Дядя Ваня помер від нудьги. Боровський, Чехов, Додін... та інші

У Києві триває театральний фестиваль «Простір Боровського», присвячений 75-річчю від дня народження легендарного художника, старт кар’єри якого тісно пов’язаний з Одесою, Києвом, а вже потім у нього були Москва, Таганка, «Современник», МХАТ. Ексклюзив київської програми — «Дядя Ваня» Антона Чехова в постановці Льва Додіна (Малий драматичний театр Санкт-Петербурга — Театр Європи).

Давидові Боровському у фойє Російської драми присвячено виставку. Макети, малюнки, костюми. Експозицію підготовлено зі смаком. З підкреслено шанобливим і делікатним підходом до майстра, чиї роки молоді минали і в цих стінах.

Глядач, прогулюючись перед спектаклем, потрапляє справді у «простір». На територію розумного, тонкого і не надто щедрого на ефектні жести художника.

Майстер цей, як відомо, ніколи і не зішкрібав із поверхонь текстів якихось «шарів». І «пінки» з них не знімав. Не плив «на» хвилі. А розколював тексти, наче горіхи. Визволяв із них художню енергію театру. І пропонував уже режисерові-співавтору точний і надійний ключ для розкриття драматургічного матеріалу та авторського смислу.

Зверніть увагу, якщо побуваєте на виставці, на його вирішення «Катерини Ізмайлової» Д.Шостаковича (макет представлений) — це спектакль 60-х ХХ століття в нашій опері, поставлений Іриною Молостовою. Аскетично, сухо, дуже строго. Водночас — образно, трагічно. Наче крізь трухляві дощаті стіни зазирає лиха доля, що розставила свої пастки для кожного героя лєсковської трагедії. Є знамениті образи Боровського з «Безприданниці» О.Островського, з «Насмішкуватого мого щастя» Л.Малюгіна — на сцені столичної Російської драми.

Усе це вже історія: століття ХХ, важке століття, «узловатых дней колена» якого, за словами Мандельштама, «надо флейтою связать».

А ось століття нинішнє, XXI, очима того ж художника — не у фойє, на сцені. Де в один із вечорів шкутильгає собі неквапливою ходою санкт-петербурзький «Дядя Ваня», поставлений Додіним вже в цьому столітті, у 2003 році.

Звісно, знову Боровський «читає» уже зачитану до дір чеховську story — і «не вшир» (по образній поверхні тексту), а тільки «вгору», «вглиб». І так само суворо. Для чого й звільняє сцену від можливих побутових деталей. І облаштовує ще один «простір».

Оббиває темним деревом такі собі стулки-стіни умовного чорного квадрату, всередині якого ці герої й живуть. Завершує художник свій архітектурний проект трьома пишними копицями сіна.

Спочатку вони над сценою — протягом усіх двох дій. Потім, у фіналі, коли Соня в ритмі аутотренінгу вже відкарбує про «треба жити», — це сіно й опуститься (на планшетах) на сценмайданчик — поруч із дядею, Сонею... Хтось, як правило, вичитує в цій метафорі тему невідбутних трудів праведних, якими чеховским героям і треба якнайшвидше наповнити монотонне життя після зотлілих чвар.

А можна, звісно, вичитати і... Правда, буде надто трагічно. Але що ж тут вдієш, якщо Боровський — Додін освоюють Чехова не по горизонталі, а по вертикалі. «Вглиб» іде ця вертикаль — як у могилу...

Наче скошена трава, ці їхні життя в тихому селі в’януть, жовтіють і сохнуть. Гаснуть. І перетворюються на «могильний» стіг сухого сіна. Три кургани спомину про непрожите — краще — життя! Амінь... Чорта з два, дядю Ваню, ви побачите своє небо в діамантах! Бракує лише вітру, щоб розвіяв ці травинки довкола. І метафора Боровського наповнилася додатковою чеховською поліфонією.

Укотре переконуєшся, що чим мудріший і талановитіший режисер (та ще й у спілці з таким художником), тим стриманіший він у своїх «претензіях» на інтепретації канонічних текстів.

Додін, режисер із європейським ім’ям, очевидно, вже може собі дозволити «не метушитися» під автором (як плем’я молодих, знайомих). А прочитати Чехова з істинно чеховською гіркою неквапливістю. Здається, зберігши при
цьому навіть усі 50 чеховських пауз, 40 із яких колись у «Дяді Вані» зняв для динаміки сам Немирович.

Додін натомість знімає зі свого «Дяді», наче шкаралупу з яйця, всі очікувані зовнішні оболонки... Всю ту блискучу біжутерію аранжувань, яка часто у постановках п’єси затьмарює, власне, діаманти на небі.

Чехов у Додіна — в чому мати народила. Без натуралізму, експресіонізму і нав’язливого символізму (одна метафора, і та — подарунок). Оддалік — темні стіни, над сценою — сіно. І ніщо в спустошеному просторі не повинно заважати нам вслухатися у музику нудьги… В цю симфонію Чехова, Додіна, Боровського.

