Друга ріка. Письменник Олександр Денисенко: «І бандерівець, і комуніст — живе у кожному українцеві»

Нових українських книжок видається сьогодні чимало. Іноді навіть рецензенти не встигають за активними письменниками. Але я не про них. Переді мною — щойно з друку — книжка «Душа ріки» (ЛА «Піраміда»), автор якої Олександр Денисенко — на всі руки майстер. Він і прозаїк, і драматург, і актор, і режисер. А ще він син відомих батьків: його батько, Володимир Денисенко, — український кінорежисер, який зняв багато популярних стрічок; мама, актриса Наталя Наум, — зірка українського кіно, незабутня Галя з фільму «За двома зайцями» (було багато й інших зіркових ролей).

Сам Олександр закінчив ВДІК (майстерня Сергія Бондарчука). Багато грав як актор, чимало зняв як режисер, творив як сценарист. Широкого розголосу набула в Україні його п’єса про особисте життя Тараса Шевченка — «Оксана» (у Національному театрі імені Івана Франка за нею поставили спектакль під назвою «Божественна самотність»).

Розмова кореспондента «ДТ» з Олександром Денисенком не обмежилася лише літературною темою (у зв’язку з новою книжкою) — згадали і батька, і маму. Поговорили навіть про бандерівців та комуністів.

«Наша молода література – це переважно комплекси підлітків»

— Олександре, як ви гадаєте, знайде ваша «Душа ріки» свого читача? Адже такий потік літературних новинок. Чи помітять?

— «Душа ріки» — моя перша книжка. Дві третини зібраного в ній — те, що вже видавалося в різних часописах, і одна третина — твори, які до цього не друкувалися.

Не можу сказати, що я орієнтувався на якогось певного читача… Книжка написана для різних людей. Є повість «…Літо любив», у якій вживаю сленг. Напевно, вона для молоді, бо, коли писав, ходив по різних тусовках. До речі, багато що в манері письма я запозичив у Сергія Бондарчука... У тому сенсі, що, навчаючись на його курсі у ВДІКу, добре запам’ятав настанову майстра — щоб зіграти роль, «треба проникнути в людину, навіть вдягти те, що вона любить носити, потерти руки одеколоном чи іншими парфумами, які їй подобаються».

Я пишу «свою» літературу. Свого стилю, жанру. Сучасна українська література, на мій погляд, доволі однотипна. А це означає, що люди не мислять концептами дій, вони взагалі не знають, що це таке. Вони думають, що література — лише гарне слово. Але не розуміють, що таке дія в літературі.

– Власне, кожен письменник орієнтується на свого читача…

– Треба нарешті визначитися, хто він, який він — український читач... Адже Донцова чи Мариніна — це російська література. А для мене російська мова так само близька, як і українська. Багато наших українських класиків здобували знання в російських гімназіях. А дехто — у польських. Тому в нашій мові багато польських і російських запозичень.

Можливо, моя позиція не дуже українська, але певен: якщо не вбиратимемо в себе те найкраще, що є в наших братів, — ніколи не зростемо як нація. Коли нація відсторонюється від розвинених культур — це комплекс.

Те ж саме відбувається і в українському кіно. Воно ніби перебуває в летаргічному сні — то грошей немає, то знімають щось «не те». Тому й суто українського глядача й читача — обмаль.

— Тоді хто ж з прозаїків молодого покоління цікавий вам сьогодні — можливо, Сергій Жадан, Ірена Карпа?

— Так, кілька їхніх книжок я прочитав. І чомусь мені не подобається цей наперед заданий меседж — мовляв, «я — геніальний». У це не дуже віриш. Головне в будь-якому мистецькому творі — достовірність. А зараз пишуть для того, щоб комусь сподобатися, а не тому, що ти живеш і гориш цим.

Це, як на мене, душевна проституція. Намагання вразити якимись недолугими концептами, жартами, банальними запозиченими речами… Тому, коли читаю книжку і бачу, що письменникові не болить те, про що він пише, я йому не вірю!

Буває, що рівень драматургічної культури і вміння вибудовувати фабулу й сюжет настільки слабкі, що письменникові доводиться підмінювати все те своїми недоречними емоціями.

— Ви вважаєте, що в новій епатажній літературі душу підмінено «низом» людського існування?

— А людина й не може бути лише духовно високою. І якщо говорити про красне письменство, то людина пише тоді, коли має душевний потяг до цього. А якщо ні, то й писати непотрібно. Автор пише, коли болить не власний мозоль і не власне марнославство… Але то — зовсім інша культура, а не попса.

