Еней спускається в пекло

Знакова пам'ятка вітчизняної писемності - "Енеїда" І.Котляревського, яка ознаменувала становлення нової української літератури, час від часу захоплює театральних інтерпретаторів. Недавня спроба "актуально" перечитати старовинний бурлескно-травестійний текст - на сцені Івано-Франківського академічного театру ім. І.Франка. Туди й вирушимо!

"Енеїда" давно (і для багатьох) - як "театр у театрі". Світ твору надміру й зумисне театралізований: барвистий, соковитий, грайливий, насмішкуватий. Навіть якщо відкинути історичні дані про те, що цей текст - одне з найважливіших джерел про українські побут та культуру XVIII ст. (а так і є), все одно у просторі поеми існує небачена ні "до", ні "після" тотальна карнавальність. Раблезіанська невтримність піднесеного і безсоромного. Радощі життя тут замішані на випробуваннях та стражданнях. І все ж головне тут: становлення національного духу - визначальний мотив мандрів Енея, всіх його нещасть і перемог.

У пам'яті притомних театралів, мабуть, залишаються сценічні версії "Енеїди", виконані в різні епохи нашими видатними режисерами - Сергієм Данченком і Віктором Шулаковим. У Києві й Донецьку. У 1986-му і 2002-му.

Сам час (їхній час) кожному з майстрів підказував необхідність вибору саме цього тексту.

Скажімо, Сергій Володимирович розпочав роботу над "Енеїдою" в заграві бадьорого насування гласності-прискорення-плюралізму. Репертуар франківців тоді вимушено компромісничав, пускаючи в прийми п'єси-одноденки Ю.Бедзика, О.Коломійця, Л.Синельникова.

Але горбачовська "відлига", що згодом обернулася перебудовою, вже тривожила легені великого режисера свіжим повітрям. Бурлеск-опера Данченка, "тими" відчуттями трактувалася як романтичний виклик. Або гарматний залп, що проголосив на межі 1985-1986 рр. нову національну еру. Спектакль франківців був енергійним, задерикуватим. Здавалося, в ньому не було суворих жанрових кордонів: бурлеск-опера на межі естрадного концерту, маскараду. Створюючи національний театр, Данченко розумів: "національне" - це не тільки "бу-бу-бу" з трибун з негайного приводу, а роздолля української душі, насолода народним гумором. Танці, "битви", вокалізи, циркові номери створювали колаж свята. Де національний дух - не проповідь, а визволення (сценічне, зокрема). Еней - А.Хостікоєв і Автор - Б.Ступка тоді бачилися "поводирями", які й можуть вивести на заповітну стежку Свободи. Перший - як втілення сили й молодецтва, другий - лукавства і мудрості.

(Ну й ну, і такі часи спокушань бували колись у нашому театрі…)

На початку "нульових", на подив скептиків, "Енеїда" І.Котляревського прописалася на Донбасі. Зали були заповнені під зав'язку. Спектакль Віктора Шулакова згодом отримав Шевченківську премію.

Постановка в Театрі імені революціонера Артема прямо декларувала любов до рідного краю, переказів давнини глибокої.

Тим часом, відчуваючи і "свій" історичний час ("нульові"), та "Енеїда" виявилася нещадно-насмішкуватою до засилля кітчу, що масово народжувався. (Ця зараза тоді вже підім'яла культуру справжню, всюди розпустила свої щупальця.) То був спектакль-насмішка спектакль-збиткування, але водночас і спектакль-ідилія... Барвиста історія про гарну й веселу Україну вдалася надміру костюмна (зразу було видно, як заможно живе Донецький театр), захоплюючи скаженим темпоритмом. Еней символізував "подорож дилетанта": весь його шлях - від столу до столу, від корчми до шинку (іронічно названих "Карфаген", "Сицилія"). Сюжетотвірним елементом у Шулакова ставав "корабель", створений із предметів та уламків начиння: барабан, ковбаса, довбня. "Корабель дурнів" плив собі вдалечінь і не журився, а потім цей же скарб перетворювався на "судно переможців"…

(Приємні все-таки спогади про "той" Донбас…)

В Івано-Франківську на перших хвилинах перегляду "Енеїди" мені думалося: а що саме сьогодні спонукало режисера Ростислава Держипільського взятися за сакральний текст? "Чим дивуватимете?" - зазвичай запитують у таких випадках, згадуючи крилатість режисера О.Дикого.

