Два блазні

На превеликий подив окремих театралів, саме цієї п'єси тут, у нас, справді - офіційно - ніколи досі не ставили. "Нахлібника" (1848) Івана Тургенєва, можливо, однієї з найкращих російських п'єс XIX ст. Як вигідний літературний простір для режисерського пошуку та акторських амбіцій. Зрештою, це ще й щемлива розповідь про "маленьку людину" з її великими надіями.

У Київському національному театрі імені Лесі Українки в цьому сезоні вперше показали "Нахлібника". Поставили відповідно до "букви" автора та "духу" часу (того й "цього", певна річ). Режисер Михайло Резнікович, художник Марія Левитська, композитор Олександр Шимко.

Кузовкін Василь Семенович - премила людина. Добра душа, покірна натура. Майже раболіпний угодник панів, іграшка їхніх примх пекельних. У маєтку Коріних-Єлецьких Кузовкін живе "на хлібах" років двадцять (не менше). І тип такого чоловічка, спосіб життя його (а можливо, навіть і думок?) по-снобістському здавна нарікають - "приживала", "нахлібник". Мовляв, чужим хлібом годуєшся, при чужому дворі значишся...

Образ Кузовкіна, тим часом, один із "архетипів" російської культури. Нахлібники-приживали в давні часи були, вважай, соціальним явищем (але не злом). І навіть у чеховських п'єсах ні-ні, та й з'явиться такий ось нещасний. Як Вафля, наприклад, у "Дяді Вані". Або...

…Нахлібник, як відображення вічного російського "оксюморона", це - і душі прекрасні поривання, і тяжіння земної неминучості, закони якої передбачають і гонимість, і осміяність. "Оксюморон" цей, демонструючи на людях мниме сяйво ігрової величі, будь-якої хвилини може виявитися приниженим, скривдженим. Рабом! Блазнем! Як наш Кузовкін Іван Семенич.

У маєток, де він животіє "на хлібах", повертаються молоді господарі. Серед них - Ольга, до якої герой підкреслено небайдужий. Потім до новоприбулих підтягуються пани інші, з місцевих (Тропачов, Іванов, Карпачов). І ось за сніданком, влаштованим петербурзьким чиновником Єлецьким, відбувається те, що відбувається. Тіні (тобто блазню) вказують: знай своє місце! На нахлібника намагаються нап'ясти ковпак блазня. Хочуть ницо потішитися над нещасним. А той ніби "відповісти" їм силкується. І не знаходить іншого аргументу для відсічі агресорів, крім правди. Своєї особистої правди, глибоко захованої. За 20 років перетвореної на грудку "святої брехні". Ось він і каже їм, гонителям своїм: мовляв, молода господиня - це ж дочка моя! Тобто плід таємного кохання з її матір'ю, прекрасною пані і жертвою садистських домагань законного чоловіка-тирана, що упокоївся передчасно (упав із коня).

Слова нахлібника сприйняті як жест "бунтаря". І колись благосне в панських покоях життя вкрай напружується. Всім треба визначитися: як далі жити з такою блазенською "правдою"?

…А тепер, скажіть мені, панове милі, ну чому такий драматургічний скарб десятиліттями лишався непоміченим режисерами-завлітами? Боже милий, та як би в цій заголовній ролі в різні епохи й на різних підмостках сяяли (я розмріявся) Д.Мілютенко або Г.Юра, Д.Франько чи М.Крушельницкий, інші метри. Із ближчих часів - наприклад, Б.Ступка (уявіть!), який і королем міг бути, і блазнем, якщо знадобиться.

Роль Кузовкіна, як відомо, І.Тургенєв спеціально створював для актора-первака. Яким по праву вважався великий Михайло Щепкін. І зіграв у цій п'єсі в 1862 р. А вже наступні помітні російські акторські трактування образа нахлібника належать Борису Чиркову, Михайлу Яншину. Обидва входили в цю п'єсу як бенефіціанти. Як яскраві коміки й гострі характерники. Оскільки жанр цей позначений як "комедія", а сама історія (за бажання) може бути перечитана навіть як "водевіль".

