Епоха Надії ПучкІвської

Був листопад лиховісного тридцять сьомого року. Професор Олександр Пучківський, талановитий український отоларинголог, щойно повернувся з Ленінграда додому до Києва після чергової нелегкої операції. Незадовго до цієї вимушеної поїздки до ленінградських фахівців Олександру Митрофановичу видалили нирку внаслідок гіпернефроми, однак виник рецидив. І знову спливали тяжкі години на операційному столі...

Кілька днів останнього перепочинку. А 12 листопада видатного лікаря, який іще не одужав після тяжких випробувань, заарештували. Спроби полегшити долю невинної тяжко хворої людини чи бодай щось передати їй були марні. Дочці й дружині ув’язненого пригрозили: насідатимете на чекістів, теж туди потрапите...

Нарешті з тюремного віконця кинули: «10 років без права листування». Це було, як стало пізніше відомо родичам, кліше розстрілу...

Перед читачем фрагмент надзвичайних, за охопленням подій і часу, спогадів одного з найвидатніших хірургів-офтальмологів, сподвижниці В.Філатова, Героя Соціалістичної Праці академіка Надії Олександрівни Пучківської. Нещодавно Н.Пучківська залишила цей світ, а її щирі і правдиві мемуари прийшли до нас, як несподіване світло згаслої зірки.

Можна сказати, що доля все-таки була милосердною до Надії Пучківської. Хоча після арешту батька її й звільнили з роботи в Київському медичному інституті, мандрівка в «чорному вороні» її оминула, а невдовзі по тому Надію Олександрівну поновили на посаді асистента кафедри гістології. Річ у тім, що саме в цей період Сталін зауважив у одному з виступів, що діти за батьків не відповідають. І цього виявилося достатньо для громадянського порятунку...

Є у книзі й ще один герой — чоловік Надії Олександрівни Роман Боровик, шлюб із яким, у любові та злагоді, був, звісно ж, щастям. У тридцять шостому, у світлі сталінських сентенцій, буцімто на кожному підприємстві є «вороги народу», Роман Боровик напророчив, що у країні розгорнеться жорстоке «полювання на людей». Хвороба батька якось заступила відчуття загальної напруженості у суспільстві та дедалі більшої небезпеки, проте коли Надія і Роман дізналися, що додому до О.Пучківського вже приходили «зацікавлені», вони стривожилися. Надія Олександрівна по міжміському телефону спробувала застерегти батька, щоб він якомога довше залишався в Ленінграді. Але професор не прислухався до цих трохи туманних слів.

Утім, із «погляду» каральних органів, Олександр Пучківський був ненадійною особою. Друкувався і навіть бував за кордоном. За часів правління гетьмана Скоропадського призначався головним лікарем Одеського військового госпіталю. Підручник «Хвороби вуха, носа, горла та гортані» видав уперше українською мовою. Знищення лікарів, чиї розум і руки несуть зцілення, — це видається диким. Але гільйотина репресій працювала без розбору...

Олександр Пучківський, закінчивши Військово-медичну академію, як військовий лікар працював у різних куточках країни, а на початку Першої світової війни опинився на фронті. Надія Олександрівна описує провінційний у ті часи Брянськ, куди вона шестирічною дівчинкою приїхала з мамою до бабусі в евакуацію. Потім Одеса, Київ, Ташкент у період Великої Вітчизняної і, нарешті, спеціалізований очний госпіталь, у якому Надія Пучківська проявила себе блискучим хірургом-офтальмологом. Як завершальний акорд розповіді — знову рідна Одеса, де саме їй, після смерті Володимира Петровича Філатова, доведеться заступити його на посаді директора Інституту очних хвороб та тканинної терапії.

Саме в Одесі 1920 року Олександр Пучківський організував і очолив кафедру отоларингології у медичному інституті. Знайомство і співпраця з Володимиром Петровичем Філатовим були природними й ніби передбаченими. Два видатних лікарі, звісно, поважали один одного. А потім, через багато літ, В.Філатов та Н.Пучківська опиняться в одній фаховій зв’язці, адже видатний хірург, певне, відчув її потяг до офтальмології.

