Підтримати
У ці липневі дні до міста приїхало багато вітчизняних і зарубіжних виконавців, а безплатні концерти на трьох міських сценах привабили городян, які долучаються до добротного, цікавого джазу.
Виступи хедлайнерів відбувалися на головній, уже платній фестивальній сцені, розташованій на мальовничому Монастирському острові, справжній перлині колишнього Катеринослава.
Слоган фестивалю "Культурна столиця" до багато чого зобов'язує (назва муніципальної програми, спрямованої на підтримку культурних проєктів у місті). А пропозиція, що пролунала під час пресконференції, відкрити в Дніпрі музей українського джазу не здалася безглуздою чи самовпевненою. Оскільки перший місцевий джазовий фестиваль відбувся в глибоко радянському періоді міста, понад 50 років тому (1968).
Авторка цих рядків побувала на джазових фестивалях, формат і склад учасників яких, як і все в матеріяльному світі, визначався фінансуванням спонсорів.
Це були фестивалі в Харкові, Донецьку, Коктебелі, Вінниці, Одесі, Львові, Києві. Як відомо, матерія первинна, свідомість, її продукт, вторинна. І тут, природно, йдеться про поважність артистів, яких відповідно до наявних фондів для забезпечення гонорарів запрошують організатори.
Розумію, що матеріяльні можливості "Леополіса" і "Джазу на Дніпрі" відрізняються на порядок. Але чому організатори останнього стільки разів із напругою згадують де тільки можна саме "Леополіс": можливо тому, що більша частина публіки, та й журналістів не бувала на львівських джазових "забігах"?
Та головне, звичайно, це зміст програм "Джазу на Дніпрі". Непродуманим, як на мене, було призначення виступів на всіх вуличних сценах - Фестивальному причалі, Європейській площі й Катеринославському бульварі - на один час. Чомусь пресцентр не підготував буклету, що містить відомості про артистів і підвищує освітній рівень публіки. Сайт - це добре, але на концерті не кожен слухач відкриє Інтернет і прочитає про групу, що виступає, а хотілося б.
Усе ж таки цікавими виявилися новинки фестивалю: на острові з'явилися скульптури американських кумирів середини ХХ століття Арта Блейкі та Нета Кінга Коула. Музичним осмисленням їхніх 100-літніх ювілеїв стали виступи першого вечора The Messenger Legacy (США) і київського Drum Art Big Band'а - другого.
Почути всі вуличні виступи не вдалося. Але концерти на головній, платній, сцені - це святе. Їх було два. Перший вечір на Монастирському острові відкрив Jazz Sister Cities за участи представників трьох країн: басиста Домініка Сандерса і барабанщика Еріка Аллена (США); польського саксофоніста Сильвестра Островського, піяністки Касі Петржко й українського гітариста Павла Сидоренка.
У цьому складі на сцені фестивалю музиканти грали вперше, лідером групи є Островський. Польща взагалі в наш час стала центром міцної джазової освіти в Східній Європі. Манерою гри Сандерс нагадав Рея Брауна, а Аллен зовні дуже схожий на зрілого Майлза Девіса. Вийшло непогано, грають мейнстрим, але все по нотах, і великого "заводу" не сталося.
Американський піяніст Сайрус Чеснат уже грав на Дніпровському фестивалі 2016-го. Chestnut Trio за участи басиста Еріка Віллера й барабанщика Кріса Бека показало фрагменти останнього, записаного 2018-го альбому Kaleidoscopе. Тріо грає свої яскраві різножанрові композиції без нот, лідер-піяніст - чудовий технар, який має прекрасний музичний смак, вишуканий звук і власну манеру.
Третій сет - секстет The Messenger Legacy (США) - став музичним даром легендарному американському барабанщикові Арту Блейкі. Чудовий ансамбль із двома саксофонами, трубою та ритм-секцією - фортепіяно, басом і барабанами - потішив свіжими соло ударника Ральфа Пітерсона, щільними "пачками" духовиків і загальним гарячим настроєм. А зовні холоднокровний піяніст Джеффрі Кізер насправді виявився "заводним Парамошею" (уже в 18 грав з Артом Блейкі).
Закінчили день музиканти з The Hot Sardines ("гарячі сардини"). Публіка була цілком на взводі, хоча деякі слухачі почали розходитися через пізню годину. Стандарти початку ХХ століття, степ і гаряча вокалістка запали в душі найбільш терплячих.
Недільний концерт складався з п'яти (!) сетів. Як на тверезий погляд, це перебір. Слухачі не в можуть повноцінно сприймати п'ять-шість годин музики.
Першим виступив київський Drum Art Big Band - міцний джазовий оркестр п/к Олексія Вікулова разом із вокалістами Tony Momrelle й уродженкою Дніпра Сашею Марс. На жаль, на сайті фестивалю місця для даних про колектив не знайшлося. Оркестр високопрофесійний, зіграний, міцний, грають цілком традиційно: джазова класика - це завжди актуально (Fly Me To the Moon Френка Сінатри, Smile Чарлі Чапліна тощо). Прекрасні соло на альт-саксі і професійний піяніст розцвітили виступ свіжими тонами.
Соліст Тоні Момрелль був не в голосі. Можливо, він звучав ліпше наприкінці вечора зі своєю групою, але мені почути його спів удруге не довелося. Саша Марс живе й співає у Франції. Сесійна співачка, не зірка, але досить міцна у своїй професії вокалістка.
Потім грали кияни з Quintet Argentum. Із ними на сцену вийшов німецький дует у складі гітариста Честера Гарлана й вібрафоніста/барабанщика Франца Бауера. Грали найвідоміші латиноамериканські хіти й кілька танго А.П'яццолли. Masquenada, "Дівчину з Іпанеми", Besame mucho, в яку прекрасний джазовий піяніст Тимур Полянський ввернув у коді Take 5 Д.Брубека. Потім Chin Chin П'яццолли, дуже експресивно його ж Fugata з милою вставкою наприкінці "Вийди, коханая, працею зморена". І коротко на біс Libertango - шикарне, яскраве й гаряче.
Ізраїльський квартет тенор- і сопрано-саксофоніста Елі Дегібрі видає розумний і непростий концептуальний контент. Лідер двічі проходив літні курси коледжу Berklee, записав шість сольних альбомів і кілька CD як сайдмен - із Гербі Генкоком і Елом Фостером. Генкок назвав ізраїльтянина дуже талановитим композитором, аранжувальником і виконавцем. Учасники квартету - чудові музиканти. Особливо вразили піяніст і віртуозний контрабасист Тамір Шмерлінг. Як на мене, піяніст Том Орен - другий лідер квартету. Завдяки його солідній академічній підготовці група розширює рамки свого Contemporary джазу, різноманітячи стилістику парафразами (прозвучала композиція на музику до-мінорної прелюдії Баха в розмірі 5/4 із вкрапленням із "Мрій кохання" Ф.Ліста)…
Було б несправедливо не назвати хорошого барабанщика Евіятара Слівника. Запам'яталася чарівна сумна тема The Unknown Neighbor ("Невідомий сусід") з альбому 2015 року Cliff Hangin' - можливо, найвідоміша композиція Елі.
Далі "пішла жара" ще двох концертів: Рішара Бона і Тоny Momrelle Group. Але для мене фестиваль закінчився прекрасним виступом талановитих ізраїльтян, чий сет вразив і був найбільш змістовним.
Автори фото Едуард Гапич, Андрій Шушпан, Влад Лестєв
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google