У нас надто низький рівень культури в суспільстві. Тому попсовики й пнуться якимось чином стати врівень із великим, оскільки ж осягнути велике їм не до снаги, то кепкують, іронізують над ним. Це комплекси підлітків, які намагаються проникнути у сферу високого. Саме це сьогодні й відбувається з нашою молодою літературою…

— А чи може література, зокрема й ваша книжка, щось змінити в цьо-
му сенсі?

— Бути попсовим — найдешевше і найпростіше. Інша річ, наскільки часто я це використовую… Все, що написав у книжці «Душа ріки», — про Україну. І, звичайно, написано це не зовсім традиційно. У мене є образ «мертвої», «неживої» України. Є сакральні тексти, які із задоволенням пишу - вони приходять до мене на енергетичному рівні і якоюсь мірою не належать мені.

У своїх творах намагаюся пояснити, що для мене головне, — а це українськість ідеї. Не тільки мова, хоча дуже її люблю. Це й відтворення різних епох, станів.

Узагалі є багато поворотів, клубків суперечностей, з яких і розмотується драматургічна нитка. А з неї вже вибудовую сюжет.

— Який вплив на ваш художній світогляд мали батьки? Чи підказували вони вам сюжети для майбутніх творів?

— З дитинства я писав вірші. У п’ять, шість, сім років. Писав російською і українською. Починаючи з третього класу, почав складати п’єси. До речі, у моїй школі №92 вчилися всі «недобитки» українських націоналістів і водночас діти кадебістів, проте жили ми дружно. Деякі свої п’єси я потім читав Тарасові Івановичу Франку, який любив грати зі мною в шахи (я поганий шахіст, тому постійно йому програвав). У школі ж грав у театральному гуртку. Там-таки й почалися мої осмислені кроки. А далі потрапив у вир кіно...

Батько читав мої вірші, потім давав на рецензію Дмитрові Павличку. Поет нещадно креслив їх червоним, редагував, а я переживав.

Незадовго до своєї смерті батько привіз із Москви друкарську машинку «Еріка» (а мама все чекала, що привезе щось дефіцитне). «Це твій хліб, — сказав мені. — Не треба тобі зніматися в кіно, не треба бути режисером — краще пиши!» Але мені кіно тоді здавалося «найважливішим з усіх мистецтв». Лише
87-го почав писати сценарії, оповідання.

«Параджанов спонукав мене до пошуків шевченківської драми»

— Ваша п’єса про Тараса Шевченка «Оксана» ще й досі в репертуарі театру імені Івана Франка. Що б ви сьогодні змінили у своїй драмі про Кобзаря — якби була можливість її переписати?

— Нічого б не змінював… До речі, до її ідеї має безпосередній стосунок Сергій Параджанов — одна з легенд мого життя. Ми жили через квартал один від одного. І Параджанов часто розповідав мені, «як треба писати». Він усім казав, що нічого не читає, а насправді мав повну скриню книжок. Був надзвичайно освіченою людиною. Я з ним їздив по Грузії, Вірменії. Він познайомив мене із Софіко Чіаурелі, Робертом Стуруа. Одного разу, коли в Грузії ми були в одному музеї, він поставив мене перед золотоволосим янголом і каже: «Ти не зійдеш із цього місця, доки не навчишся розуміти прекрасне!»

Я стояв годину, потім пішов блукати залами, ламаючи голову, куди подівся Параджанов. А вахтер каже: «Сиди тут, Параджанов купив усі квитки до кінця роботи музею і сказав, що, доки не виконаєш обіцяного йому, з музею не вийдеш!»

Отака дивна історія. Параджанов — один із тих, хто формував мене, хто розповідав, що саме криється за рядками Коцюбинського, Шевченка…

Світлана Щербатюк передала мені передсмертні слова Параджанова… Великий режисер сказав: мовляв, який великий лірик був Тарас Шевченко, а зробили з нього «ланцюгового пса».

Певною мірою саме Параджанов спонукав мене до пошуків матеріалів про шевченківську Оксану. Текст п’єси я писав в електричках. Чомусь саме в подорожах часто бачу своїх персонажів. Особливо полюбляю електричку Миронівка—Трипілля, вона проминає Дівич-гору, невеличкий шматочок Дніпра. Можливо, саме тому й сідаю в цю електричку і їду до Києва околицями.

— А який іще період життя Шевченка вас міг би зацікавити?

— У мене практично готова нова п’єса — логічне продовження «Оксани». Та все видати не можу. Взагалі, у мене тільки дві видані п’єси — «Травень-вересень» і «Оксана». До кого не звертаюся, всі кажуть, що видавати п’єсу — дуже великі збитки!

