Два капітани-2. Герой популярного радянського фільму повернувся з кіноекспедиції місцями Омара Хайяма

Актора Бориса Токарева асоціюють із Санею Григор’євим із телефільму «Два капітани» (1976). Щоправда, шанувальники актора знають й інші фільми з його участю («Гарячий сніг», «А зорі тут тихі», «Вступ», «Де ти тепер, Максиме?»), а також інші творчі іпостасі: Токарев — продюсер і режисер.

Причому його перший режисерський успіх був відзначений у Києві, на кінофестивалі «Молодість»: «Ангел мій» (1989). У цій же картині знімалася і його дружина — акторка Людмила Гладунко.

Тепер вони, як два капітани, разом ведуть корабель своєї студії «Дебют», знімають для ТБ. Нещодавно цей тандем завершив роботу над масштабним фільмом, у якому розкриваються міфи і таємниці навколо постаті Омара Хайяма.

— Я не була в Україні три десятиліття! — каже Людмила Гладунко. — Відтоді, як «Ангел мій», у якому граю головну роль, отримав Гран-прі на «Молодості»! Адже в мене прізвище українське — Гладунко. І мати моя, акторка Рита Гладунко, пов’язана з Україною. Тут її добре знали. Вона знімалася в Івана Кавалерідзе у фільмі «Гуляща», грала з Людмилою Гурченко. Мама дружила із Сергієм Параджановим...

— А я у зв’язку з Україною згадую ось який епізод, — продовжує Борис Токарев. — Режисер і кіноначальник Тимофій Левчук вручав мені нагороду і дуже довго говорив... А я не стримався і став сміятися як божевільний! Тоді в Києві не помилилися, нагородивши мій перший фільм. Адже за «Ангела» я одержав ще п’ять міжнародних призів.

— «Ангел мій» — ваш перший режисерський досвід. А ось останній на сьогодні — «Віщун. Омар Хайям. Хроніка легенди». Чому виникла східна тема?

Б.Т. — Цю картину ми здали місяць тому. Дуже важка була робота. І за обсягом, і за навантаженням. Зйомки відбувалися в Тегерані (Іран), в Узбекистані.

— А який період життя знаменитого поета ви вирішили охопити?

Б.Т. — Від народження і до смерті… Це вісім серій. Зробили спробу «подивитися» на його життя у світлі тих подій, що відбувалися в далекі часи. Точних дат народження і смерті Омара не встановлено. І наша картина називається «Омар Хайям. Хроніка легенди». Хайяма грають чотири актори різного віку. Кількість ролей — близько 130!

Л.Г. — Сценарій з’явився не вчора… Кінодраматург Одельша Агішев («Ніжність», «Закохані») написав його ще в радянські часи. Але через масштабність проекту залучити достатню кількість країн у виробництво не виходило. Це був період «кінця СРСР». І до останку боялася, що проект не подужаємо. Найскладніша робота була в Ірані. Ми знайшли там справжнє кіномісто. Готові декорації дев’ятого століття. Коли це побачили, зрозуміли: просто зобов’язані знімати тут!

— Кого хотіли розкрити в Хайямі — поета, вченого, філософа?

Л.Г. — Кожна людина — певний мікрокосм. А Хайям пробився до нас через століття. Сказати, кого в ньому більше, — складно... Він різний навіть у своїх рубаях. Багато хто посміюється, сприймаючи Хайяма як гуляку та любителя вина. Але сприймають його і як великого філософа. Інколи в мене виникало відчуття, що його рубаї написані різними людьми. Ми творили збірний образ людини великої душі.

Б.Т. — Він настільки піднявся над своїм часом, що став навіть нашим сучасником. Він пише: «Я знаю этот мир напыщенных глупцов, пусты как барабан, а сколько громких слов. Они рабы имен — составь себе лишь имя, и каждый ползать пред тобой готов…»

Абсолютно сучасна історія! Він був великим ученим. Створив знаменитий місячний календар. Мусульманський світ живе за ним досі. Цей календар настільки точний, що практично не потребує поправок. Адже свого часу Омар мав мінімум засобів... Він знав лише карту зоряного неба. Ще він був знаменитим математиком. Відкрив теорію рівняння. Через 700 років вона була підтверджена Лобачевським.

При цьому Омар залишався романтиком. Хоча в нього й була вічна суперечка з Творцем, яка полягала в питаннях: мовляв, чому ж Ти, хто нас створив, зробив нас такими недосконалими, адже всі ми, врешті-решт, маємо піти з цього світу…

— Так чи інакше, ви торкаєтесь у фільмі мусульманської теми — досить непростої у світлі міжетнічних та міжконфесійних конфліктів у сучасному світі.

Б.Т. — Дуже часто зіштовхуємося з ментальним нерозумінням. Попросту тому, що багато чого не знаємо... «Сон розуму породжує чудовиськ». І ось у картині є спроба показати мусульманський світ. У фільмі заданий основний мотив: чому так, а не інакше? Адже мусульманин живе так, як йому велить Коран...