Київський спектакль, на мій смак, усе-таки більше тяжіє до трагікомедії. Інколи навіть трагіфарсу. І, щоб органічно увійти в цей сценічний "дискурс", глядачеві треба залишити за порогом театру ілюзорні передчуття ліричної тургенєвської "пасторальності". Бо замість тургенєвської акварелі тут (у спектаклі) - барви різкі, інколи "отруйні".

Тургенєв тут - не милі трелі патріархальних садиб, не благосні "дворянські гнізда", а щось на кшталт "театральної плахи". Місце страти. Місце катувань. Режисер і художник діють "натяками". Вони натякають: головна сценічна конструкція - це не маєток, а фасад такого собі "театру". Кріпосного театру. Театру жорстокості. І в такому ось "театрі" розгорнуться страсті-гріхи-злочини. І не так сімейні, як "вселенські". У свідки злочину тут покликані не люди, а небеса. Тому що задник сцени широко відкритий для небозводу. І це ще один натяк. На спробу польоту, жагу свободи для загнаної людини. Постановника цієї п'єси Тургенєва тривожить не тільки "думка сімейна", а й "думка суспільна". Не тільки один принижений, а навіть більше ті, хто його принижує. І в такому повороті глядач має почути "схлипи" днів нашого життя, де про принижених уже мало хто навіть згадує, а ось ті, хто принижує, - ці завжди на очах і на авансцені нашого місцевого театру жорстокості.

"Ума холодных наблюдений и сердца горестных замет" (цитуючи Пушкіна) - все це виявиш у прем'єрній постановці. Атмосфера дії тут викликана не через побут і повсякденність, а крізь образне загострення того, що відбувається (теперішнього), і "флешбеку" коли в стилістиці кріпосного театру посталі привиди розігрують минулі драми.

І навіть стіл з урочистою трапезою - тут не просто стіл у центрі сцени, а "натяк" на майбутній "розтин", обгризання "кісток".

У такій спресованій і напруженій атмосфері навіть тональність акторської гри чимось нагадує звук наждачного паперу (під час шліфування поверхонь). Тургенєвські панове тут саме й "загострені" до гротескних крайнощів якихось гоголівських "рил". Кривдники нахлібника представлені кавалькадою дрібних моторошних інквізиторів. Таких собі розбійників із лялькового театру. Зі смиканими маріонетковими рухами. З обличчями неживими, ледь не гумовими. У цих героях навряд чи живе затишна планета Тургенєва, у них тліє пекло. (Сильна робота Віктора Сарайкіна в ролі Флегонта Олександрича Тропачова).

А ось донька нахлібника Ольга (її добре грає Ганна Артеменко), - мабуть, єдина у стані роздвоєності. Вона в невизначеності вибору. З ким же їй бути, з ним, рідним, чи з "ними"?

І відповідь на запитання має дати глядач, який у різні вечори побачить на сцені двох різних нахлібників...

Вибір акторів на головну роль багато в чому визначив "ідеологію" сценічного тексту. Бо на роль Кузовкіна (у різних складах) затверджені не лідери трупи, а актори з "бездонних глибин" трудового колективу.

Ні, звісно, вони не "кушать подано". Але вони і не "бути чи не бути?". Це різні й по-різному обдаровані актори. Станіслав Москвін і Віктор Алдошин. Не обтяжені великим кеглем власних імен у афішах, служителі чесні, скромні. Як мені бачиться, без жодних прем'єрських амбіцій. Ось така психологія "нелідерства" багато в чому й важлива для саме цього трактування Тургенєва.

"Блазень" Станіслава Москвіна - багато в чому "блаженний". Нещасний затюканий слуга різних панів. Мова плутана. Тиск явно 180. Він постійно напружений, вічно натягнутий струною. Будь-якої хвилин із його вуст може злетіти "чого зволите?" І не тільки з причини раболіпної покірності. А тому, що є в ньому відбиток розгубленої блаженності окремих "істот" Достоєвського. Добра, але дивна людина, трохи несповна розуму. Нам (глядачам) очевидно, що з цього, колись помітного та привабливого, чоловіка обставини зробили ганчірку і безвольну ляльку в панському ляльковому театрі, де людей звикли смикати за ниточки. Зовнішній бунт ляльки чоловічої статі - не повстання проти кривдників, а спроба довести, насамперед самому собі, що й він - мужчина. Що й він не твар тремтяча, а інколи право має. Герой Москвіна у якусь хвилину сам же лякається свого мнимого протесту. І знову, як страус, норовить кудись засунути голову. Щоб не виділятися й не висовуватися. А залишитися тим колишнім блаженним. Який не дратуватиме оточення, а буде лише покірно підігравати йому.

Для артиста, який практично не мав "генеральної репертуарної лінії" в цьому театрі, така роль важка й відповідальна. Із залу іноді мені й самому незрозуміло було, кого з них більше жаль - артиста (Москвіна) чи нахлібника (Кузовкіна)? Бо перший грав на відчуженій межі "старанності". І співчуття до артиста переливалося у співчуття до його персонажа. При цьому, зазначу, "зображення" темпераменту при внутрішній скутості артиста - не найблаготворніший шлях на такому розкішному матеріалі. Все-таки потрібно інколи розпрямляти ці "скріпи" - побільше повітря і дихання легкого.

Ще один Кузовкін із тургенєвської історії, зіграний Віктором Алдошиним, пропонує "свою версію" та свої мотивації.

Цей нахлібник родом ніби з милих замоскворецьких будинків Олександра Островського. І актор на свій лад грає ніби "без вини винного" - покірного добрягу, кремезного російського мужика, який прийняв життя таким, яким воно є. Як даність. Як подарунок чи страту. Служити то служити, смішити то смішити. Ось тільки не торкайтеся болючого, наволочі! Хай він і маленький (чоловік), та сміливенький. І гідність свою сірячинну нікому принижувати не дозволить. І вже його протест у цьому спектаклі - і батьківський рефлекс, несміливий виклик усього його соціального класу. Оскільки в герої Алдошина більше просвічує соціальне підґрунтя тієї ж таки російської "нахлібщини" і вимушеного російського блазенства. Саме для такого приживали, цитуючи Готхольда Ефраїма Лессінга, важливо "сорвать розу прежде чем буря сомнет лепестки". Тобто в ньому - недорозкритий потенціал мужичка-захисника своїх цінностей і своїх же колишніх чуттєвих осяянь.

Ось і виходить. Блазень Москвіна з переляку бунтує проти своїх комплексів-страхів. А блазень Алдошина - як прихована спроба протесту всього приниженого чоловічого російського класу.

А якщо "моделювати" не тільки біографії цих різних сценічних героїв, а й постскриптуми їхніх доль, ось що в мене виходить... Думаю, блазень С.Москвіна тихо збожеволіє в селі Ветрово (куди так прагнув, але грошей бракувало). І також тихо він читатиме молитви за здоров'я дочки, спасіння своєї душі. Тому що такого блаженного надалі ніколи не підпустять до порога милі родичі.

А інший блазень - зіграний В.Алдошиним, - думаю, стане "спостерігати" за сімейним щастям близьких - здаля. Несуєтно. Він, як мені бачиться, "інвестуватиме" свою невтолену батьківську пристрасть у якийсь сільський капітал (спадок для дочки). Приниження і кривди не остаточно витравили з нього життєвий мужицький і чоловічий практицизм. І, можливо, ще "ого-го!" і цей блазень колись стане царком місцевих масштабів...

…Ну а поки що - у фіналі спектаклю - кожен із цих блазнів на певний час заклякне на сцені. Як статуя. Як пам'ятник... До підніжжя якого зла камарилья механічних ляльок по черзі нестиме мертві троянди.

"Как хороши, как свежи были розы". Знаменитий тургенєвський мотив раз у раз виникає в спектаклі. І комусь він ріже слух (ніби не з тієї опери!). А як на мене - з тієї. Щойно дочитаєш міні-шедевр І.Тургенєва
1879 р., так і уявиш собі якогось старого втомленого "Кузовкіна" у Ветрово на схилі літ в очікуванні "аудієнції" з небом: "Свеча меркнет и гаснет… Кто это кашляет там так хрипло и глухо? Свернувшись калачиком, жмется и вздрагивает у ног моих старый пес, мой единственный товарищ… Мне холодно… Я зябну… И все они умерли… Умерли… Как хороши, как свежи были розы…"