«Духовне золото» Сковороди у світлі постмодерністського дослідження

Кожне слово в заголовку книжки Павла Ямчука «Християнський консерватизм: дух, епоха, людина» має в собі щось магнетичне і притягує читача. Люди відгукуються на ці слова більше, ніж на заклики та гасла нашого часу. Уже в перших рядках йдеться про те, що «давно вже назріла розмова… про сутність українського світогляду». Отак! Не більше не менше. Саме ця висока планка одразу привертає увагу і викликає симпатію. Без таких високих устремлінь не можна подолати справжні висоти.

Для Павла Ямчука середньовіччя не є чимось далеким і чужим, а тими самими реаліями, почуттями й сходженнями духу, які дуже важливі в наші часи. Інколи прості речі, які нам подає автор, доволі афористичні. «У середньовіччі немає другорядних мислителів», — стверджує він. І тут же пояснює, що всі вони пройшли випробування часом. Дійсно, другорядні до нашого часу не збереглися.

Поняття «великого часу» є одним із центральних у книзі. За словами Євгена Сверстюка, нині ми перебуваємо в полоні тимчасовості. Якось загубили ту просту істину, що все, що ми робимо, є лише часткою у великому потоці великого часу. Наша тимчасовість здається нам справжньою реальністю. Насправді вона є ефемерною порівняно зі справжньою реальністю великого часу, в якому присутні наші близькі та далекі пращури.

Книжка добре структурована, дуже логічна. Ви скажете, а якою ж вона має бути? Так-то воно так, але буває по-різному. А тут просто бенкет «логіки», справжня насолода для того, хто готовий уважно стежити за думкою публіциста.

З чого має починати автор роботи на цю тему? Звичайно, з того, як він розуміє той самий «консерватизм». «Консерватизм передбачає не догматичне дотримування віджилого, але милого минулого (хоча якраз таке розуміння консерватизму є досить поширеним омиленням), а сталі духовні засади, зорієнтовані на краще в попередньому досвіді людства в поєднанні з адекватним розумінням сучасності та наявність чітких моральних пріоритетів, а також свого роду систем табу». І щодо українського консерватизму, який «від початку свого існування в передбарокову пору має низку сталих пріоритетів, а також орієнтацію не на світські цінності, а на сковородинівське «духовне золото».

У книзі є концептуальні дослідження, де співрозмовниками читача стають такі постаті, як В’ячеслав Липинський і Сергій Аверинцев, Анрі Бергсон та Дмитро Донцов, Михайло Бахтін та Юрій Лотман. Після концептуальних речей автор переходить до практичного аналізу конкретних осіб. Йдеться про Івана Вишенського, Петра Могилу, Іпатія Потія.

Дуже цікавою є несподівана паралель між Іваном Вишенським та китайським мислителем Лі Бо. Виявляється, що в обох цих постатей є багато спільного. Автор полемізує з відомою тезою Редьярда Кіплінга, що «Захід є Захід, а Схід — це Схід. І разом їм не зійтись». Але ж, відомо, що великі постаті єднаються і подають руку один одному через той час і простір, які заповнювали малі.

Петро Могила постає перед читачем як духовний діяч, лицар-аристократ, митець-мислитель та перший справжній просвітитель, що з’явився ще задовго до Дідро, Гельвеція та Руссо. Петро Могила, на думку Ямчука, з’єднав у собі всі прикметні ознаки справжньої шляхетності. До цих рис треба додати ще й провісницьке візіонерство та учительство. Читаючи розповідь про отців українського консерватизму, відчувається, що для автора вони живі люди, в чомусь навіть наші сучасники.

«Консерватизм» є не лише науковою, а й публіцистичною книжкою, в якій багато яскравих образів, тонкий гумор. До речі, про гумор. Недаремно остання глава книжки спрямована на те, щоб довести, що сатира і гумор цілком притаманні консервативному мисленню. Бо вони допомагають боротися з фальшивими цінностями, допомагають відрізнити їх від справжніх.

Колись, читаючи Гоголя і Діккенса, я задавався питанням, що ж робить їх великими письменниками, що відрізняє поміж «просто письменників». Вони «просто» вміють правильно навести різкість. Взяти той єдиний ракурс, який робить всі події, всі думки зрозумілими. І тоді вся картинка стає чіткою й яскравою. Певною мірою ця риса є й в Ямчука. Його точки відліку, авторитети, його цінності є цілком прийнятними… для мене.

Дуже важливо, що автор відкрито сповідує свою віру православного християнина, не соромлячись цього і не камуфлюючи цього.

«Консерватизм…» вийшов друком за сприяння Української асоціації банків, яка профінансувала це видання, що вийшло в світ у відомому своєю просвітницькою діяльністю луцькому видавництві «Терен».

Не можна не сказати і про презентацію книжки, яка пройшла в Музеї української літератури. Поговорити про «Консерватизм» прийшли Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович, Василь Лісовий, Богдан Горинь та інші. Вельми доречними (а коли вони недоречні?) були пісні на слова Феофана Прокоповича у виконанні Ніни Матвієнко.

Під час обговорення пролунали не лише похвали на адресу автора. Були висловлені й критичні зауваження. Причому це був той рідкісний випадок, коли критика виявилася конструктивною і доброзичливою. Зокрема, зазначалося, що книга виграла б, якби був покажчик імен, хтось навіть запропонував і покажчик наукових термінів. Богдан Горинь, мабуть, слушно зауважив, що заголовок краще звучав би як «Український консерватизм». Книжка варта того, щоб ії популяризувати. Ця історична розвідка, яка вводить читача у коло найважливіших проблем сучасності, мала б прислужитися студентам та викладачам.