Взагалі, коли пишу, навіть про Шевченка, стараюся уникати ура-патріотичності, цієї шаблонної божевільної пафосної традиції… Наприклад, коли знімався американський фільм «Хоробре серце» — він знімався про душу народу. А всі наші видатні персонажі — просто багаті люди, вони не завжди є «душею» народу. Наприклад, той-таки Іван Мазепа, помираючи, попросив принести бочки з золотом, щоб бачити їх поряд із собою… Тому деякі наші фільми — все ж таки про багатіїв. Це, можливо, й добре, бо багатим треба бачити, якими вони можуть бути…

— А як ви оцінюєте спектакль франківців «Божественна самотність», поставлений за вашою п’єсою?

— Спочатку в мене були сумніви. Постановка викликала суперечливі рефлексії… Вони зовсім інакше трактували п’єсу, ніж я уявляв. Але з часом зрозумів, що франківці насправді знайшли ще одного «мене».

Адже я писав про Шевченка як про міф, про літературного героя, про персонаж української історії. Взагалі, не розумію, як можна писати про минуле і думати, що ти його відтворюєш. Це вже елементи шизофренії, коли уявляєш, що ти перевтілився в реального Шевченка й намагаєшся його реанімувати! Ілюзії! У моїй п’єсі — мова про те, як рідні люди не можуть зрозуміти велику людину й лише допомагають їй піти з цього світу.

— Чому сьогодні, на вашу думку, в репертуарах українських театрів відсутня сучасна українська драматургія?

— Неда Неждана ставиться. Верещак ставиться. А Максим Курочкін взагалі полонив Москву. Багато наших драматургів не мешкають у Києві, але тут народилися. В них неординарний кут зору, і вони створюють драматургічну проблему настільки об’ємно, що людей це цікавить. А це і є успішна сценарна чи драматургічна основа. Наприклад, не цікаво знімати вестерн за тими традиціями, які є, цікаво зняти вестерн по-новаторському. Можна посадити цих ковбоїв на мотоцикли, зробити з них байкерів і перенести жанр вестерну в сучасний контекст, узявши за основу колишні правила.

— Чи пропонували ви якісь свої нові ідеї для реалізації в київських театрах?

— Я пропонував поставити свою п’єсу «Травень—вересень» у театрі Юного глядача. Але, на жаль, у художньому плані цей театр ледве жевріє. Розумію: немає грошей — нічого не вийде. І я не докоряю: там прекрасні актори, але працювати над матеріалом без необхідного бюджетного забезпечення — не дуже розумно. Мої ж п’єси великі, масивні. Той-таки «Травень–вересень» — це типовий мюзикл із піснями.

«Батько не зміг пережити втручання КДБ у фільм «Високий перевал»

— Деякі фільми вашого батька — режисера Володимира Денисенка, — зокрема «Високий перевал», у сучасній Україні вже навряд чи коли покажуть на ТБ, оскільки роль бандерівців там подано занадто «по-радянському». Як ви взагалі ставитеся до тих фільмів? Батько вірив у те, що знімав, чи то було виключно державне замовлення?

— Насамперед, мій батько зняв «Сон» з Іваном Миколайчуком у ролі Тараса Шевченка. Саме він привів Миколайчука в кіно і став його хрещеним батьком.

«Високий перевал» — теж батьків фільм , я в ньому грав одну з головних ролей. Взагалі, те, про що ви запитуєте, — це одна з великих трагедій України… Коли я працював на одному з ТБ-каналів і міг поставити «Високий перевал» до ефіру, мені казали: є список фільмів, не рекомендованих президентом до показу! Зокрема «Високий перевал».

А чому? Тому що це «антибандерівська» картина.

Але для того, щоб зрозуміти мого батька, треба було прочитати сценарій «Високого перевалу», який друкувався ще в «Кіноальманасі». У сценарії бандерівці постають не в негативному освітленні. Це звичайні українські люди зі своїми трагедіями. Такі, як головний герой, чоловік Славки, якого геніально грав Кость Степанков.

Взагалі, картину «Високий перевал» запустили в роботу під «чесне слово», коли міністром культури був Юрій Олененко. І батько хотів показати у фільмі, що будь-які війни руйнують не лише ідеологію, а й сім’ї. Це трагедія родини. Потім, коли настав час показувати картину, в зал зайшли люди в сірому. Батько запитав: «А хто ви такі? Я показую фільм, а вас не знаю!» Вони: «Зате ми вас знаємо».

Після цього він мусив викинути багато сцен, щось перезняти.

Звісно, це було КДБ. Таким чином, перший варіант картини, коли і радянські війська, і війська УПА були показані об’ємно, довелося перемонтувати. Внаслідок чого фільм і вийшов не таким, яким хотів бачити його батько. І, власне, через це він помер… Дуже переживав… І вважав, що його найбільша помилка в тому, що у тоталітарному суспільстві він взявся за тему, яку не зміг довести до завершення.

