Драми і комедії творця «Зайців»

Киянка Марина Вікторівна Іванова — дочка режисера, який... Який по праву вважається нашим головним комедіографом. Віктор Іванов зняв 12 картин. Але одна з них — «За двома зайцями» — комедія на всі часи. У році, що минає, виповнилося 100 років із дня народження режисера. І, зрозуміло, при нашій загальній політістерії, така вагома дата залишилася не поміченою в Україні. Дочка режисера — спеціально для «ДТ» — уперше (!) погодилася розповісти про батька.

«Життя цього хлопця...» — саме так хочеться розпочати спогади Марини Іванової. Оскільки «життя хлопця...» — не завжди співрозмірне з комічним запалом його картин.

Віктор Михайлович немов створював на екрані «контрастні світи», підбадьорюючи глядача хорошою режисерською усмішкою. При цьому наш головний комедіограф постійно долав страшний фізичний біль. Старі рани... Часто кричав серед ночі...

Ті рани нили й мучили його ще з воєнних років... «коли його тіло було прошито наскрізь кульовими чергами, коли в окопах Сталінграда його дивом викопали з завалів, побачивши тремтячу ногу молодого бійця...», — про це каже дочка. Загалом, сміявся на екрані, щоб не заплакати в житті.

Несусвітній казус... Ще в 1936 році він закінчує ВДІК і навчається не в кого-небудь, а в самого Сергія Ейзенштейна. І тільки в 1955-му, коли йому було вже 47, знімає свій перший фільм.

«Чому ж так, Марино Вікторівно?» — «О-о-о... Це довга історія. Вона могла б послужити основою для книжки, а не для статті. Батько до того, як зняв свій перший фільм, випробував себе в різних спеціалізаціях. Займався і літературною творчістю, і організаторською роботою. Чимало його задумів у молоді роки зруйнувала війна. Він відправив нашу маму разом із моїм старшим братом в евакуацію, а сам ступив у воєнне пекло. При цьому, що характерно, ніколи згодом не розповідав про війну похмуро чи сумно. Часом здавалося, що ті дні — одні з найщасливіших у його житті. Пересипав свої історії гумором, згадував, як, опинившись у бліндажі, потрапив під бомбування, а потім вискочив на світ білий — із чайною ложечкою в зубах...

Батько, до речі, визволяв наш Київ. І кіностудію — в 1943-му. Розповідав, як із своїм кулеметом примостився на даху першого павільйону і «кришив» звідти ворогів. Є й інша історія: нібито автоматною чергою він розписався на студійних воротах!»

Уже після великої Перемоги київська студія не дуже зраділа поверненню свого захисника. В адміністрації сказали: не потрібні нам поранені асистенти режисера — своїх вистачає! І майбутній творець «Зайців» їде спочатку до Москви, потім до Свердловська, далі до Вільнюса. Служить художнім керівником, кінохроніку знімає, апаратуру лагодить. І не відмовляється від жодної роботи. Вже на початку 50-х повертається до Києва. І Марина Вікторівна каже, що відбулося це не без клопотання Олександра Довженка, який добре ставився до Іванова (вони навіть листувалися, правда, епістолярій десь подівся...).

«У 1955-му в Україні виходить його перший фільм «Пригоди з піджаком Тарапуньки», — згадує дочка. — Це гумористичний фільм-концерт із Юрієм Тимошенком і Юхимом Березіним. Вони дружили з батьком. Пам’ятаю його розповідь, як Тарапунька обіцяв привезти олію з Полтави. Ми бували й удома в Тарапуньки в Пасажі, і, здається, саме Тимошенко допоміг батькові вирішити питання з машиною. Вони були близькі за характерами: Тарапунька й Іванов — безоглядні оптимісти, жартівники.

У середині 50-х батько активно екранізував українську драматургічну класику — «Шельменко-денщик», «Сто тисяч». А в 1959-му з’явився «Олекса Довбуш» — його епічний фільм про «гуцульського Кармелюка».

Цією самою темою в ті роки зацікавився Сергій Параджанов. Але до розробки матеріалу вже приступив батько. Може, ця обставина й остудила стосунки між Івановим і Параджановим. Але хто знає, можливо, інтерес до гуцульської теми згодом переріс у параджановський шедевр «Тіні забутих предків». Нічого не відбувається випадково».

У «Довбуші» у головній ролі знімався російський актор Афанасій Кочетков. У цьому самому фільмі — лише в епізоді — з’явився молодий прем’єр київської Російської драми Олег Борисов. А вже через два роки, у 1961-му, він підкорить весь Київ, весь Поділ своєю ходою і своєю усмішкою — у «Двох зайцях».

