«Драматург у законі». Неда Неждана — про актуальність театральної реформи

12 березня, 2010, 13:49 Роздрукувати Bипуск № 10, 12 березня-19 березня 2010р.
Відправити
Відправити

Сучасна українська драматургія — цікаве поле для дослідників. Проте якщо вони візьмуться відшукати самобутні постаті саме в нашому театрі, то виявлять, що успішних драматургів у ньому не так і багато...

Сучасна українська драматургія — цікаве поле для дослідників. Проте якщо вони візьмуться відшукати самобутні постаті саме в нашому театрі, то виявлять, що успішних драматургів у ньому не так і багато. І тим приємніше, що серед них — Неда Неждана (п’єси «Химерна Мессаліна», «І все-таки я тебе зраджу», «Самогубство самоти», «Той, хто відчиняє двері»; а ще — багато перекладів, тісна співпраця із франківцями: остання спільна робота — драматургічна версія повісті Кобилянської «У неділю рано зілля копала»).

Її називають «найбільш успішним українським драматургом свого покоління», її п’єси мають більш як півсотню сценічних втілень не тільки в Україні, а й у США, Росії, Польщі. Неда Неждана — керівник відділу драматургічних проектів Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса — поділилася з «ДТ» своїми думками щодо «діагнозу» сучасного українського театру та драматургії зокрема.

— Театр не може розвиватися без живої драматургії, — каже Неда. — Проблема сучасної української драматургії — це проблема не сучасних драматургів, а того, наскільки цікаве обличчя нашої країни. Наприклад, Америка завоювала світ не ракетами чи танками, а насамперед своїм кіно. А вся наша театральна система існує ніби в контрпозиції до сучасної драматургії. І ця сфера потребує негайної театральної реформи.

От у Франції існує фонд Бомарше. Він пропонує три види грантів для драматургів: на створення, переклади і постановки. Німеччина також фінансує переклади, читки і втілення своїх п’єс у всьому світі. Росія — досить експансивна щодо інших культур, тому теж підтримує своїх драматургів.

А в нас — ніякої державної програми! Єдине, що є, — це «конкурс на закупівлю» поставлених творів. Але це лише констатація, а не вплив на процес. Тому й маємо в Україні команду так званих драматургів-спонсорів, коли певна п’єса ставиться лише тому, що її автор знайшов гроші на постановку.

Для мене це проституція, а не творчий процес. Між п’єсою і режисером має бути взаємне кохання!

Так, сучасна драматургія — це зона ризику. Це вам — не перевірена часом класика. Зрозуміло, що я не можу конкурувати з Шекспіром… Це все одно, що поставити в один ряд когось із сучасних режисерів — Мойсеєва, Білозуба чи Одинокого, а поряд — Станіславського або Курбаса…

Але в будь-якій країні є чимале поле для маленьких театрів. У 80-х роках в Україні була спеціальна програма підтримки таких театрів-студій. А нині цього навіть близько немає.

Пригадується дуже сумна історія «Ательє 16» у Києві. Це був цікавий театр. А не стало спонсора — і театр не вижив!

Зараз у Києві лише кілька недержавних театрів, як-от театр «Міст», де я — один із співзасновників спільно з Юлією Гасиліною та Олександром Мірошниченком. Він існує переважно завдяки паралельним проектам, на яких заробляють і з яких вкладають у власне театр. Це — театр сучасної драматургії.

…Як на мене, саме маленькі театри більш придатні для її втілення. Якщо їх немає — молодим режисерам ніде реалізуватися. Адже наші великі театри у своїй більшості — це закриті системи. Тому виші випускають цілі покоління режисерів просто в нікуди.

…Ще в 2000-му я вирішила стати… «драматургом у законі». Тобто людиною, для якої драматургія — основна професія. І це не тільки писання п’єс, а й переклади світової драматургії, серіали, статті про драматургію… І саме в такому статусі — драматурга в законі — я й намагаюся працювати.

***

— Останнім часом ви плідно співпрацюєте з Національним театром Івана Франка, в тому числі і як перекладач. У фінансовому плані — що для вас краще: переклади чи власна драматургія?

— По-різному складається. От у вересні відбулася прем’єра вистави «В неділю рано зілля копала» (моя п’єса за повістю О.Кобилянської). А нещодавно зробила одразу три переклади п’єс, бо моя перша освіта — французька філологія. Коли переклала п’єсу «Пригода ведмедиків панда…» Матея Вішнєка, в Україні за нею відразу вийшло з десяток постановок! Попри те що твір дуже складний, він навіть став хітом, оскільки дуже резонує з нашим театральним світом…

— А хто на вас більше вплинув як на драматурга — хтось з авторів-класиків чи, може, сучасник?

