Євгенія Мірошниченко: «То коли ж президент почує музику?..»

Як і раніше, в країні б’ють політичні гармати. Проте й музи теж не мовчать. Оскільки «так жити не можна!» — кажуть представники художньої інтелігенції... Якщо нинішня олігархія намагається або згорнути діючі культурні інституції, або «не добудувати» колись розпочаті... Продовжуючи тему попереднього числа (матеріал «Враги сожгли родную хату» — про симптоми новітньої культурної «контрреволюції»), «ДТ» запрошує до розмови Героя України, прославлену приму української опери, зірку на всі часи (і ще багато-багато інших високих характеристик) Євгенію Семенівну МІРОШНИЧЕНКО. Доля її дітища, театру Мала опера, про який ми неодноразово писали, вже котрий рік висить на волосині: через бездіяльність, а то й відвертий саботаж влади. Тих, хто не розуміє цінності й апріорності високого мистецтва у контексті нинішнього всевладдя маскульту. Сотні, а то й тисячі наших високопрофесійних музикантів, отримавши освіту на батьківщині, масово виїздять за кордон: удома «немає місць…». Їхнє мистецтво тут нікому не потрібне? А театральні й концертні зали тут невдовзі перепрофілюють тільки під запити попси?

— Євгеніє Семенівно, у світі і в країні, як відомо, криза. Чи до культури сьогодні можновладцям? Чи до вашого їм театру, створення якого, на п’ятому році, схоже, перетворюється вже на якусь трагікомедію?..

— Я вам так відповім... Якщо ці можновладці — люди культурні й інтелігентні, якщо вони розуміють цінність культури як такої і як засобу впливу та виховання, — то при чому тут кризи? Кризи настають і минають, а культура — залишається!

Якщо ж говорити безпосередньо про нашу столицю як про знакове історичне місце і про нашу країну, яка 17 років тому отримала таку довгоочікувану незалежність, — то саме культурним рівнем ми й не відповідаємо визначенню «центр Європи». Ми втратили відчуття цінності цієї культури. Ми вже не усвідомлюємо, що таке інтелігентна вихована людина і які в неї мають бути смаки, запити.

А заявляємо ж на весь світ — «ідемо в Європу!»

В яку Європу — з таким ставленням до духовних цінностей?

Повірте, я сама об’їздила півсвіту, бувала майже в усіх столицях найбільших європейських країн... І чудово усвідомлюю: в них — окрім великого національного оперного театру — завжди є й малий оперний театр. Вони особливо цінують цей камерний жанр. Є ж багато старовинної музики Баха, Генделя, Моцарта. Ці твори нечасто виконувалися в Україні.

Навіть залишивши сцену, я не можу нарікати на долю... Та все ж вважаю за свій обов’язок внести хоч якусь лепту в розвиток і збереження великої музичної світової культури. А як інакше? Не можна ж перетворювати людей на жертви масового опопсення!

А Україна — надзвичайно талановита, співуча нація. Тільки сьогодні в оперному театрі працюють 13 моїх вихованців. А скільки по всьому світу — не злічити...

Нещодавно прийшла до мене одна моя вихованка й каже: «Євгеніє Семенівно, я знаю, що деякі наші музиканти з жахом очікують випуску! Це скрипалі, трубачі... Де їм усім працювати?»

Прикро, що ставлення нашого політикуму до музики починається й закінчується виключно на корпоративних вечірках. Розгортаю будь-яку газету, читаю: «Баскову подарували годинник із діамантами...» Або: «Відбудеться концерт Асії Ахат — найепатажнішої української співачки, першої скрипки країни в супроводі камерного оркестру на головній сцені країни...»

А ця дівчина — хіба співачка? Чи вона «перша скрипка» у тому сенсі, як цим інструментом володіють наші чудові скрипалі Которович та інші?

Переконана, зал буде шокований зовсім не її музикою, а її одягом. Але хіба про це треба щодня говорити?

Мусить же ж хоч інколи суспільство згадувати про справжніх музикантів. Про тих, хто займається професією, а не піаром.

…Ми незалежні вже 17 років. У самій лише Москві — дев’ять оперних театрів: п’ять державних і чотири приватних, куди квитки дістати неможливо.