— Як ви розподіляєте обов’язки під час роботи? Хто головний на майданчику?

Б.Т. — У кожного своя зона відповідальності. Людмила відповідає за роботу з артистами, за мізансцени, сценарій. Мої об’єкти — камера, технічні питання, масові сцени. Коли потрібно їхати й вибирати натуру, тут головний я. Дивлюся як продюсер: чи достатньо нашого бюджету на ту або іншу сцену? Відразу в голові прокручується масштаб дійства.

— Напевно, для восьмисерійного фільму про Хайяма і бюджет передбачається великий?

Б.Т. — Бюджет невеличкий. Коли зі мною розмовляли іранські продюсери, то казали, що за ті гроші, які нам виділялися, не можна зняти повноцінної картини. І справді, витрат на виробництво має бути вдесятеро більше. Допомагали уряд Москви, адміністрація Узбекистану, посольство і держтелерадіо Ірану. Адже Омар Хайям був похований в іранському місті Нішапурі, а свого часу Перська імперія поширювалася від кордонів Червоного моря, охоплюючи й Азербайджан, і Узбекистан, і Таджикистан. Коли я в усе це занурився, зрозумів: ми справді відкриваємо для себе новий світ!

Знімаючи для ТБ, свідомо створюємо масштабне кіно... Наш попередній серіал «Моя Пречистенка» пройшов в Україні з великим рейтингом (під назвою «Дві любові»). Там у центрі історія трьох сімей, яка охоплює все ХХ століття.

— А ким ви себе насамперед позиціюєте сьогодні — акторами, режисерами, продюсерами, драматургами?

Б.Т. — Цікаво займатися всім, що стосується кіно. Я потрапив на знімальний майданчик давно, ще в середині минулого століття. Вперше знявся у 12 років. 1959 рік... Фільм «Врятоване покоління». Про блокаду Ленінграда. Наступний фільм — «Вступ». За цю картину навіть отримав «Срібного лева» у Венеції. Ще хлопчиком випробував можливу спокусу славою... А коли вступав у ВДІК, у мене за плечима було вже шість картин! Навчаючись у ВДІКу, знявся в «Гарячому снігу», «А зорі тут тихі», «Двох капітанах».

Тобто кіно для мене — попросту життя. Тому не можу сказати, хто я більшою мірою — актор, режисер чи продюсер. Хоча останнім часом професію продюсера опановую із задоволенням.

Л.Г. — Мені цікава драматургія. Мої авторські проекти: «Для тих, хто починає любити», «Дистанція» (про олімпійську чемпіонку Мастеркову).

Що ж до акторської справи, то тут я відійшла вбік. З’являються пропозиції... Але сприймаю себе в іншій «візуальній» якості. Не бачу свого обличчя на екрані! Може, трохи критично до себе ставлюся? Але не кокетую! Адже нині я господиня становища: від сценарію до затвердження. І якби хотіла, то вже б давно «себе любиму» мала на екрані. Коли лаштувалися знімати нашу картину «Не залишай мене, любове», Женя Симонова казала, що навіть не пробуватиметься, оскільки це тільки моя роль. Але я не збиралася зніматися! І грала Женя.

— Сьогодні критики нарікають на кризу в кінодраматургії. Мало цікавих оригінальних сценаріїв…

Л.Г. — Не можу з цим погодитися! Просто всі зациклилися на чомусь псевдокримінальному. По цій складовій пройшлися досить жорстко. Уже всіх «повбивали» — і батьки дітей, і діти батьків. Також усі всіх уже «перелюбили» — на межі комедійного гротеску. Думаю, Фелліні посміявся б над нами дуже... Але в драматургії потрібно йти від простого. Найцікавіше — це людина та все, що з нею відбувається.

— Вибираючи ту чи іншу тему, чим керуєтеся, як прогнозуєте «попит» на свої картини?

Б.Т. — Телевізійники іноді нам кажуть: «Це не наш формат!», «Наш глядач цього не дивитиметься!» Я в це не вірю... Костянтин Ернст стверджував, що «історичні серіали не дуже рейтингові, набагато цікавіше робити сучасні історії». І тут-таки запускає «Адмірала» з Костянтином Хабенським! Отже, є елемент лукавства? І він у тому, що коли це «власний продукт», то його потрібно розкрутити. У телебачення для цього великі можливості. ТБ з ранку до вечора в підкірку вбиває глядачеві: «Цей фільм дивитися обов’язково!» Й інший момент: що, власне, рекламувати? А рекламувати потрібно тільки якісне, інтелектуальне і своєрідне кіно.

У мистецтві важлива міра участі глядача та «заразливість» твору. Наш учитель Борис Бібіков казав, що «подобається — не подобається» — це ті категорії, якими користуються тільки глядачі. Але не професіонали. Останні кажуть «Правильно!» Навіть працюючи з дебютантами, які приходять із ВДІКу до нас на студію «Дебют», я бачу, яка в них у головах сьогодні каша...