Бачиться мені, що - крім усіх незаперечних магічних принад цієї поеми - режисер особливо вгризався в її шосту частину. Там, де війна. Енея і Турна. Там, де Котляревський підводить до межі вирішальних випробувань ватагу бравих козаків-троянців. Бути чи не бути? Для них не існує такого запитання. Звісно, бути. Перемагати. Зберігати силу духу і гумору.

Природно, це тільки зовнішній мотив: відштовхнувшись від "батальної" шостої частини, вийти до сучасного глядача з тривожними й гіркими роздумами вже про день нинішній. Із його теперішньою війною і прагненням миру.

Правда, перш ніж воювати (на сцені), режисер облаштовує ретельну арт-підготовку. Годину двадцять (чи близько того) глядач безжурно пливе вслід за Енеєм - морями бурхливими під небесами блакитними. Однак передчуття можливої сценічної "розкоші" (кораблі, вітрила, жупани) обрублене відразу. На майданчику - аніяких "цвяхів" і надмірностей. Домінуючий мінімалізм. Колірна гама (оформлення, костюми) - однотонна.

З цього пункту, звісно, як зможу, спробую розшифрувати особливості красивого режисерського задуму, за яким - привид концепції. (Можливо, саме такі задуми й назвуть колись визначальними в історії українського театру початку ХХІ ст.?)

…На порожній сцені - три білі стіни. Четверта (на те вона й четверта) - невидима, розділяє сцену і зал.

У цих стінах - в українській хаті - й відбувається те, про що писав Іван Петрович. Троянці мандрують. Море штормить. Юнона злиться. Дідона горить синім полум'ям. Турн нахабніє.

Тобто не у відкритому космосі, не в повноводому морі, не на широкому полі розгорнуться пригоди Енея та його команди. А тільки "всередині" чотирьох рідних білих стін…

Рідна хата як місце сакрального тяжіння не хоче дуже далеко відпускати героя. Тому його шлях далекий - це шлях уяви, а траєкторія його руху, скажемо так, не лінійно-горизонтальна, а, швидше, вертикаль. Оскільки хата без даху, то погляд героя спрямований у небеса. Знизу вгору. Вертикаль. Прямий контакт: земля - космос. До того ж навіть у небо, особливо напружуючись, йому не треба летіти. Саме небо спуститься в Енеєву хату. У формі "людинохмари". Під виглядом троянців, що як на підбір виряджені у стильні білі одежі - під тон небесам.

"Людинохмара" в цій постановці - це люди і боги, що змішалися в домівці Енея. Вони - як снігова грудка, як тополиний пух, як кульбаби, як "впало пір'я на подвір'я".

Зрозуміло, в такому сценічному сюжеті не настільки й важить чітке розмежування: цей актор - Евріал, цей - Латин, а ця - Дідона. Всі вони - українсько-троянська "хмара", що проникла у фантазії Енея, в історію його мандрів.

Сценічний сюжет (при зрозумілих скороченнях тексту) рухається вслід за автором. Жодних зовнішніх екстатичних відступів від магістральної лінії помітити не вдалося. "Хмара" очікувано несе нас у Сицилію, на Кумську землю… В "раю", наприклад, дівчатка-хмари, як пташечки, спурхнуть над сценою під самі колосники (на красивій гойдалці). Знавці театру зразу йокнуть, згадавши схожий фокус у недавньому блискучому тумінасівському "Онєгіні". Втім, це не цитата (не впевнений, що у Франківську студіюють репертуар Вахтанговського театру), а самоцінний ефектний авторський (режисерський) жест.