Хіба росіяни погано ставляться до класичної музики? При цьому знаходиться місце й для естради.

Основне для мене — справжня висока музика, якій я присвятила життя. І хай не радіють вороги опери, мовляв, скоро помру — і справу всього мого життя закриють... Сподіваюся, найстрашніше — все-таки в минулому... Не дочекаються від мене такої радості! Правда, коли знадобилася допомога хоч якогось мецената на моє лікування, то в Україні не відгукнувся ніхто... Зверталася з проханнями до всіх. І до міністрів, і до інших високих чільників. Ніхто...

— Кошти на ваше лікування надійшли звідки — з Росії?

— Звідти... Там, виявляється, ще пам’ятають і знають мене з минулих часів. Ось днями їду на реабілітаційне лікування в санаторій — це високо, це Альпи...

— Від усіх шанувальників вашого таланту хочеться побажати вам якнайшвидшого одужання... І, звісно, хочеться побажати чим скорішого завершення скандального будівництва нового оперного театру. Або хоча б адекватності в цьому питанні тих людей, котрі відповідають за культуру і в країні, і в місті.

— Мені здається, що в театру є відверті вороги. Ті, яким театр заважає, як горошина в туфлі.

— Ви можете назвати цих ворогів?

— Це конкретні керівники культурної галузі нашої столиці. Для них усі мої високі фрази — ніщо! Та все ж я хочу великими буквами донести до цих людей, зокрема й ваших читачів, одну мою просту думку — йдеться не про мої особисті інтереси... Хоча їм — тим, хто біля керма, — наразі байдуже, для чого цей театр: для себе, для країни, для світу... Якщо головне для бізнесу — на цій території вибудувати 30-поверховий будинок, у якому кожен із них отримає по поверху!

— Якщо ще раз повернутися до історії створення цього театру...

— Якщо заглибитися в цю історію, то будинок за адресою Дегтярівська, 5 із самого початку був Будинком тверезості. Од­нак не в такому розумінні, як тепер, — холодний душ. Раніше навіть п’яниць збагачували культурно! Цей старий будинок колись служив благородним починам із виховання людей. Свого часу там співали і Шаляпін, і Со­бінов, і Козловський. Навіть я співала на початку своєї кар’єри.

Там дивовижна акустика. Так, ця будівля має сьогодні трохи обшарпаний вигляд. Але ж це вам не жарти — стоїть вона з 1903 року! Вже понад століття! Тільки своєю міцністю вона дасть фору будь-якій нинішній новобудові.

Ще в червні 2004-го постановою Київради було створено Київську малу оперу. А ще раніше — у 2003 році, коли при владі перебував Омельченко — з метою модернізації трамвайної служби міста Києва (а мені зда­ється — з метою «освоєння» землі) вирішили перемістити трамвайний парк із Лук’янівки на вулицю Фрунзе — в депо імені Красіна. Тобто з’єднати два депо в одне. А на Дегтярівській, 7 виділити місце під будівництво житлово-адміністративного корпусу.

Минуло кілька місяців. Хтось схаменувся. Мовляв, а чому ми тільки трамвайне депо прибираємо? Там же багато інших територій та будівель! І ось я вирізала з газети й навіть ношу з собою в гаманці — біля серця — портрет такого собі пана Лисова, справжнього господаря цих гектарів. Виявилося, можна платити, відповідно до договору оренди, по 3,75 грн. за квадратний метр у рік.

Потім ці орендарі вирішили приєднати до Дегтярівської, 7 ще й Дегтярівську, 5, 7а, Коперника, 12, 12а. Тобто всю територію разом із трамвайним парком, загальною площею 4,2 га! Уявляєте?

Тільки вони, мабуть, не взяли до уваги, що старий Клуб трамвайників — це пам’ятка архітектури. Його знести не можна, навіть якщо їм дуже хочеться. Отож: коли вони отримали ці 4,2 га, то порушили закон. Адже цю землю не можна брати в оренду!

Наступний етап цих ходінь по муках — січень 2005-го. Тоді було затверджено Положення про Малу оперу. У цьому Положенні визначено, що театр розміщується за адресою Дегтярівська, 5.

