Щоб розраховувати на заповнені зали, український театр в Одесі приречений працювати краще за інших...
— Оскільки наш будинок зробили таким гарним, потрібно шукати різні форми спілкування з глядачем, не виходячи за межі театральних стін, — стверджує художній керівник театру, народний артист України Ігор Равицький. — На малій сцені, тобто в Грецькому залі, даватимемо спектаклі своєрідної поетичної форми, ставитимемо літературно-музичні композиції, проводитимемо різні камерні вечори. Після відселення орендарів звільнилося додаткове місце. Репетиції перенесемо в старий репетиційний зал, а в нинішньому відкриємо експериментальну сцену для молодих акторів, які хочуть спробувати себе в режисурі, такі в нас є. Нарешті, у приміщенні колишнього ресторанчику «Бенефіс» на першому поверсі ми плануємо здійснити свою давню мрію, відкрити театр-кафе з дуже гарним інтер’єром. Там люди змогли б випити філіжанку кави і подивитися виставу, як це заведено, наприклад, у Франції, та й у Києві є театр «Колесо», що працює за таким принципом. Нам здається, ми робимо все залежне від нас, щоб театр мав свого глядача. Але якщо одесити знають, як слід змінити рекламну чи репертуарну політику, нехай подають розумні пропозиції, ми на них зважимо. Театр імені Василька любить своє місто і сподівається, що ця любов буде взаємною. Після гучного ювілейного вечора, на якому були присутні президенти України й Польщі, а також глава рідного Міністерства культури та мистецтв, настали суворі будні. Артисти, котрі півроку, поки приміщення ремонтувалося, не виходили на свою сцену, хвилювалися: чи вдасться вразити примхливу публіку трьома прем’єрними виставами?
Перша з них — «Сон літньої ночі» в перекладі Юрія Лісняка і в постановці Володимира Туманова. Здавалося б, що спільного у давніх греків, мешканців туманного Альбіону та сьогоднішніх українців? Автори спектаклю дають зрозуміти, що це спільне — прапам’ять про багатющу язичницьку культуру, про той благословенний час, коли людина жила в гармонії з природою, уміла з нею спілкуватися, визнавала її силу як вищу мудрість. Актори, які виконують ролі Пека (Олександр Бабій), ельфів та фей (Ольга Петровська, Олена Головіна й інші), ніби забувають свою земну біографію і досвід роботи у виставах, герої яких кажуть одне одному: «Та заходьте, куме, та сідайте отутечки!..»
А кульмінація ночі видінь переростає в загальний спів українських купальських пісень, які вплетені у тканину вистави на диво органічно. Не в останню чергу молоді артисти Богдан Паршаков, Діана Мала, Яків Кучеревський, Сергій Дерев’янко, Ганна Осадча, Нінель Наточая, Павло Шмарьов блискуче грають свої ролі завдяки сценографії Станіслава Зайцева і костюмам Олени Лєснікової (над їх пошиттям трудився курс Любові Єгорової, викладачки театрально-художнього училища імені М.Грекова).
На тлі феєричного успіху «Сну» оглушлива невдача режисера Миколи Тараненка, який поставив досить-таки безглузду п’єсу Анатолія Дяченка «Гра в ближнього», озвалася болем у серцях тих, кому театр імені Василька по-справжньому небайдужий. Худкер Равицький визнає, що Дяченко взагалі-то не Шекспір і не Куліш, але стверджує, що ця п’єса — краще з того, що вдалося знайти сьогодні в сучасній українській драматургії. Хотіли нових п’єс — то майте! Що тут скажеш, і справді хотіли...
Третя прем’єра колективу, «Народний Малахій» Миколи Куліша в постановці Ігоря Равицького, — серйозна творча удача. Той самий художник по костюмах, той самий сценограф, що й у «Сні», знову на сцені Богдан Паршаков, Яків Кучеревський, Діана Мала, Нінель Наточая, але в зовсім інших амплуа, у ролях гротескних, трагічних. Суперечки спалахнули в основному навколо Малахія — народного артиста України Анатолія Дриженка, занадто вже благосного і відстороненого, що не припускає багатомірності трактування образу. Час васильківцям сміливіше гримувати персонажів, тоді в пронизливій п’єсі Куліша, набагато актуальнішій, ніж опус Дяченка, акторам легше буде відійти від побутової манери існування на сцені.
Якщо для творчого імпульсу театрові імені Василька (ще недавно він був імені Жовтневої революції, до того називався Держдрамою) потрібні круглі ювілейні дати, то їх можна відшукати в календарі. Наприклад, 2003 року не гріх буде відзначити століття спорудження будинку, що здійснив свого часу комерсант Олександр Іліодорович Сибіряков (втім, його правильніше називати театральним діячем). «Театр Сибірякова» побудували на вулиці Херсонській під номером 13. Після другої пожежі, щоб не спокушати долю надалі, Олександр Іліодорович попросив градоначальника змінити номер на 15-й. Прохання задовольнили, і, прямо скажемо, досі помагало (тьху-тьху!). У театральному музеї зберігається подарований онучкою фундатора, Валентиною Олексіївною Сибіряковою, портрет, на якому зображено всю трупу театру в жовтні 1903 року, і шматочок смарагдового атласу першої оббивки крісел. Зараз оновлений зал постав у гірчично-золотавих тонах, що створюють чарівність теплоти, з якою васильківці чекають свого глядача. І — дочекалися, відвойовуючи його у телеекранів, у зовні ефектних, але пустопорожніх американських бойовиків, що заполонили кінотеатри.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google