Здавалося б, книга нітрохи не претендує на літературні вершини та вишуканість. А проте якимось незбагненним чином вона сприймається як яскрава письменницька праця. Мені здається, що це пов’язано і з професією окуліста, коли все в досяжному для огляду полі треба сприймати гранично чітко, у всіх нюансах, а це тренує пам’ять у широкому розмаїтті її проявів, але особливо — зорову. Надія Олександрівна пише про всі світлотіні життя з дивовижною відвертістю й простотою.

У Ташкенті Н.Пучківська працювала офтальмологом. А потім... «На початку 1943 року в Радянській армії, — продовжує автор, — почали створювати спеціалізовані фронтові госпіталі «голова» з чотирма відділеннями — нейрохірургічним, очним, отоларингологічним і щелепно-лицьовим. Мене мобілізували в армію для роботи в одному з таких госпіталів. Слід зазначити, що наприкінці 1941 року в Ташкент із невеликою групою співробітників приїхав Володимир Петрович Філатов, який почав консультувати в очному госпіталі. Дізнавшись про мою мобілізацію, Філатов запропонував поговорити з генералом — командувачем Туркестанського військового округу, щоб мене залишили в місті для участі у відновленні роботи його інституту. Але мені здалося, що в таке лихоліття, коли йде війна, не можна уникати мобілізації, і я відмовилася».

Так Надія Олександрівна стала фронтовим лікарем. З місця на місце госпіталь у складі IV Українського фронту возив із собою «темну кімнату» для дослідження очного дна та єдиний у медичному оснащенні фронту магніт для витягування металевих осколків. «Тому всі поранені з підозрою на проникаюче поранення очей направлялися до нас, — пише Надія Олександрівна. — Мені довелося провести велику кількість операцій і з допомогою цього магніту витягти багато осколків з очей. Кожна така операція викликала хвилювання. Якщо вона закінчувалася успішно, це була радість, а коли осколки не можна було усунути, охоплювало відчуття провини за поразку».

1945 рік госпіталь зустрів у Самборі, потім його передислокували до Кракова. Операції тривали й тривали... Лікар захворіла. «Так вийшло, що коли в усьому світі стало відомо про капітуляцію Німеччини, я лежала з високою температурою у своєму відділенні госпіталю і дізналася про все від персоналу».

Довгожданий мир. Нарешті Н.Пучківська починає працювати разом із Філатовим. 1949 року публікується її перша робота про результати субтотальної кератопластики, тобто суцільної заміни роговиці. Фактично це продовження відкриттів Філатова, які вперше дозволили ефективно лікувати більма. Роботи викликають сенсацію, монографія Н.Пучківської «Пересадка роговиці при ускладнених більмах» двічі видається англійською мовою. Змінивши Володимира Петровича на посаді директора інституту, Надія Пучківська близько тридцяти років, аж до 1985-го, керувала цією обителлю надії...

А тепер — зворушлива оповідь про появу книги. Нотатки Надії Олександрівни знайшла її молодша сестра Галина Пучківська, опублікувати мемуари академік Н.Пучківська не встигла. «Розумію, що подробиці моєї біографії нікого не цікавитимуть, — зауважила вона в невеличкій передмові до нотаток, написаних українською мовою. — Але я розглядаю свої спогади як зріз життя звичайної людини в конкретну епоху історії, і це може зацікавити в майбутньому».

Отже, зошити так і лежали у Галини Олександрівни в письмовому столі, в гостинній квартирі одного з будинків у провулку Івана Мар’яненка. Будинок цей прикрашає меморіальна дошка на честь академіка Л.Громашевського, але в ньому ж, приїжджаючи до Києва, зупинялася у сестри Надія Олександрівна. Саме тут мені кілька разів пощастило з нею розмовляти...

А в цьому ж самому будинку живе академік Ісаак Михайлович Трахтенберг, патріот документального жанру, автор досить цікавих мемуарів «Запізнілі нотатки». Дізнавшись про рукопис і прочитавши його, Ісаак Михайлович загорівся бажанням сприяти публікації мемуарів. Взялася за це, за його сприяння, хірург-офтальмолог професор Зоя Федорівна Веселовська. Видавництво «Здоров’я» нещодавно випустило книгу Н.Пучківської «Епоха і моє життя» під редакцією професорів З.Веселовської і Г.Пучківської. А хвилюючу післямову «Минуле, яке з нами» написав І.Трахтенберг.

Життя Надії Пучківської, звичайне і незвичайне, ніби знову повернулося до нас.