І вже 22 березня 2005 року Київдержадміністрація видає витіювате розпорядження, з якого випливає, що треба: «Виключити з договору оренди адресу Дегтярівська, 5», тобто адресу клубу трамвайників.

І уявіть собі — цього розпорядження не виконали досі! Омельченко пішов. Влада змінилася. А компанія «Будхол» залишилася...

— Що ж відбувається на цьому етапі?

— Вони вирішили, що наша опера має обмежуватися тільки периметром будинку. А решта — «не наше». Тобто до будинку не можна навіть під’їхати й завезти декорації! Не можна вивезти людей на випадок пожежі, бо пожежним машинам ніяк буде під’їхати. Як можна допускати таке?

Ми підняли всі документи. І переконалися: навіть Клуб трамвайників мав необхідну землю для екстреної евакуації людей та для інших потреб... А нам пропонують відвести під оперний театр землю тільки в межах стін нинішнього будинку. А це ж ще й пам’ятка архітектури, що перед­бачає певну охоронну зону.

Тобто зараз є 0,2 га — територія самого будинку. І потрібно лише 0,4 га для забезпечення життєдіяльності театру. У листі Леоніда Черновецького, адресованому президентові Віктору Ющен­ку, констатується: «Прий­нято остаточне рішення щодо ремонту та реставрації будівлі з частковою реконструкцією сценічної коробки з її розширенням. Підго­товлено проект розпорядження Ки­ївської міської державної адміністрації «Про ремонтно-реставраційні роботи з частковою реконструкцією будівлі по вул. Дегтярівській, 5а у Шевченківському районі м.Києва…»

Потім, незважаючи на всі листи, з’ясувалося, що на цій, прилеглій до будинку театру, території задумали побудувати якусь висотну будівлю! І такою вона передбачається висотною, що цю «висоту» керівництво будівельної фірми погоджувало з аеропортом «Бориспіль»... Уявіть, за деякими підрахунками фахівців, якщо все-таки розпочнемо реконструкцію сцени, то компанія-будівельник недоотримає прибутку на сотні мільйонів доларів... І що їм цей театр, ця опера, ця культура?

— Але ж є якась офіційна позиція людей влади — тих, хто безпосередньо відповідає за культурне будівництво в місті?

— «Застрільником» боротьби з Малою оперою в Київдержад­міністрації, на моє глибоке переконання, є Журавський Віталій Станіславович. Через нього й триває ця тяганина в усьому!

— Це ваша версія? Чи є факти?

— Уявіть, сім Героїв України надіслали лист мерові. Жодної відповіді! Отже, хтось блокує доступ інформації про культурне безчинство в Києві? Хто? Хто конкретно відповідає за ці проблеми? Журавський. Згідно зі своєю посадою, у першу чергу.

— Кажуть, ви намагалися сконтактувати навіть із вищим керівництвом країни, із самим президентом, щоб врятувати оперний театр?

— Була на прийомі у президента. Ось один із його листів... Після цього, правда, хоча б тимчасово перестали перекривати кисень... І в лютому нинішнього року отримали розпорядження від президента: «Оперу — реконструювати, сцену — добудувати...»

Це все підтверджене конкретними документами: «Головний замовник — Головне управління культури».

І, якщо ми живемо у правовій державі, всі ці пункти належить виконувати.

Але з 7 лютого 2008-го, коли вийшло нарешті розпорядження про реконструкцію театру з добудовою сцени, ніхто й пальцем не кивне, щоб зрушити театральну справу з мертвої точки.

В офіційних розпорядженнях прописані певні пункти — у встановленому порядку виділити землю... Але власник території — товариство «Будхол». Жодної реакції. Чекали-чекали — і подали на них до суду.

Минає час — і раптом отримуємо рішення: з усіх питань театру відмовити. Чому? А тому що «відповідач» — міська влада — нашого позову не визнає. Мовляв, наш лист-клопотання потребує узгодження з орендарем.

Тобто влада, яка сама ж створила театр і видала розпорядження про рекон­струкцію театру, не визнає своїх-таки рішень... Що за абсурд? Суддя так і сказав мені: «Ну, народ, якщо той, хто вас породив, не дає вам-таки землю, то що тут я можу вдіяти?»