І таких жестів в "Енеїді" - вдосталь. Злива - бризки з рота. Шторм - дріб на барабані. Прожектор - бойове знаряддя і полум'я вночі. Між строфами Івана Петровича - народні пісні ("Ой чий то кінь стоїть", інші) та хореографічні мініатюри. Деякі танці, почавшись із красивих "реверансів", норовлять розвинутися у бік хореографічної ускладненості. Але частіше так і закінчуються реверансами.

…Летимо далі. Важлива зупинка на сценічному шляху Енея - пекло. "Людинохмара" вкотре розшарується - і з неї вирине Сівілла. Не прокажена потвора, а красуня. Подорож у пекло комусь нагадає екскурсію на поп-концерти М.Поплавського: у розпатланих перуках люди-хмари зображають "нечисту силу". А режисер навмисне карикатурно шмагає навідліг цей шабаш: фантоми шоу-бізнесу стали сущою чортівнею.

Справді, яке ж тут "пекло"?

Справжнє "пекло" слід шукати не на "тому" світі, а частіше - на цьому.

Тоді, коли й починається війна… Це остання - шоста - частина подорожей-польотів Енея.

Є досить цікавий аналіз "Енеїди" у транскрипції Валерія Шевчука. Згідно з його версією, Турн в І.Котляревського - це зовсім не "Турн", а як Росія-мати, а Дідона - це Польща. А сам Еней спускається не те щоб у "пекло"… Під "пеклом" Шевчук розумів геноцид українського народу - його муки, нестатки, випробування.

Можливо, такі паралелі суто геополітичні. І, мабуть, п. режисер про них поняття не мав. Однак ненарочита актуальність спектаклю саме й "заземлена" в його останню частину - у війну. Коли свято йде на спад. Людинохмара вже забагровіла. Стіни починають тремтіти. Починається битва.

Звісно, це не просто бій між Енеєм і Турном, а "те", про що ви правильно подумали після перегляду ТСН...

Еней у спектаклі веде вирішальний бій, захищаючи ті ж таки рідні білі стіни. Підставляючи навіть долоні під хмари - над хатою без даху. Власне кажучи, це тема спектаклю - сила тяжіння рідної домівки, необхідність її захисту від варварів та загарбників.

У такій сутичці моторний парубок - не вискочка й не забіяка (яким видавався перші хвилин 40), а сильний воїн і відчайдушний захисник. Його двобій із розперезаним Турном ("Зробився Турн наш біснуватим…") - це битва за майбутнє. Якщо програєш - сюжет про народ тут-таки й обірветься.

Щемливо і образно вирішена сцена, коли Еней збирає на полі бою шапки загиблих товаришів. Здається, ще трохи - і вони перетворяться на одну велику козацьку могилу. І земний плач ("Пливе кача") почують навіть на небесах. Скільки їх там? Сотня небесна? Чи вже тисячі?

У самому фіналі (буквально на крайці the end) образність постановки усвідомлено тушується. Залишається один лаконічний публіцистичний рух назустріч глядачеві - актори віч-на-віч із залом. Фронтальна мізансцена. Люди і боги самі перетворюються на "четверту стіну". На живий ланцюг. Захищають і не відступають. Прощальні слова Енея: "Но тільки щоб троянське плем'я удержало на вічне врем'я - імення… мову… віру… вид…". У залі - сльози.

(Але й це не the end. Поговоримо про режисуру…)

Звісно, не всерйоз, а умовно інколи розділяю теперішні наші режисерські пошуки на дві домінуючі гілки. Це - режисура "інституту" і режисура "інстинкту". Часто режисура "інституту" - копіювально-бездушна, антикреативна, інколи - і бездарна. Режисуру "інстинкту", в окремих випадках, представляють митці, котрі пройшли непростий життєвий і сценічний шлях і на власному театральному досвіді набивали "гулі", натирали "мозолі". Їхні імпульси, осяяння, образи - народжуються не через методички, а виключно "інстинктивно"… В "Енеїді", зокрема, чимало ходів і прийомів з арсеналів "і це було…" (і в 70-ті, і у 80-ті, і в 90-ті). Але "інстинкт" суб'єктивного режисерського першовідкриття тих чи інших прийомів-фокусів часом віддає такою щирістю і внутрішнім захопленням… Що думаєш собі: мабуть, кожне покоління і повинне винаходити своє "колесо".