Вважаю, що все, зняте й написане в Україні будь-коли, має бути збережене. Не можна у зв’язку зі зміною деяких політичних орієнтирів перекреслювати навіть дуже суперечливе наше минуле.

Власне, й тепер не слід говорити, що бандерівці «погані» чи «хороші» або що комуністи «погані» чи «хороші». Це ж ми самі, українці, — і бандерівці, і комуністи…

Перед розвалом Радянського Союзу компартія України складалася переважно з вихідців із Західної України! А якщо згадати історію, то в 1948 році кількість населення Львова зросла практично вдвоє. Мішанина ідеологій і доль сидить в нас досі і є тим драматургічним вузлом, про який треба писати, який треба розкривати. А не лише мирити бандерівців із комуністами… Власне, вони й так давно помирені. Їх мирять час, вічність, побутові проблеми. У нас є товариства дружби України з Грецією, Росією, Америкою. Зате немає товариства дружби українця з українцем! Адже в кожній родині можна виявити ідеологічних антагоністів. І що, через це робити харакірі?

— Ваша мама — актриса Наталя Наум — грала дуже багато, зокрема у фільмах вашого батька. А які ролі все ж таки оминули її?

— Є одна така роль… Моя мама була затверджена на головну роль у фільм Григорія Чухрая «Балада про солдата»… Роль, яку потім зіграла Жанна Прохоренко. Саме тоді мама була вагітна мною… Зйомки заплановано на серпень, а я народився у вересні. І мама все життя стверджувала, що я — той подарунок, який вона дала світові мистецтва замість ролі у видатному фільмі.

Мені дуже подобається роль мами у «Сні». Вона там була такою, якою й була у житті, — дуже веселою.

— Ви навчалися у майстерні Сергія Бондарчука. Чого вас навчила школа Сергія Федоровича? Якою взагалі запам’яталася ця людина?

— Мені запам’яталися його слова: «Якщо не знаєш, як робити шматок мистецтва і як відтворювати життя людського духу, то взагалі за це не берись!» І тому, коли щось починаю робити, думаю, як це співвідноситься зі словами Бондарчука. Він сказав це на рівні як ідейного, так і раціонального. Взагалі, він жив високими образами. Вважаю, що в красі завжди є правда, але у правді не завжди є краса. І тому мистецтво мусить оперувати завжди тільки красою.

— Чи знаєте, що в останній період життя вашого вчителя цькували російські кінематографісти-демократи?

— Вважаю, що це одна з найганебніших сторінок російської кінокультури! Слід визнати: ми всі жили в ту епоху, і не можна разом із мистецтвом викидати й людей. Тим більше що Бондарчук не зняв жодної картини, яка б суперечила людським цінностям. Хіба ви пам’ятаєте щось таке «суперпрорадянське», що зняв Бондарчук?

— У чому суть вашої теперішньої роботи на телеканалі «Глас»?

— На телекомпанії я працюю директором із творчих питань документального кіно. Знімаємо документальні фільми про письменників, зняли про Лесю Українку, Михайла Коцюбинського... Намагаємося показати сучасний стан українських музеїв.

Є й культурологічні проекти історичного ґатунку. Знімаємо «Житіє святих» або робимо з цього напівхудожні постановки. Також є дитячі програми «Долоньки», «Шишкин ліс», «Образ доброчинності». Все це мені близьке, бо воно торкається проблем духу.

— Ви бачите «обличчя» свого телевізійного глядача? Чи отримуєте зворотну реакцію?

— Для цього вам треба зайти на наш Інтернет-сайт, де є форум. На нашому телеканалі немає жодної реклами. Взагалі, в основі нашої діяльності лежить Біблія, і ми намагаємося всю нашу роботу пов’язувати з цією головною, Вічною книгою.

Із досьє

Денисенко Олександр Володимирович — український літератор, актор, режисер та теледіяч. У 1981 році закінчив акторський факультет Всесоюзного інституту кінематографії у Москві. Згодом — кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Поставив фільми: «Що записано в книгу життя» (лауреат Міжнародного кінофестивалю Матері — Ізраїль, Хайфа, 1989 р., та Всесоюзного фестивалю «Дебют» — Москва, 1989 р.), «Повіяв вітер січовий», «...І почалась революція», «П’ятий рік: пробудження», «Замість Бога» та інші. Як актор зіграв ролі у фільмах: «Високий перевал» (Ґран-прі Міжнародного фестивалю «Молодість», 1982 р.), «Легенда про княгиню Ольгу», «Помилуй і прости», «Совість», «Казки старого Арбату», «У привидів у полоні», «Українська вендета», «Сльози капали» та інших. Автор низки романів, повістей, оповідань та кіносценаріїв. Член Спілки кінематографістів України, Асоціації українських письменників.