Сподівалася, що після втручання президента хоч щось зміниться. Нічого не відбулося. І навіть тепер, незважаючи на всі свої проблеми і хвороби, не буду зупинятися, не буду мовчати — позиватимуся з конкретними київськими чиновниками, які хочуть знищити те, що не вони створювали!

Крім того, на прилеглій до при­міщення театру території вже активно проводяться будівельні роботи — вирито величезний кот­лован під майбутню споруду... До чого це призведе? Відчуваю, ось-ось мені скажуть: «Ну, вибач­те, назад шляху немає... Закривай­те ваш театр!» Що мені робити? Зрадити тих учнів, які сподівалися вийти на нову сцену? Ніколи!

Тому пишемо спільно з директором лист у спецінспекцію. Ставимо запитання: «На якій підставі проводиться будівництво?» Нам пояснюють: «А вони будівництва не проводять, вони всього-на-всього зносять будинок!»

А ви самі підіть і подивіться на Дегтярівську, 7, яке там розгорнуте будівництво.

Надіслали в прокуратуру заяву з проханням вжити заходів. Нарешті — будівництво ніби зупинено. Отож, скрізь потрібно «проливати власну кров»? Але за що ми б’ємося? За те, щоб у столиці з’явився ще один культурний центр?

Тільки в ООН я ще й не зверталася!

— Яка офіційна позиція столичного управління культури у вашій «справі»?

— Тиск, який ми відчуваємо, доводить, що та ж таки пані Зоріна з управління в цій великій грі — лише слухняна виконавиця. А ось у пана Журавського, на прийом до якого пробитися важче, ніж до президента, давно хочеться запитати: то ви справді зацікав­лені в тому, щоб опери в Києві не було? Під цим запитанням можу п’ять разів підписатися.

У цьому випадку, як інколи каже президент, «простежуються явні ознаки корупції і невиконання рішень».

Я не вірю, що Віктор Андрійович не може на все це вплинути. Хто ж іще підтримає культуру?

— Може, її «підтримає» колишній мер, адже він колись давав добро на ваш театр? Він має вплив на бізнес-структури, які сусідують із вашим непрацюючим театром?

— Мені вдалося дістати телефон Омельченка... Зателефо­нувала. Трубку взяв його секретар. І сказав, що Олександр Олександрович наразі дуже зайнятий, але передзвонить пізніше... І все. Минуло півроку. Ні дзвінка.

Я вже не знаю… Може, він сам і зацікавлений у тому, щоб цей театр загинув не народившись? Адже в розпорядженні сказано: виключити з договору, який дозволяє оренду, адресу — вул. Дегтярівська, 5. Але як вони це собі уявляють: ми що ж, і декорації мусимо літаком доправляти в театр?

— За цей час — починаючи з 2004-го — хоч щось робилося з реконструкції будинку?

— Зараз немає сенсу проводити якісь великі ремонтні роботи, та це й не дозволяється без проекту. Тому що багато нюансів в архітектурних планах із цієї ж таки реконструкції. Ідеться про те, щоб добудувати сцену, оркестрову яму, як один із варіантів — партер у театрі з другого поверху опустити на перший, зробивши балкони там, де тепер другий поверх. Але для цього потрібен проект. А без виділення землі про­ект реконструкції не розробляється (не дають грошей). Одне слово, замкнене коло. У п’ятницю, 10 жовтня, з Київзему (виконавчий орган Київради) директору Ма­лої опери надійшла відповідь на його прохання виділити, відповідно до п. 3.1 Розпорядження Ки­ївського міського голови, необхідну ділянку: виділити не можемо — чекаємо згоди «Будхола».

— Що все-таки найближчим часом реально можна зробити для того, щоб у стінах цього театру звучали арії — ще до Євро-2012?

— А Київрада не ввела наше будівництво у свій план. Тому що всі готуються саме до Євро-2012. Але щойно громадськість підвищує голос, а президент запитує: «У чому річ?», — відразу чуються запевняння міських керівників: «Ми вас введемо у план 2009-го»... Потім роки змінюються на 2010-й, 2011-й. А тепер уже — на 2013-й!

Не сумніваюся, вони чекають, коли я помру, щоб взагалі прикрити ці оперні почини. Ось що коїться в країні...