— Мій батько — художник. Сама я навчалася в художній школі. Але мама ще змалечку привчала мене до «елітарного» кіно. Вже потім зрозуміла: хочу бути режисером. Почала займатися в театральних студіях, але сумнівалася, що вступлю до театрального. В результаті «з відчаю» вступила до інституту іноземних мов на французьку філологію, про що зовсім не шкодую. Адже є чимало драматургів, які закінчили саме іноземну філологію, займалися перекладами… Перекладаючи, занурюєшся в «кухню», специфіку, нюанси того чи іншого твору. Для мене драматурги Матей Вішнєк і Ерік-Еммануель Шмітт — ніби два титани, які вплинули на моє творче становлення. З українських авторів — Леся Українка, Микола Куліш, Іван Кочерга і Михайло Булгаков. А ще — мій учитель Анатолій Дяченко, організатор Центру сучасної експериментальної драматургії. Він тепер викладає в Москві. Крім них, на мене відчутно впливає режисер Олександр Мірошниченко, мій чоловік. А почалося з того, що я для нього написала мюзикл — інсценізацію «Маленького принца»…

— Неда Неждана — красивий псевдонім, від нього віє чимось таємничим…

— Йому передує конкретна історія… Ім’я Неда — з дитинства. За паспортом я — Надія. Надія — і моя мама. Сталося так, що вона під час пологів ледь не померла… Лікар сказав, що було б добре, аби я носила її ім’я. Але дві Надії в одному домі — досить проблематично. Оскільки і в моєї сестри, і в брата «небуденні» імена — Мирослав і Лада, мене теж змалечку почали називати, можна сказати, екзотично — Неда.

А щодо прізвища... Моє батьківське прізвище — Сєверова. Воно мені видалося не надто милозвучним українською мовою, тому й «українізувала» себе вже у свідомому віці. Як один з варіантів — Надія Сівер. Теж не сподобалося… Вважаю, що прізвище Неждана для мене навіть дещо містичне. Воно прийшло несподівано. І, здається, виявилося щасливим…

Для мене багато важить саме творча «нежданість». Тому й намагаюся кожною п’єсою йти іншим напрямком. Навіть збірка моїх п’єс називається «Провокація іншості». І це, вважайте, моє творче кредо.

— У своїх п’єсах ви намагаєтеся більше апелювати до очікувань публіки чи все ж таки це посил від вашого внутрішнього єства?

— По суті тут «два в одному». Щоб написати твір, треба мати власну мотивацію. Є проблема, а є больова точка. Якщо цього немає, то важко написати будь-що. І суто фінансова складова тут не утримає драматурга. Але це — один бік.

А другий… Якщо пишеш для певних акторів, режисерів, публіки, то маєш ураховувати і психологію їхньої гри, і сприйняття. Чому мені цікава саме театральна драматургія? Тому що там можна побачити, як усе «оживає». Це надихає і на подальшу роботу. І затрачена енергія до мене повертається. А якщо п’єса не реалізується, то це — енергетична прірва.

Ви ж знаєте, що за статистикою лише чотири відсотки населення більш-менш стабільно ходять до театру. І якщо вже прийшли, то свідомо, а не тільки задля «розваги». І хай це будуть десять-двадцять глядачів, але в них певна п’єса знайшла відгук, вона їх зачепила. Для мене це важливо. А якщо не зачепила, маю шукати інший ключик до публіки.

— Якось ви жалкували, що в Києві дуже мало театрів. Так чого ж усе таки замало: театрів чи, може, серйозної театральної публіки?

— Якщо звернутися до статистики, то в Москві — 260 театрів. У Парижі з усіма його околицями — близько 400. А в нас — трохи більше ста, і це — на всю Україну!

І справа не тільки в статистиці. Адже коли є живий театральний процес, то все динамічніше, більше можливостей, конкуренції. А коли все звужено, то, навпаки, більше провінційності, менше вибору — і для публіки, і для людей, які творчо реалізуються.

— Яких сучасних американських чи європейський драматургів, на ваш погляд, сьогодні особливо потребує українська сцена?

— Я досить непогано знаю сучасну французьку драматургію, американську — трохи менше. Крім того, центр Курбаса започаткував проект «Світова драматургія. Діалог театральних культур», я — один з його авторів. Ми вже видали збірники «Новітня французька п’єса», «Новітня сербська п’єса». З французької драматургії, по-моєму, найбільш реалізовані в Україні— Вішнєк і Шмітт…

Останнього можна назвати провідним драматургом Франції. Я переклала дві п’єси Шмітта — «Маленькі подружні злочини» і «Фредерік, або Бульвар злочинів» (обидві на сцені франківців). У «Сузір’ї» йдуть «Оскар — Богу» і «Загадкові варіації». Шмітт — структурований автор. У нього бездоганна драматургічна конструкція, він ігровий, але водночас занурюється в глибини підсвідомого.

