Двісті років самотності

Федір Нірод і Моріц Уманський: два силуети на тлі століть

Бувають у художньому житті дивовижні збіги, що їх, на жаль, мало хто помічає. Недавно збіглися в часі столітні ювілеї двох митців — Федора Нірода (1907—1997) і Моріца Уманського (1907—1948). Двох феноменальних українських художників. Федір Нірод — особистість монументальна, брила; останнім часом, на жаль, про нього рідко згадують. Навіть цей недавній гучний ювілей не був гідно відзначений (якщо не брати до уваги вступних слів кількох культдіячів у Національній опері перед балетом «Ромео і Джульєтта»). Нірод — один зі стовпів української сценографічної школи, художник, який шліфував і гранив образну палітру вітчизняного оперного театру. На його рахунку — десятки постановок, а доля (Федір Федорович був прямим нащадком шведських вельмож) — матеріал для історичного екшену (з неминучими вкрапленнями творчих мотивів).

Інакший злам — Моріц Уманський, одноліток Нірода, людина, яка в найтяжчу хвилину подала Федорові Федоровичу руку допомоги і фактично перевернула його долю. Уманський вважався одним із улюблених кінохудожників Довженка, він своїми роботами підняв творчу планку двох головних драматичних театрів України — імені Франка й імені Лесі Українки; ще при житті його називали геніальним. На жаль, це життя надто рано обірвалося...

Кілька арій однієї долі

Федір Федорович Нірод не дожив до свого 90-ліття три місяці, його не стало 1997-го. А з 1961-го по 1989-й він очолював «сценографічний штаб» головного оперного театру України. У Київській опері він знайшов вирішення десяткам постановок, від «Наталки Полтавки» у 1954 році і до… Важко сказати, де закінчення цього списку, адже спектаклі з його образним світом постійно оновлюються — «Князь Ігор» (1997-го), «Трубадур» (1999-го), «Тоска» (2000-го)… Спеціально для «ДТ» спогадами про батька поділився Ярослав Нірод — син оперного класика також працює художником у київському Молодому театрі (у цьому приміщенні, до речі, розпочинав свій творчий шлях і сам Федір Федорович).

— Ще 1918 року — після смерті мого діда — батькова мати, моя бабуся Марія Дмитрівна з дітьми переїхала з Петербурга в Київ. І вже тут по закінченні київської гімназії батько став учнем художньо-індустріальної профшколи. Заняття там вели відомі художники. Може, завдяки цьому композиція й виявилася найсильнішим місцем зрілої творчості батька. А в 20-х він вступив у Київський художній інститут, блискуче склавши всі предмети за спеціальністю: малюнок, живопис, композицію. Батько вибрав живописний факультет саме тому, що там найбільше приділялося уваги малюнку, адже це — основа основ. Тоді в інституті викладали чудові педагоги — Опальний, Кричевський. Вони приїжджали на свої лекції з Петербурга. Але на зламі 30-х уже почалася епоха пошуків «ворогів». І батько, який мав «небажаний» родовід, ішов з інституту, знову поновлювався, знову йшов... Художня школа на той час була дуже сильна. Однак, про­вчившись усього два роки, він вибрав «практичний» шлях. Художник Меллер багато в чому йому допоміг, узявши до себе помічником декоратора, макетника. І свої перші роботи Федір Федорович Нірод робив під його керівництвом.

— Так, раніше це був Польський театр. І містився він саме тут, у приміщенні теперішнього Молодого. Батько завжди трепетно розповідав про той період. Це був час, насичений творчими подіями. Керівник Польського театру був учнем Олександра Таїрова. Молодий Нірод мав можливість бувати в Москві, дивитися різні постановки, вивчати прекрасні декорації. Ще до війни він потрапив у Запоріжжя, де базувався театр Заньковецької. А в період окупації цей театр виїхав у Сибір. Після війни театр Заньковецької перевели із Запоріжжя у Львів. Там батько і продовжив роботу, уже потім отримавши запрошення у львівський ТЮГ. А з 1949 року Нірод почав працювати у львівській опері.

— Я про все це дізнався набагато пізніше... Був один випадок: 1925 року батька послали в Ермітаж практикуватися на копіюванні робіт великих художників. Він сидів у цих залах з ранку до ночі. Один майстер сказав йому: «Чи не ти будеш Нірод? І батько твій був Федір Нірод?» — «Так». — «Та я ж служив у твого батька, він був ад’ютантом у Миколи II!». Згодом батька викликали в органи й запитали: «У вашого батька були квартали будинків у Петербурзі?»

Але це все неправда! Мій дід загинув у 36 років на маневрах, і його могила є в Царському Селі (датується 1913 роком). А мати з дітьми жила в казенній квартирі. І коли я працював у Пітері, то опинився навпроти будинку, в якому жив мій прямий предок. Та й у Києві з 1918 року наша сім’я жила не в палаці, а в гуртожитку. Згодом були сусідами по комуналці з першою видатною жінкою-хірургом, яка працювала в царському госпіталі. Вона тоді дуже вплинула на становлення батька, адже спочатку він навіть хотів вибрати медичну професію...