— Як ви відкрили в собі таланти кінопедагогів? Адже, судячи з усього, даєте «путівки в життя» багатьом молодим обдаруванням?

Б.Т. — Ось Людмила, так, вона педагог від Бога! Неймовірно вибудовує завдання, вміє все пояснити... Мене ж іноді захльостують емоції. Але педагогічна праця й стимулює. Молодь часто дивується: звідки у вас стільки енергії? Багато приходять до нас депресивними, уявивши, що вони невизнані генії. Я кажу: на вас боляче дивитися! І тоді вони запалюються, оживають. Адже люди — розумні.

Нині в російському кіно є ціла «плеяда» режисерів, орієнтованих тільки на фестивалі. Основна мета — завоювати будь-який приз. З’явився навіть «новий» жанр — фестивальний. Такий собі «інтелектуальний смітник». Така собі розповідь про батьківщину, де всі в багні, де мужики — алкоголіки, жінки — шлюхи, а дійство — матюки…

Л.Г. — Ми з Борисом Васильовичем набрали акторський курс… І хоча кажуть, що час великих акторів минув... Нині серед молоді, як і раніше, багато талановитих! Просто до всіх потрібен підхід. Я, наприклад, усією душею люблю видатних російських акторок Дороніну, Борисову. І студентам як заклинання повторюю, щоб вони йшли в театр на будь-яку роботу Тетяни Василівни! Чи Юрія Яковлєва. На багатьох-багатьох інших, кого ще можна побачити...

— Борисе Васильовичу, а ось у вас була недавно невеличка роль у російському блокбастері «Код Апокаліпсиса». Чи потрібно сьогодні знімати такі витратні проекти? Чи все-таки це наслідування Голлівуду?

Б.Т. — Ми можемо робити будь-які фільми. І свої «Зоряні війни», і свої «Титаніки». Але одна річ — на вітчизняному матеріалі знімати блокбастери, а інша — ці блокбастери копіювати. Копія завжди гірша від оригіналу. Адже є одна особливість, яку подарувала нам велика російська література. Ця література завжди глибоко проникала в людину — у характери, ситуації… В американському кіно багато що побудоване лише на зовнішніх сюжетах… Але є й глибинні картини, які вони створили саме на основі нашої театральної школи…

— Цікаво, на чиєму ви боці в конфлікті між Микитою Михалковим і Марленом Хуцієвим — навколо кіносоюзу?

Б.Т. — Ніякого конфлікту не було! Усе роздуто пресою. Просто виникла ситуація, коли потрібно було скликати черговий з’їзд, а зробити цього не змогли... І суд підтвердив: з’їзд нелегітимний, бо немає кворуму. Марлен Мартинович — мій сусід. Ми живемо в одному будинку. Тому знаю: конфлікт інспірований! Великі художники не можуть бути ворогами. Хоча, звісно, у кожного може бути своя точка зору...

— Розкажіть про вашого сина. Що він робить? Не пішов вашою стежкою?

Б.Т. — Степан закінчив Інститут міжнародних відносин. Він юрист міжнародного класу. Працює у великій нафтовій компанії. Час від часу нам допомагає. Кіно залишило в ньому свою «скалку». Ще в 14 років знявся в Сергія Соловйова в головній ролі у фільмі «Сто днів після дитинства» — світлій, чуттєвій картині про перше кохання. Так, він міг би працювати і в кінематографі... Але коли входив у доросле життя (це 90-ті роки), кіно гинуло. А він добре навчався. Зі срібною медаллю закінчив школу. Блискуче знає дві мови. Перед ним сьогодні відкритий світ...

— Якщо згадати фільм Євгена Карелова «Два капітани», який зробив вас кумиром радянської молоді... Хто з акторів був вашим конкурентом на роль Сані Григор’єва?

— Конкурентів було багато! Однак і етики тоді дотримувалися. Якщо актора викликали на пробу, то тим часом інших оберігали від непотрібної інформації. Актори самолюбні й ранимі. Коли тобі дихають у потилицю, це вибиває з колії. Вже потім, коли мене затвердили, я довідався, хто ці суперники... Наприклад, відомий актор Геннадій Сайфулін.

— Ви — приклад щасливої сімейної пари, у кіно і в житті. Разом ще з 15 років… Поділіться таємницею такого довгого й щасливого тандема.

Л.Г. — З цього питання ми з Борисом Васильовичем часто виступаємо експертами в різних сімейних журналах і телепередачах. Моє переконання: у сім’ї зробіть усе можливе, аби не набриднути одне одному! Рутина починається з нудьги. Урізноманітніть своє життя! Адже коли молоді люди поєднуються, то їм щохвилини цікаво одне з одним, вони дивляться в очі, ловлять кожне слово. Та в якийсь момент усе набридає!

Нам із чоловіком завжди цікаво вдвох. І деякі «провокації» були обопільними. Потрібно постійно підкидати в цю топку дров! Адже й ми багато разів починали все заново... І пройшли довгий шлях разом — як у кіно, так і в житті.