Спеціально — заради цієї «музики» — у першій дії я й піднявся на ярус вище. Чи чути звідти? Чи «злиняють» наші чехознавці з залу відразу після перших акордів?

Приємно визнати: все-таки мало людей пішло після першої дії. Отже, не втрачений у декого слух і нюх на справжній театр. Театр, який не визнає метушні.

У Додіна артисти висловлюються мовою природною, людською, при цьому — чеховською. П’єса, як зазначено вище, не збадьорюється естрадними фокусами і лицедійною натужністю. Справжнє трагічне у спектаклі проростає з буденного, звичайного. З розмов. З недомовок. З недозустрічей. Недолюбові. З постійного «бу-бу-бу» — частенько так і спілкуються між собою.

Млявий плин життя — в задано неквапливих, буденних імпульсах людей звичайних, «простих». Багато в чому — пересічних. Нічим не примітних. Немає в додінському селі «сильних вродливих самотніх чоловіків-страждальців», яких у цій самій п’єсі в різний час і в різних місцях грали, скажімо, І.Смоктуновський або Б.Ступка (Войницький), С.Бондарчук або О.Єфремов (Астров).

У Додіна немає ніяких «героїв» — тільки повержені тюхтії. І в дяді Вані (Сергій Куришов), на вигляд молодому ще чоловіку сорока з гаком років, і в лікарі Астрові (Петро Семак), жвавому жартівнику, який пропиває своє життя по краплі й по чарці на прийомі майже в кожного пацієнта, та й у кожному з них, сільських, маячіє майбутній образ пом’ятого й ниючого нахлібника Вафлі. Чоловіка без характеру і без жодних претензій на мужність, так собі — ганчірка.

Серед тюхтіїв мало не гордим орлом виглядає професор Серебряков. Ослаблий під вагою років, та все ж доглянутий, істинно столичний сивочолий професор. Не так важливо, що мистецтва він не відчуває, а важливо, що такого Олена Андріївна (Ксенія Раппопорт) могла колись і покохати... А в лікарі Астрові зустріла не чоловіка, а рідну душу. Зустрілися дві самотності — відразу й загубилися. Як
завжди. У Чехова. І в житті. Жаль.

Чи треба писати про те, що актори в Додіна грають без нарочитості? Не треба, правда? Їхня гра то упівголоса, то напівпошепки, то напівпогляду — незвичне, взагалі-то, видовище для багатьох із наших завсідників, які звикли до КРИКтичного реалізму місцевих знаменитостей. Навіть «гра» для додінських не проходить як визначення. Це, швидше, природне існування — під наглядом... Під наглядом Додіна — який завжди поруч. І Боровського — який бачить їх із кожної копиці під колосниками.

У додінській трупі, як мені здається, марна річ вишукувати артистів «великих», «геніальних». Немає — то й немає, звідки таких узагалі тепер виписати? У Додіна є актори обдаровані й нормальні, технічні і чутливі. Оскільки розумом і серцем відчувають «партитуру» свого диригента, свого вчителя.

Він справді навчив їх — хоча б на прикладі цієї постановки — мало можливого нині... Навчив ненудно грати Нудьгу (ось такий оксюморон). Велику чеховську нудьгу, яка дощами омиває багато сцен і сторінок. І, до речі, знаменита «Нудна історія» в часі майже збігається з «Лісовиком» (прообразом «Дяді Вані»).

…Нудьга в Додіна — стан сценічний, метафізичний. Не пригадую спектаклю за Антоном Павловичем, де б «це» виражалося так само тонко й показово. Теплим молоком нудьга розлита у просторі Боровського. Артисти ложкою черпають її з цієї «криниці». Ще в період шліфування п’єси «Дядя Ваня» Чехов писав — «…на нас тут нікому грати!». І така нудьга в самому цьому рядку!

Так і герої спектаклю — «недограні» якоюсь фортуною, зламані невикористані музичні інструменти. Лише нудьга відбиває ритми дощу по їхніх клавішах. Коли чеховські герої кажуть «ідіть спати, мені з вами нудно!» або «в таку погоду добре повішатися», — то в Додіна це не просто репліки, це — їхній стан. Їхній діагноз. Нудьга як форма їхнього життя. Можна не сумніватися, що додінський Ваня, який залишився у смутку і в праці доживати віку після від’їзду Серебрякова; і темними вечорами щось, як і раніше, бубонячи собі під ніс (усе-таки жаль, що не вийшов із нього ні Шопенгауер, ні Достоєвський); а ще ж треба відрахувати кожен свій рік до 60, а залишилось їх у нього всього 13... цей дядя помре не від хвороб і не від перевтоми на жнивах... А, звісно, від нудьги. Лікар Чехов таких хвороб не лікує.