Івано-франківська "Енеїда" - приклад добре придуманого, але не ограненого спектаклю. Є смислові діри й суто технологічні збої. Образно кажучи, гарний сучасний задум - "недоношений". Постановка семимісячна. А треба було б 9. І в цьому теж - режисура "інстинкту".

Режисер проникливо апелює до "синкретизму", поєднуючи в загальний сценічний малюнок драму, хореографію, вокал. Розраховано робить ставку на свій головний сценічний принцип - експромт. У сценічному тексті, за режисерським велінням, усе має народжуватися саме експромтом - у момент виконання, на очах у глядача. Тут тобі актор несподівано "виринає" з образу, залишаючись на мить самим собою - актором. А тут тобі безоглядні імпровізації, що нагадують нахабний студентський кураж. Одне слово, експромт. Який, однак, у театрі теж готується - серйозно й ґрунтовно.

Серед побічних втрат "виробництва" також… Недовикористаний комп'ютерно-графічний потенціал. І сценічні моменти, пов'язані з авторським словом. Воно має бути максимально донесене. Незважаючи на всі фізичні випробування, що випали акторам на сцені. Слово авторське - об'ємне, воно може бути піднесене не тільки через "форте", інколи душевний тихий шепіт творить справжні дива.

Уникаючи несправжнього метафоризму, постановник інстинктивно відчуває у "своїй" історії образність - через справжність. Не через "надмірності" сценічних одеж, а через знайдену інтонацію. І через внутрішньожанрові "гойдалки", розгойдувані ним постійно. Від насмішки- до співчуття, від бурлеску - до фінальної трагедії. Спектакль, як корабель, який розгойдують хвилі - у різні боки. За деякими прикметами, ця "Енеїда" - театр вулиці, театр світлотіні, за внутрішнім ритмом - це все-таки театр поезії. Власне, саме першоджерело - плоть від плоті дитя травестії. І в сценічному тексті є травестійні "обертони". Але відмова від "шароварщини" диктує режисерові пошук більш строгого, проте від того не нудного "стилю".

У принципі, він знайдений. Виявилося, "Енеїду" можна перечитати на театрі не тільки через призму пародійної карнавальності. Цей самий текст на сцені можна огорнути, як у полотно, у колір хмар - у чисті-чисті тони надії. І від цього світ поеми не стане блідішим і одноманітнішим.

Стиль "недобудованого" спектаклю - на стику авторських світоглядних одкровень і заданих концертних прийомів (обґрунтованих задумом). Іронія і насмішка, страждання і оплакування. Але головне - все ж таки - віра в силу й енергію життя. Те, чим цінна "Енеїда": як текст і контекст, оригінал і сценверсія.

В івано-франківському спектаклі, звісно, не передбачається "розвитку" характерів. У карнавальній виставі це не обов'язково. Втім, сюжет розіграний виконавцями бешкетно, артистично. Повністю "викладаються", жонглюючи образами і жартами, Іван Бліндар, Роман Луцький, Надія Левченко, Галина Баранкевич, Євгеній Холодняк, Олеся Пасічняк, загалом - усі-всі-всі.

Сам Еней (актор Олексій Гнатковський) за дві сценічні години проходить шлях від захопленого пустотливого хлопчика з широко розплющеними очима - до ставного, протверезілого, потім навіть "закам'янілого" (від усіх навалених бід) захисника землі рідної. "Еней, пройдисвіт і не промах, в війні і взріс, і постарів…".

Розглядаючи у фіналі глядацький зал, змучений Еней усім свої виглядом дає зрозуміти: за межами театральної коробки і білих сценічних стін наш - теперішній, "несценічний" - світ ще складніший, ще важчий. Ще "театральніший".