ЕРА ЕРЛА

Десятиліття своєї творчої діяльності в Одесі відзначив вражаючою концертною програмою громадянин Америки, заслужений артист України Хобарт Ерл. Два вечори підряд у Великому залі Одеської філармонії звучала Третя симфонія Густава Малера, твір грандіозний, складний для осмислення. Це була вже п’ята з дев’яти малерівських симфоній, котрі Ерл диригував (не рахуючи Адажіо з незакінченої Десятої). Керований Ерлом Одеський державний філармонійний оркестр, два хори, дитячий (художній керівник Таїсія Саричева) і жіночий хор консерваторії (художній керівник Григорій Ліонозов), а також мецо-сопрано Катерина Вишневська виконували грандіозний симфонічний твір при повних аншлагах. Гідний фінальний акорд сезону і гідний приклад святкування десятиліття, проведеного за диригентським пультом.

1991 року поява Хобарта Ерла збіглася в часі зі здобуттям Україною незалежності, ламанням умов гастрольної-концертної діяльності. Вже у вісімдесятих роках філармонійні концерти в Одесі втратили публіку: у холодному, незручному залі було значно менше народу, аніж на сцені. Абонементи на концерти симфонічної музики з гріхом навпіл удавалося розповсюдити серед одеського студентства, але слухачів від цього не додавалося. Якщо зал був заповнений більш аніж на половину, концерт вважався небувалою удачею сезону.

Усе змінилося, коли в Одесі настала ера Ерла. Молодий, амбітний американець із першого виступу оркестру привабив навіть тих, хто дуже і дуже далекий від серйозного мистецтва. Цю значну частину аудиторії Ерл привернув своєю артистичною чарівністю. Адже на його концертах немає лекторів-музикознавців, диригент сам, із трудом опановуючи спочатку російську, а потім і українську мови, розповідав слухачам про виконувану музику. Його жартівливий тон знімав упередження проти «важких для сприйняття» симфоній. Виявляється, варто лише уважно вслухатися, а там музика поведе за собою... Нічого страшного немає в тому, що багато слухачів аплодують між частинами твору. Не зовсім пристойно, зате ясно: оркестр зумів уразити, захопити, порадувати. З 1993 року розпорядженням Кабінету міністрів колектив отримав державний статус.

У сезоні 1995 року, будучи вже заслуженим артистом України, Хобарт, або Хобі, як любовно звуть його одесити, докладно говорив про Третю симфонію Івана Карабиця, а оркестр ілюстрував його розповідь окремими музичними фрагментами, і тільки після цього симфонія пролунала повністю.

— Тоді мені хотілося представити нову музику поступово, щоб нічого не пройшло повз слухача, — згадує Хобарт Ерл. Адже навіть музиканти опиралися: «Хобі, що це ти нам приніс, як це грати?» На жаль, ваша система виховання інструменталістів не передбачає вивчення серйозних теоретичних дисциплін: гармонії, аналізу музичних форм. У цьому сенсі Прінстонський університет дав мені навіть більше, аніж Віденська академія музики, де я пізніше навчався диригування (диплом кларнетиста Ерл здобув у Лондонській консерваторії. — Авт.), — теоретичні знання необхідні не лише теоретикам, а й практикам, тим, хто виконує музику! Після виконання Третьої симфонії Карабиця я їздив до автора в Київ, ставив йому масу запитань із приводу його твору. Адже музика складається не з одних лише нот. Люблю наводити фразу Малера: «У партитурі написано все, окрім... найнеобхіднішого».

Всенародна любов не рятує маестро від нападок критики як справедливої, так і необгрунтованої. Важливе інше. Будь-яка програма, виконана державним філармонійним оркестром під управлінням свого головного, стає предметом гарячих обговорень. При всьому тому ніхто не може заперечити, що за минуле десятиліття і Ерл виріс як музикант, і оркестр став звучати незрівнянно чистіше, хоча ні-ні й валторніст чи гобоїст візьме не ту ноту... Але це вже НП. Оркестр із Хобартом побував 15 разів у 12 країнах світу (США, Австралія, Австрія, Німеччина, Великобританія, Франція, Іспанія, Греція), виступав на найпрестижніших майданчиках (Карнегі-хол, Мюзикферайн, Кеннеді-центр, Барбікен-хол), записав з англійською фірмою ASV серію компакт-дисків із творами українських композиторів, які раніше не записувалися. Кияни аплодували одеському оркестру в залах Національної опери та філармонії. А сам диригент констатує:

— На жаль, сімдесят відсотків моєї енергії йде на справи не музичні, а побутові, представницькі.

Після того, як Ерл умовив міські власті перекрити рух біля філармонії на час концерту (мотивування: у музиці багато піано, а вікна пропускають вуличний шум), багато стало змінюватися на очах. Губернатор Одеської області Сергій Гриневецький знайшов кошти для ремонту й реставрації філармонійного залу, для придбання нового «Стейнвея». Міський голова Руслан Боделан допоміг організувати добродійний фонд «Музикант», через який керівники успішних підприємств допомагають оркестру в організації гастролей, оплаті поточних витрат. Оновлено парк інструментів, пошито нові концертні фраки. Все це за сьогоднішніх умов набуває масштабів серйозних завоювань, і навіть не повертається язик зайвий раз просити колектив якомога більше виступати із солістами-інструменталістами (подіями сезону стали програми з піаністами Миколою Петровим, Пітером Донохоу), частіше готувати прем’єри тощо.

А цієї весни оркестр був у турне по Австрії. Чотири концерти у Відні (знову Мюзікферайн!), Граці, Айзенштадті (палац князя Естергазі) і Линці проходили під почесним патронатом міністра закордонних справ Республіки Австрії Беніти Ферреро-Вальднер, а також посла України в Австрії Володимира Огризка. Це вже третя поява одеситів на австрійській землі, і вона була гідно відсвяткована в Культурному центрі Герберта фон Караяна. Гарну пресу отримало виконання останнього твору австрійського композитора Теодора Бергера Fonotolium, написаного 1987 року (світова прем’єра відбулася 30 червня 2000 року в Одесі), а тринадцятирічна піаністка Ірина Арбатська зуміла зворушити й уразити віденців проникливим виконанням Шопена й Чайковського. Іра вже підготувала кілька програм з Одеським філармонійним, знавці пророкують їй велике майбутнє.

Підбиваючи підсумки десятиліття свого перебування в Одесі, Хобарт Ерл по праву може пишатися. Зрештою, тут він створив сім’ю, одружившись на скрипальці оркестру Аїді Сорочинській, а отже, всерйоз пустив коріння в Україні. Про щось, звісно, диригент і шкодує, наприклад, про те, що досі керований ним колектив так і не побував на гастролях у Венесуелі, батьківщині Ерла. Але ж перші десять років і повинно бути важко. Гадаю, публіка Каракаса й інших міст Венесуели ще оцінить майстерність одеських музикантів. Якихось десять років тому про таке годі й було мріяти.