«Наскільки мені відомо, — продовжує розповідь Марина Вікторівна, — Борисов не розглядався на роль Голохвастова. У батька був улюблений актор, якого він давно мріяв зняти і на якого, як мені здається, знайшов цю п’єсу Михайла Старицького... Микола Гриценко — справді великий актор! Коли «Зайців» уже запускали, батька просто «вбили» повідомленням, що вахтанговський театр їде на престижні закордонні гастролі і, отже, Гриценко випадає...

Довелося шукати іншого Свирида Петровича. Думаю, батько і згадав тоді про Борисова, який і зіграв блискуче у фільмі. Мені навіть у школі казали: ну й що там твій батько-режисер, коли цей фільм «зробив» тільки Олег Борисов... Сам Борисов ніколи не бував у нас удома. Ніколи батько при мені не говорив про нього. Немов розсталися ворогами...

Те саме, до речі, і з Маргаритою Кринициною, з якою батько на зйомках сварився до хрипоти (як і з Борисовим, до речі)! Не знаю, чи бачив батько від початку когось іншого у ролі Проні, але доля картини, вочевидь, вирішилася після зустрічі з Євгеном Онопрієнком — відомим сценаристом, чоловіком Кринициної, добрим товаришем батька. Може, він і переконав спробувати свою дружину? У кожнім разі фільм від цього виграв!»

Дочка режисера згадує, що її батько на майданчику — це суцільні емоції, імпульсивність... Але довго ні на кого не тримав образи. «І коли я чую сумнівні спогади про те, як батько у своєму блокноті позначав імена тих, хто повернув йому борги (а гроші брали в борг і справді багато людей!), то просто гублюся — такого бути не могло! Він був далекий від дріб’язковості, немов би хотів обійняти своїми руками весь цей грішний світ — і розрадити йому, допомогти, а якщо треба, то й поплакати разом, і посміятися...»

За словами Марини Вікторівни, віртуозний монтаж «Зайців» — це школа Сергія Ейзенштейна. Його уроки. Разом із іншими вдіківцями Іванов у 30-ті часто бував удома в режисера, навіть складав там іспит, допомагав чим міг. Розповідав, як якось тягли ванну в квартиру режисера і як співали «серенади» під його вікнами, коли Ейзенштейн потрапив до лікарні.

«Так, у батька залишилося багато нереалізованих ідей... Мріяв зняти фільм про війну — і не зняв... Але й не варто було б представляти його «мучеником радянської влади». А кому легко було? Зате після «Зайців» він зняв дуже популярну картину — «Ключі від неба» (1964-й). Причому сценарій Івана Стаднюка потрапив до нього досить випадково. Потім були менш відомі картини — «Непосиди», «Вулиця тринадцяти тополь».

А в 1972-му батько пірнув у широку річку українського водевілю, знявши фільм «Веселі Жабокричі». Коли цікавляться, що таке оті «Жабокричі», відразу ж і спрямовую тих, хто цікавиться, у рідні місця батька — до Козятина Вінницької області (де він народився), там є свої Жабокричі.

У мене залишилося всього кілька сімейних фото того часу... От, подивіться, це його батьки! Справжні аристократи, хіба ні?.. Ці погляди, ця постава. Мій дід, наприклад, знав вісім мов! Професійно займався медициною... Помер він рано. І бабуся вийшла заміж за викладача жіночої гімназії — його теж звали Михайло. Ця людина згодом поставила на ноги всіх трьох прийомних дітей: мого тата, його брата і сестру...

Батько, якого всерйоз випробувало життя, правда, не втрачав внутрішнього аристократизму, тієї самої сімейної риси. Знаєте, яка головна його лайка на мою адресу? «Не поводься як дівчинка з Шулявки!»

Остання його картина — «Сніжне весілля». 1981 рік. І в цей самий рік він пішов від нас... І, уявіть, знову ніби «зрежисований» ним контраст. Зимовий фільм — і його інсульт у літній Ялті...

Він дуже любив людей... Готовий був кинутися на допомогу ледь не першому зустрічному, знаходячи різноманітних «рятівників» і в міліцейському середовищі, і в медичному. І, як мені здається, ніколи й не від кого не чекав «віддачі». Втім, пам’ять про його найкращі картини, глядацька любов до них — через стільки років, напевно, і є те саме відлуння його любові до людини...»