Гадаю, від того, які переклади сучасної драми в нас реалізуються, змінюється і наша загальна театральна ситуація, і контекст для українських авторів.

— Недо, а як ви ставитеся до творчого доробку Олександра Марданя, його п’єси сьогодні надзвичайно затребувані в Україні?

— Тут дві сторони однієї медалі… З погляду драматургії, засобів художньої виразності, у нього багато цікавих творчих знахідок. Хоча б його п’єса «Черга», вдало поставлена Дмитром Богомазовим у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра. А з іншого боку — чи варто драматургові бути спонсором? Втім, це тема для окремої розмови…

І ще один момент стосовно Олександра Марданя. Він зі своїх текстів ніби виполює Україну, хоча живе тут. Він пише «російськомовне місто»... Це — ніби віртуальна територія неіснуючого міста. Мене це дуже чіпляє. Чому? Тому що драматург має нести певну культуру, традицію. Особисто я не вірю у космополітизм.

— Чи є, на ваш погляд, призабуті українські п’єси радянського періоду, які не застаріли і могли б бути реалізовані на сцені навіть сьогодні?

— До речі, я якраз займалася драматургією кінця радянських часів. Вважаю, що є первинна актуалізація твору, потім має минути якийсь час, щоб була змога подивитися на текст під іншим кутом. Наприклад, Микола Куліш для мене — український Шекспір. А от Олександр Корнійчук — не мій автор... Думаю, що із часом повернеться в наш театр Олексій Коломієць: у його п’єсах є універсальні речі… Ярослав Стельмах, Анатолій Крим, Ярослав Верещак — драматурги між двох історичних періодів — теж мають цікаві п’єси…

— Пам’ятаєте свою першу п’єсу, яку було поставлено?

— Так, п’єса називається «І все-таки я тебе зраджу». Вона йшла в Київському камерному театрі, в Луганському українському муздрамтеатрі. Це була вже моя четверта п’єса — про Лесю Українку. Там присутня тема смерті, переродження. До того ж писала я її, коли була вагітна… Певно, невипадково постановка відбулася саме тоді, коли в мене народився син!

Другою моєю п’єсою, яку поставили, стала «Одинадцята заповідь, або Ніч блазнів». Мені був 21 рік, коли писала цей «мелодрамофарс». Там присутнє таке собі юнацьке хуліганство. Сюжет: чиновниця приїздить до школи блазнів… Цілу ніч її розігрують, створюють певні дивні ситуації, а в фіналі вона сама стає блазнем. Цікаво, що на одну з вистав якось прийшов справжній чиновник, і, уявляєте, він вискочив посеред вистави!

— А були ситуації, коли вам, як драматургу, відмовляли в постановці п’єс?

— Часто... Хоча практично всі мої п’єси поставлено. Взагалі кожна з них живе своїм окремим життям. Вона ніби грає зі мною у квест. У всіх — своя сценічна доля: деякі ставлять одразу, як «Той, що відчиняє двері» (18 разів), деякі — і через кілька років. Спочатку не розуміла цього алгоритму… Наприклад, «Химерну Мессаліну» було поставлено лише через п’ять років після написання... Весь час щось зривалося… Потім п’єса знайшла свого глядача в Чернівецькому муздрамтеатрі, Київському ТЮГу, Білоцерківському театрі ім. П.Саксаганського. І це — лише протягом року-півтора.

А от із «Самогубством самоти» вийшла досить цікава історія. Коли укладала свою книжку, раптом майнуло: тільки ця п’єса не поставлена. Аж защеміло всередині. Адже постановка для драматурга — як логічне завершення і звільнення від теми. Це психологічний момент. І я зрозуміла, що написала цю п’єсу саме для себе, ніби закодувала її. Вирішила, що сама мушу пройти цей шлях. І коли почала ставити п’єсу, то ніби розкодувала її. Паралельно п’єсою зацікавилися різні театри… А моя власна постановка йде в театрі «Міст».

…Усе, що тебе чіпляє і захоплює в тій чи іншій темі, відбувається інтуїтивно. На рівні відчуттів. Крім того, для вдалої постановки в режисерів і акторів має виникнути потреба прожити твою історію — для того, щоб щось змінилося і в їхньому житті. Адже ніколи не знаєш, як усе зійдеться. І бувають ситуації, коли вже п’єси починають впливати на твоє життя і навіть гратися з тобою…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК