ДУМКИ, НАМАЛЬОВАНІ ЗВУКОМ

Мабуть, немає нічого точнішого, ніж щирість, щоб передати словами суть музичного світу композитора Гії Канчелі. Цей світ доступний кожному, і для будь-кого в ньому знайдеться щось особливо близьке, особистісне й дуже людяне. Його музика асоціативна, часом навіть візуально відчутна — найопуклішим в цьому плані є масштабне й повнозвучне музичне полотно «Стікс». Твір нагадує монументальну звукову брилу, причому враження створюється не гуркотом і тріском, що часто властиво, на жаль, сучасним композиторам, а чудовим зіставленням тембру, колористики нюансування та багатства штрихового розмаїття. Оркестр, хор, соліст і, звісно ж, диригент зливаються в єдиний живий організм, який дихає в унісон. Колосальні насичені крещендо раптово змінюються трепетними альтовими соло — у руках Юрія Башмета інструмент проспівує кожну ноту, кожний звуковий мікрорух і запитанням зависає в повітрі… Контрастно скомпоновані звукові пласти створюють картину мирного плину ріки-вічності, води якої інколи спінюються — та лише для того, щоб до фіналу розтанути до криштального тремтіння струнних піцикатних крапель.

Дивовижне й інше: чи то це геніальна співзвучність з лякливою реальністю сьогоднішнього дня, чи то загострене світосприйняття великого художника, та збіг прем’єри такого символічного твору, як «Стікс», з початком нової афганської війни здається не тільки невипадковим, а й дещо містичним. Партитури Канчелі складні для виконавців — у роботі з цією музикою потрібна не лише злагодженість оркестру й гранична точність музикантів стосовно тексту, а й те підсвідоме передчуття музиканта, правильніше передчутність звука, який перетворює інструментальне стовпотворіння на вивірений механізм, точно й бережно спрямований чуйними руками чудового диригента Льва Маркіза. Канчелі, безумовно, тембральний чарівник — гобой Дмитра Булгакова має цілу палітру звукових вимірів: від саркастично глузливих інтонацій до ніжного й теплого ліричного початку, що проникає в найпотаємніші глибини душі. Взагалі, стилю Канчелі притаманний колосальний вплив як на розум, так і на почуття. І в злитті камерного струнного складу з роялем та гобоєм по-справжньому відчуваєш себе «В гостях у дитинства», де є місце і недитячим серйозним міркуванням, і передзвону пташиних голосів, і розсіяному сонячному світлу... Комусь образна сфера композитора може видатися надмірно меланхолійною, навіть песимістичною, особливо, якщо до цього додати образ самого автора, невеселого навіть у жарті. Та в цій музиці є найглибша індивідуальність, наявність «оригінальної» ( у значенні «справжньої») особистості, і залишається лише зануритися в потік чужої свідомості, щоб у ньому знайти себе.

Музична думка Канчелі набуває зрозумілих форм, надмірно не мудруючи, — але точно помічено, що геніальності властива простота. Дисонантні співзвуччя органічно поєднуються зі звичними для вуха передбаченими гармоніями. Та немає звукового хаосу — викристалізовується цілісна й чітка форма, лаконічна за змістом й емоційно напружена від першого звука й до останнього. Колірна наповненість звука відчувається й у «Нічних молитвах», де саксофон Арно Борнкампа поперемінно звучить то в кантиленому, то в уривчастих вигуках. Дивовижно сильний тембральний вплив на сприйняття слухача, що являє повнокровні образи та відчуття... Ця музика породжує думки не шокуванням слуху зовнішніми спецефектами, а, навпаки, — цілеспрямованим проникненням углиб. І нехай без модної «новизни будь-якими засобами», але, вкотре повторю, із глибокою філософічною щирістю відкрилася киянам творчість композитора Гії Канчелі, стриманого й істинно людяного у своїй музичній багатогранності.