— Якщо все ж таки справа виявиться програною, то ви заспокоїтеся чи шукатимете нові приміщення для створення Малої опери?

— На нові площі мені вже не вистачить життя. Оперу створили у 2004-му. А скільки минуло часу до цього року, перш ніж рішення було прийняте!

Там, у високих кабінетах, не до високого мистецтва. Вперше про оперу почали говорити, коли прем’єр-міністром був ще Віктор Янукович.

Хоч би в яку організацію ми звернулися — скрізь цю проблему розуміють. Але коли приходимо до них удруге — вони вже розмовляють інакше. Здогадай­теся — чому?

Дивуюся, якими ж усі стали продажними! Невже їм мало цих «гектарів»? Треба обов’язково забрати й забудувати офісами все — до основ! А потім?.. Невже ці бізнесмени й політики всі поголовно помруть голодною смертю, якщо щось залишать для культурного середовища?

Архітектори, які досконало знають цю оперну тему, запевнили мене, що з 1 листопада 2009-го вже може розпочатися рекон­струкція — власне добудова. Але це за умови, що розробляти проект реконструкції розпочали з 1 червня 2008 року. Буквально за рік-півтора будівельники обіцяли завершити основні роботи.

Планувалося, щоб цей театр почав функціонувати не пізніше 2011-го. Гірко згадувати, але спочатку — у 2005-му — ми навіть визначили три перші постановки, які могли бути в репертуарі: «Чарівна флейта» Моцарта, «Сало­мея» Штрауса, «Дейдамія» Генделя...

Казали також, що головним диригентом у нас повинен бути Володимир Федорович Сіренко — музикант, якого я дуже шаную.

Деякі «профі», ті, котрі в питаннях опери тямлять так само, як я в китайській грамоті, нас застерігали: «Невже ваш репертуар буде розходитися з репертуаром Національної опери?» Так, буде! Тому що в нашій Нацопері часом уже ніколи і свої спектаклі показувати — оренда за орендою.

Бувало різне... Хтось пропонував солістам співати під фонограму — це щоб оркестрову яму не робити. Це вже навіть в естраді не схвалюється. Коли на оперну сцену виходять співаки і їм ставлять мікрофон, у мене язик не повертається назвати їх співаками.

А які заходи проводяться в Палаці «Україна»? Так і хочеться запитати: що ви пропагуєте? Ось і виходить, що культурний рівень української влади тепер не піднімається вище корпоративних вечірок та естрадних дурниць! Часто думаю: коли ж президент нарешті почує музику? Справжню музику...

Уявіть, сьогодні потрібно два роки навчатися на підготовчих курсах, щоб вступити у консерваторію, а сама освіта в музакадемії — ще п’ять років. Загалом — сім! У результаті — працювати ніде! А держава ж оплачувала освіту цих музикантів. Та й мені платить зарплату за те, що їх навчаю.

Отож моя праця, у кращому разі, йде за кордон — Польща, Німеччина, Чехія, Японія...

Як правило, лише рік талановитий артист перебуває там на стажуванні, а по тому йому пропонують залишитися.

А скільки я отримую телефонних дзвінків від співаків, музикантів, режисерів, музичних художників... Усі вони просяться на роботу в ще не існуючий Малий оперний театр. Адже вони не реалізовані. А вони і є наша країна — ці молоді дівчата й хлопці, які після семирічного навчання в консерваторії не мають куди подітися. Дивлюся на все це неподобство й хочу одного — щоб вони сповна проявили себе. Наша Нацопера не може «перетравити» всі музичні кадри, які готує консерваторія. Цей театр у змозі лише утримати тих, котрі там уже є... І виходить, що ми працюємо на закордон. Золотих голосів наша Україна не чує?

ВІД РЕДАКЦІЇ. Проблем, порушених Євгенією Мірошниченко, звісно ж, не вирішити ані жодним інтерв’ю, ані пачкою листів із секретаріату президента. З іншого боку — «ДТ» цікаво, що думають із приводу порушених питань чиновники, які сьогодні безпосередньо формують «культурну конфігурацію» міста, зокрема Віталій ЖУРАВСЬКИЙ, заступник голови Київдержадміністрації. Отож «до нових зустрічей!»