіту на батьківщині, масово виїздять за кордон: удома «немає місць…». Їхнє мистецтво тут нікому не потрібне? А театральні й концертні зали тут невдовзі перепрофілюють тільки під запити попси?

— Євгеніє Семенівно, у світі і в країні, як відомо, криза. Чи до культури сьогодні можновладцям? Чи до вашого їм театру, створення якого, на п’ятому році, схоже, перетворюється вже на якусь трагікомедію?..

— Я вам так відповім... Якщо ці можновладці — люди культурні й інтелігентні, якщо вони розуміють цінність культури як такої і як засобу впливу та виховання, — то при чому тут кризи? Кризи настають і минають, а культура — залишається!

Якщо ж говорити безпосередньо про нашу столицю як про знакове історичне місце і про нашу країну, яка 17 років тому отримала таку довгоочікувану незалежність, — то саме культурним рівнем ми й не відповідаємо визначенню «центр Європи». Ми втратили відчуття цінності цієї культури. Ми вже не усвідомлюємо, що таке інтелігентна вихована людина і які в неї мають бути смаки, запити.

А заявляємо ж на весь світ — «ідемо в Європу!»

В яку Європу — з таким ставленням до духовних цінностей?

Повірте, я сама об’їздила півсвіту, бувала майже в усіх столицях найбільших європейських країн... І чудово усвідомлюю: в них — окрім великого національного оперного театру — завжди є й малий оперний театр. Вони особливо цінують цей камерний жанр. Є ж багато старовинної музики Баха, Генделя, Моцарта. Ці твори нечасто виконувалися в Україні.

Навіть залишивши сцену, я не можу нарікати на долю... Та все ж вважаю за свій обов’язок внести хоч якусь лепту в розвиток і збереження великої музичної світової культури. А як інакше? Не можна ж перетворювати людей на жертви масового опопсення!

А Україна — надзвичайно талановита, співуча нація. Тільки сьогодні в оперному театрі працюють 13 моїх вихованців. А скільки по всьому світу — не злічити...

Нещодавно прийшла до мене одна моя вихованка й каже: «Євгеніє Семенівно, я знаю, що деякі наші музиканти з жахом очікують випуску! Це скрипалі, трубачі... Де їм усім працювати?»

Прикро, що ставлення нашого політикуму до музики починається й закінчується виключно на корпоративних вечірках. Розгортаю будь-яку газету, читаю: «Баскову подарували годинник із діамантами...» Або: «Відбудеться концерт Асії Ахат — найепатажнішої української співачки, першої скрипки країни в супроводі камерного оркестру на головній сцені країни...»

А ця дівчина — хіба співачка? Чи вона «перша скрипка» у тому сенсі, як цим інструментом володіють наші чудові скрипалі Которович та інші?

Переконана, зал буде шокований зовсім не її музикою, а її одягом. Але хіба про це треба щодня говорити?

Мусить же ж хоч інколи суспільство згадувати про справжніх музикантів. Про тих, хто займається професією, а не піаром.

…Ми незалежні вже 17 років. У самій лише Москві — дев’ять оперних театрів: п’ять державних і чотири приватних, куди квитки дістати неможливо.

Хіба росіяни погано ставляться до класичної музики? При цьому знаходиться місце й для естради.

Основне для мене — справжня висока музика, якій я присвятила життя. І хай не радіють вороги опери, мовляв, скоро помру — і справу всього мого життя закриють... Сподіваюся, найстрашніше — все-таки в минулому... Не дочекаються від мене такої радості! Правда, коли знадобилася допомога хоч якогось мецената на моє лікування, то в Україні не відгукнувся ніхто... Зверталася з проханнями до всіх. І до міністрів, і до інших високих чільників. Ніхто...

— Кошти на ваше лікування надійшли звідки — з Росії?

— Звідти... Там, виявляється, ще пам’ятають і знають мене з минулих часів. Ось днями їду на реабілітаційне лікування в санаторій — це високо, це Альпи...

— Від усіх шанувальників вашого таланту хочеться побажати вам якнайшвидшого одужання... І, звісно, хочеться побажати чим скорішого завершення скандального будівництва нового оперного театру. Або хоча б адекватності в цьому питанні тих людей, котрі відповідають за культуру і в країні, і в місті.

— Мені здається, що в театру є відверті вороги. Ті, яким театр заважає, як горошина в туфлі.

— Ви можете назвати цих ворогів?

— Це конкретні керівники культурної галузі нашої столиці. Для них усі мої високі фрази — ніщо! Та все ж я хочу великими буквами донести до цих людей, зокрема й ваших читачів, одну мою просту думку — йдеться не про мої особисті інтереси... Хоча їм — тим, хто біля керма, — наразі байдуже, для чого цей театр: для себе, для країни, для світу... Якщо головне для бізнесу — на цій території вибудувати 30-поверховий будинок, у якому кожен із них отримає по поверху!

— Якщо ще раз повернутися до історії створення цього театру...

— Якщо заглибитися в цю історію, то будинок за адресою Дегтярівська, 5 із самого початку був Будинком тверезості. Од­нак не в такому розумінні, як тепер, — холодний душ. Раніше навіть п’яниць збагачували культурно! Цей старий будинок колись служив благородним починам із виховання людей. Свого часу там співали і Шаляпін, і Со­бінов, і Козловський. Навіть я співала на початку своєї кар’єри.

Там дивовижна акустика. Так, ця будівля має сьогодні трохи обшарпаний вигляд. Але ж це вам не жарти — стоїть вона з 1903 року! Вже понад століття! Тільки своєю міцністю вона дасть фору будь-якій нинішній новобудові.

Ще в червні 2004-го постановою Київради було створено Київську малу оперу. А ще раніше — у 2003 році, коли при владі перебував Омельченко — з метою модернізації трамвайної служби міста Києва (а мені зда­ється — з метою «освоєння» землі) вирішили перемістити трамвайний парк із Лук’янівки на вулицю Фрунзе — в депо імені Красіна. Тобто з’єднати два депо в одне. А на Дегтярівській, 7 виділити місце під будівництво житлово-адміністративного корпусу.

Минуло кілька місяців. Хтось схаменувся. Мовляв, а чому ми тільки трамвайне депо прибираємо? Там же багато інших територій та будівель! І ось я вирізала з газети й навіть ношу з собою в гаманці — біля серця — портрет такого собі пана Лисова, справжнього господаря цих гектарів. Виявилося, можна платити, відповідно до договору оренди, по 3,75 грн. за квадратний метр у рік.

Потім ці орендарі вирішили приєднати до Дегтярівської, 7 ще й Дегтярівську, 5, 7а, Коперника, 12, 12а. Тобто всю територію разом із трамвайним парком, загальною площею 4,2 га! Уявляєте?

Тільки вони, мабуть, не взяли до уваги, що старий Клуб трамвайників — це пам’ятка архітектури. Його знести не можна, навіть якщо їм дуже хочеться. Отож: коли вони отримали ці 4,2 га, то порушили закон. Адже цю землю не можна брати в оренду!

Наступний етап цих ходінь по муках — січень 2005-го. Тоді було затверджено Положення про Малу оперу. У цьому Положенні визначено, що театр розміщується за адресою Дегтярівська, 5.

І вже 22 березня 2005 року Київдержадміністрація видає витіювате розпорядження, з якого випливає, що треба: «Виключити з договору оренди адресу Дегтярівська, 5», тобто адресу клубу трамвайників.

І уявіть собі — цього розпорядження не виконали досі! Омельченко пішов. Влада змінилася. А компанія «Будхол» залишилася...

— Що ж відбувається на цьому етапі?

— Вони вирішили, що наша опера має обмежуватися тільки периметром будинку. А решта — «не наше». Тобто до будинку не можна навіть під’їхати й завезти декорації! Не можна вивезти людей на випадок пожежі, бо пожежним машинам ніяк буде під’їхати. Як можна допускати таке?

Ми підняли всі документи. І переконалися: навіть Клуб трамвайників мав необхідну землю для екстреної евакуації людей та для інших потреб... А нам пропонують відвести під оперний театр землю тільки в межах стін нинішнього будинку. А це ж ще й пам’ятка архітектури, що перед­бачає певну охоронну зону.

Тобто зараз є 0,2 га — територія самого будинку. І потрібно лише 0,4 га для забезпечення життєдіяльності театру. У листі Леоніда Черновецького, адресованому президентові Віктору Ющен­ку, констатується: «Прий­нято остаточне рішення щодо ремонту та реставрації будівлі з частковою реконструкцією сценічної коробки з її розширенням. Підго­товлено проект розпорядження Ки­ївської міської державної адміністрації «Про ремонтно-реставраційні роботи з частковою реконструкцією будівлі по вул. Дегтярівській, 5а у Шевченківському районі м.Києва…»

Потім, незважаючи на всі листи, з’ясувалося, що на цій, прилеглій до будинку театру, території задумали побудувати якусь висотну будівлю! І такою вона передбачається висотною, що цю «висоту» керівництво будівельної фірми погоджувало з аеропортом «Бориспіль»... Уявіть, за деякими підрахунками фахівців, якщо все-таки розпочнемо реконструкцію сцени, то компанія-будівельник недоотримає прибутку на сотні мільйонів доларів... І що їм цей театр, ця опера, ця культура?

— Але ж є якась офіційна позиція людей влади — тих, хто безпосередньо відповідає за культурне будівництво в місті?

— «Застрільником» боротьби з Малою оперою в Київдержад­міністрації, на моє глибоке переконання, є Журавський Віталій Станіславович. Через нього й триває ця тяганина в усьому!

— Це ваша версія? Чи є факти?

— Уявіть, сім Героїв України надіслали лист мерові. Жодної відповіді! Отже, хтось блокує доступ інформації про культурне безчинство в Києві? Хто? Хто конкретно відповідає за ці проблеми? Журавський. Згідно зі своєю посадою, у першу чергу.

— Кажуть, ви намагалися сконтактувати навіть із вищим керівництвом країни, із самим президентом, щоб врятувати оперний театр?

— Була на прийомі у президента. Ось один із його листів... Після цього, правда, хоча б тимчасово перестали перекривати кисень... І в лютому нинішнього року отримали розпорядження від президента: «Оперу — реконструювати, сцену — добудувати...»

Це все підтверджене конкретними документами: «Головний замовник — Головне управління культури».

І, якщо ми живемо у правовій державі, всі ці пункти належить виконувати.

Але з 7 лютого 2008-го, коли вийшло нарешті розпорядження про реконструкцію театру з добудовою сцени, ніхто й пальцем не кивне, щоб зрушити театральну справу з мертвої точки.

В офіційних розпорядженнях прописані певні пункти — у встановленому порядку виділити землю... Але власник території — товариство «Будхол». Жодної реакції. Чекали-чекали — і подали на них до суду.

Минає час — і раптом отримуємо рішення: з усіх питань театру відмовити. Чому? А тому що «відповідач» — міська влада — нашого позову не визнає. Мовляв, наш лист-клопотання потребує узгодження з орендарем.

Тобто влада, яка сама ж створила театр і видала розпорядження про рекон­струкцію театру, не визнає своїх-таки рішень... Що за абсурд? Суддя так і сказав мені: «Ну, народ, якщо той, хто вас породив, не дає вам-таки землю, то що тут я можу вдіяти?»

Сподівалася, що після втручання президента хоч щось зміниться. Нічого не відбулося. І навіть тепер, незважаючи на всі свої проблеми і хвороби, не буду зупинятися, не буду мовчати — позиватимуся з конкретними київськими чиновниками, які хочуть знищити те, що не вони створювали!

Крім того, на прилеглій до при­міщення театру території вже активно проводяться будівельні роботи — вирито величезний кот­лован під майбутню споруду... До чого це призведе? Відчуваю, ось-ось мені скажуть: «Ну, вибач­те, назад шляху немає... Закривай­те ваш театр!» Що мені робити? Зрадити тих учнів, які сподівалися вийти на нову сцену? Ніколи!

Тому пишемо спільно з директором лист у спецінспекцію. Ставимо запитання: «На якій підставі проводиться будівництво?» Нам пояснюють: «А вони будівництва не проводять, вони всього-на-всього зносять будинок!»

А ви самі підіть і подивіться на Дегтярівську, 7, яке там розгорнуте будівництво.

Надіслали в прокуратуру заяву з проханням вжити заходів. Нарешті — будівництво ніби зупинено. Отож, скрізь потрібно «проливати власну кров»? Але за що ми б’ємося? За те, щоб у столиці з’явився ще один культурний центр?

Тільки в ООН я ще й не зверталася!

— Яка офіційна позиція столичного управління культури у вашій «справі»?

— Тиск, який ми відчуваємо, доводить, що та ж таки пані Зоріна з управління в цій великій грі — лише слухняна виконавиця. А ось у пана Журавського, на прийом до якого пробитися важче, ніж до президента, давно хочеться запитати: то ви справді зацікав­лені в тому, щоб опери в Києві не було? Під цим запитанням можу п’ять разів підписатися.

У цьому випадку, як інколи каже президент, «простежуються явні ознаки корупції і невиконання рішень».

Я не вірю, що Віктор Андрійович не може на все це вплинути. Хто ж іще підтримає культуру?

— Може, її «підтримає» колишній мер, адже він колись давав добро на ваш театр? Він має вплив на бізнес-структури, які сусідують із вашим непрацюючим театром?

— Мені вдалося дістати телефон Омельченка... Зателефо­нувала. Трубку взяв його секретар. І сказав, що Олександр Олександрович наразі дуже зайнятий, але передзвонить пізніше... І все. Минуло півроку. Ні дзвінка.

Я вже не знаю… Може, він сам і зацікавлений у тому, щоб цей театр загинув не народившись? Адже в розпорядженні сказано: виключити з договору, який дозволяє оренду, адресу — вул. Дегтярівська, 5. Але як вони це собі уявляють: ми що ж, і декорації мусимо літаком доправляти в театр?

— За цей час — починаючи з 2004-го — хоч щось робилося з реконструкції будинку?

— Зараз немає сенсу проводити якісь великі ремонтні роботи, та це й не дозволяється без проекту. Тому що багато нюансів в архітектурних планах із цієї ж таки реконструкції. Ідеться про те, щоб добудувати сцену, оркестрову яму, як один із варіантів — партер у театрі з другого поверху опустити на перший, зробивши балкони там, де тепер другий поверх. Але для цього потрібен проект. А без виділення землі про­ект реконструкції не розробляється (не дають грошей). Одне слово, замкнене коло. У п’ятницю, 10 жовтня, з Київзему (виконавчий орган Київради) директору Ма­лої опери надійшла відповідь на його прохання виділити, відповідно до п. 3.1 Розпорядження Ки­ївського міського голови, необхідну ділянку: виділити не можемо — чекаємо згоди «Будхола».

— Що все-таки найближчим часом реально можна зробити для того, щоб у стінах цього театру звучали арії — ще до Євро-2012?

— А Київрада не ввела наше будівництво у свій план. Тому що всі готуються саме до Євро-2012. Але щойно громадськість підвищує голос, а президент запитує: «У чому річ?», — відразу чуються запевняння міських керівників: «Ми вас введемо у план 2009-го»... Потім роки змінюються на 2010-й, 2011-й. А тепер уже — на 2013-й!

Не сумніваюся, вони чекають, коли я помру, щоб взагалі прикрити ці оперні почини. Ось що коїться в країні...

— Якщо все ж таки справа виявиться програною, то ви заспокоїтеся чи шукатимете нові приміщення для створення Малої опери?

— На нові площі мені вже не вистачить життя. Оперу створили у 2004-му. А скільки минуло часу до цього року, перш ніж рішення було прийняте!

Там, у високих кабінетах, не до високого мистецтва. Вперше про оперу почали говорити, коли прем’єр-міністром був ще Віктор Янукович.

Хоч би в яку організацію ми звернулися — скрізь цю проблему розуміють. Але коли приходимо до них удруге — вони вже розмовляють інакше. Здогадай­теся — чому?

Дивуюся, якими ж усі стали продажними! Невже їм мало цих «гектарів»? Треба обов’язково забрати й забудувати офісами все — до основ! А потім?.. Невже ці бізнесмени й політики всі поголовно помруть голодною смертю, якщо щось залишать для культурного середовища?

Архітектори, які досконало знають цю оперну тему, запевнили мене, що з 1 листопада 2009-го вже може розпочатися рекон­струкція — власне добудова. Але це за умови, що розробляти проект реконструкції розпочали з 1 червня 2008 року. Буквально за рік-півтора будівельники обіцяли завершити основні роботи.

Планувалося, щоб цей театр почав функціонувати не пізніше 2011-го. Гірко згадувати, але спочатку — у 2005-му — ми навіть визначили три перші постановки, які могли бути в репертуарі: «Чарівна флейта» Моцарта, «Сало­мея» Штрауса, «Дейдамія» Генделя...

Казали також, що головним диригентом у нас повинен бути Володимир Федорович Сіренко — музикант, якого я дуже шаную.

Деякі «профі», ті, котрі в питаннях опери тямлять так само, як я в китайській грамоті, нас застерігали: «Невже ваш репертуар буде розходитися з репертуаром Національної опери?» Так, буде! Тому що в нашій Нацопері часом уже ніколи і свої спектаклі показувати — оренда за орендою.

Бувало різне... Хтось пропонував солістам співати під фонограму — це щоб оркестрову яму не робити. Це вже навіть в естраді не схвалюється. Коли на оперну сцену виходять співаки і їм ставлять мікрофон, у мене язик не повертається назвати їх співаками.

А які заходи проводяться в Палаці «Україна»? Так і хочеться запитати: що ви пропагуєте? Ось і виходить, що культурний рівень української влади тепер не піднімається вище корпоративних вечірок та естрадних дурниць! Часто думаю: коли ж президент нарешті почує музику? Справжню музику...

Уявіть, сьогодні потрібно два роки навчатися на підготовчих курсах, щоб вступити у консерваторію, а сама освіта в музакадемії — ще п’ять років. Загалом — сім! У результаті — працювати ніде! А держава ж оплачувала освіту цих музикантів. Та й мені платить зарплату за те, що їх навчаю.

Отож моя праця, у кращому разі, йде за кордон — Польща, Німеччина, Чехія, Японія...

Як правило, лише рік талановитий артист перебуває там на стажуванні, а по тому йому пропонують залишитися.

А скільки я отримую телефонних дзвінків від співаків, музикантів, режисерів, музичних художників... Усі вони просяться на роботу в ще не існуючий Малий оперний театр. Адже вони не реалізовані. А вони і є наша країна — ці молоді дівчата й хлопці, які після семирічного навчання в консерваторії не мають куди подітися. Дивлюся на все це неподобство й хочу одного — щоб вони сповна проявили себе. Наша Нацопера не може «перетравити» всі музичні кадри, які готує консерваторія. Цей театр у змозі лише утримати тих, котрі там уже є... І виходить, що ми працюємо на закордон. Золотих голосів наша Україна не чує?

ВІД РЕДАКЦІЇ. Проблем, порушених Євгенією Мірошниченко, звісно ж, не вирішити ані жодним інтерв’ю, ані пачкою листів із секретаріату президента. З іншого боку — «ДТ» цікаво, що думають із приводу порушених питань чиновники, які сьогодні безпосередньо формують «культурну конфігурацію» міста, зокрема Віталій ЖУРАВСЬКИЙ, заступник голови Київдержадміністрації. Отож «до нових зустрічей!»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК