«Дорога» їхня людина

Деміен Херст? Художник? Не може бути, щоб ви не чули. Ну гаразд — якщо не прізвище, то вже роботи його точно знаєте — це він обклеїв людський череп діамантами, виставив акулу у формаліні. Це його роботи продаються дорожче, ніж полотна Рафаеля, а роботу For The Love of God (Заради всього святого!) було продано за 100 мільйонів доларів. Щось пригадуєте, чи не так? Дуже вчасно, адже Деміен Херст? Художник? Не може бути, щоб ви не чули. Ну гаразд — якщо не прізвище, то вже роботи його точно знаєте — це він обклеїв людський череп діамантами, виставив акулу у формаліні. Це його роботи продаються дорожче, ніж полотна Рафаеля, а роботу For The Love of God (Заради всього святого!) було продано за 100 мільйонів доларів. — на відкриття 6 жовтня виставки Reflection у PinchukArtCentre.

Ми зустрічаємося в його готельному номері після обопільного годинного очікування — він чекав у номері, ми в холі. Це не непорозуміння — це міркування безпеки. Ніхто не знає точно, в якому саме номері він зупинився, — довелося з’ясовувати через його лондонський офіс. Деміен чемний і замкнений, хоча зовні схожий, радше, на колишнього боксера, ніж на великого художника.

— В Україні я вдруге — приїжджав на концерт Елтона. — Пауза. Потім несподівано: — Мені подобається Віктор... Тут значно, не знаю, м’якше, чи що, аніж у Росії.

Це він, певно, про Віктора Пінчука — главу центру. Вони сьогодні разом спостерігали за монтажем експозиції. Завжди думав, що митці продають роботи через галерею і більше ними не займаються.

— Я завжди приїжджаю на підготовку робіт до експозиції — мені важливо, щоб усе було ідеально. Недавно одну мою роботу виставили в Метрополітен-музеї у Нью-Йорку — жах, вигляд потворний. Колекціонер зі мною не зв’язався — і вона стоїть у неналежному місці, освітлення нікуди не годиться... І вона там виставлятиметься три роки — жах, зробити нічого не можна. Ось із Віктором працювати дуже приємно — «неможливого немає»... А в «Мет» усе навпаки — «нічого не можливо». Вони ненавидять живих митців — їм було б простіше, якби я вже помер і не плутався під ногами.

Деміен цмулить колу. Дуже дивне враження — він відкритий, якось по-особливому зосереджений і цілком нейтральний. Він не усміхається на згадку про жарт щодо власної смерті. Стоп. Це й не було жартом! Смерть у мистецтві такий самий чинник, як і вибір жанру чи техніки. Херст першим із живих митців побив рекорди вартості робіт, причому обскакав Рафаеля. Досягнувши перших же значних фінансових успіхів, він викупив у галереї Saatchie 12 своїх ранніх робіт за 8 мільйонів фунтів.

— Тоді це здавалося повним безумством — а тепер видається вдалим придбанням, можна сказати — задешевим. Мене тоді запитували: «Як ти думаєш, чому Чарльз (Саатчі) продав тобі роботи? Тоді я думав, тому, що він добре до мене ставиться, тепер мені здається — це просто тому, що я запропонував найбільше. З мого боку це був мужній вчинок — ніколи не знаєш, як поведеться ринок. Але, як з’ясувалося, я мав рацію — зберіг близько половини значимих робіт і повернув вкладення. Решту робіт я зберігаю у себе і притримую для особливих випадків. Одну роботу я уступив Віктору — він хотів щось із раннього і важливого для мене — ну, він же музей створює, це не просто колекція, — ось я йому її і продав. Якщо трапляється приємна людина, котра не просто гроші вкладає, то чому б і ні... Я, до речі, відтоді досить багато своїх робіт викупив назад.

От уже холодний розум! Він говорить про свої роботи як про складову ринку, втім, ми арт-ринок і обговорюємо. Як на мене, він перший із художників скуповує себе ж, хоча я не впевнений. Але ж не Ван Гог був першим!

— Ну, Ван Гог за життя не про­дав жодної роботи! Тож і викуповувати було нічого. Мене дивує, що інші художники так не чинять. Мені пощастило — у мене були гроші. По-моєму, це чудово — крім усього іншого, ти демонструєш ринку впевненість, тож і з такого погляду — це незле.

— Ну, гроші взагалі досить потужна річ... Мистецтво, з іншого боку, дуже важко піддається визначенням і оцінкам. Можна, напевно, сказати, що гроші дають оцінку мистецтву. Дивіться — всі діти малюють. Усі. Перше, що даруєш мамі, — картинку, яку сам намалював. Тож мистецтво певною мірою стає першою валютою — ти виражаєш ставлення, намагаєшся зробити приємне своєю роботою. Так роблять усі діти! Ми приходимо в цей світ і наповнюємо його малюнками й фігурками, зробленими власноруч. Потім — значно пізніше — ми починаємо заробляти гроші і витрачати їх — у тому числі й на малюнки, фігурки. При цьому є те, що традиційно вважається Великим Мистецтвом. А в труні кишень немає, із собою все не забереш. Люди з грішми можуть створювати музеї! Тож мистецтво і гроші — речі полярні, але все ж пов’язані безпосередньо.

До мене часто звертаються знайомі: «Намалюй мені щось або подаруй якусь картинку, я її берегтиму і нізащо не продам!» І знаєте що? Всі, кому я дарував малюнки, неодмінно їх продавали! Причому причини були безглузді — не тому, що у дитини рак і терміново потрібні гроші на лікування, — а щоб купити якусь нову хріновину!

Я не згоден, що митець повинен бути голодним. Подивіться на гроші як на об’єкт: монети — це барельєфи, а банкноти — графічні роботи. Аби переконати людину, що клаптик паперу справді чогось вартий, його потрібно покрити дуже пропрацьованим і трудоємним візерунком. Мінімалізм тут неприйнятний — не можна просто написати: «це гроші» — ніхто не повірить. Потрібно скористатися послугами мистецтва — і тоді вийдуть гроші...

Це вже жарт. Не можу сказати, що Деміен потроху відтає, — він просто ось такий, річ у собі. А що з приводу жартів на теми його робіт? Недавно Інтернетом пронеслося, що якась невідома молода художниця взяла пластиковий череп, обклеїла його блискітками, поклала в акваріум і запхнула у смітник біля галереї, у якій виставлявся стомільйонний череп Херста. (На нього потрачено 8601 діамант, платину і людський череп ХVIIІ століття — якщо комусь цікаво.) При цьому об’єктом мистецтва у дівчини став сам жест. Херсту її витівка сподобалася.

— Череп у смітнику! Мені дуже сподобалося. І художниця молодчина: якщо бачиш можливість — уперед! Якщо є череп із діамантами, має бути його протилежність — у смітнику. А недавно я йшов по Лондону, і хтось сунув мені в руку флаєр на вечірку. Стандартний такий флаєр — «Діджеї такі-то, музика така-то, там-то» — і на ньому мій череп. Мені взагалі популярність на рівні кросворда (знаменитий художник із п’яти літер — Херст) видається цікавішою й важливішою, ніж обкладинки журналів.

— Відчуття дуже дивне, до нього я, напевно, ніколи не звикну. Скажімо, сиджу я в ресторані і бачу, що люди навпроти перешіптуються: «Дивися, он Деміен Херст». Перше, що спадає на думку, — може, це знайомі? Звідки я їх знаю? І тільки потім до мене доходить, що вони просто мене впізнали. Тут треба дивитися в інший бік, якщо вже я їх не знаю. Інакше почну запитувати: «Ми знайомі?» Або коли хтось каже «привіт!», я відразу починаю напружувати пам’ять — хто це? А вони просто впізнали обличчя з картинки. Але — знаєте що? Це краще, ніж бути бідним і невідомим. А найприємніше в популярності — це можливість отримати столик у будь-якому ресторані! І ця популярність — значно простіша, ніж у поп-зірок чи акторів. У мене є знайомі — їхнє життя суцільне безумство: натовпи народу... Митцям усе ж таки дають спокій — махають із протилежного боку вулиці, а не накидаються, не хапають за рукави.

Херст — живе втілення міфу про те, що всі знаменитості знайомі між собою. У випадку з ним — це абсолютна правда: адже всі вони радо купують його роботи! Знає він усіх, але товаришує з небагатьма. Його найближчий друг — вокаліст групи The Сlash Джо Страммер, із яким вони їздили відпочивати родинами щороку. Помер від серцевого нападу 2002 року.

— Джо був чудовою людиною. Він був справжнім героєм, і при цьому дуже славним і смішним хлопцем. Зазвичай людину, яку знаєш зі сцени чи з екрану, уявляєш за втіленими нею образами, потім знайомишся — і це страшне розчарування. Зустрічаєш Стінга, наприклад, — а він повний ідіот... А Джо в житті навіть кращий, аніж ти собі уявляв. Йому пропонували купу грошей за возз’єднання «Клеш» — він категорично відмовився: ні, і край, ні за які гроші. Він розумів, чим були «Клеш» для цілого покоління, що вони означали для шанувальників, — і не міг підвести цих людей. Він знав, що є символом, — і замість того, щоб гнітитися цим, як Стінг, він прийняв цю відповідальність. При цьому завжди був із людьми на рівних — під час концертів виходив на вулицю і вимагав, щоб пропустили тих, у кого немає грошей на квиток. Завжди пускав людей у гримерку — всіх бажаючих. Йому казали, що цього не слід робити, але він впускав туди всіх — якщо народу ставало забагато, сам міг піти. Тихенько казав: «Там далі по коридору ще одна кімната — ходімо туди». Я його обожнював, він був справжнім другом. До речі, на відкриття виставки до Києва приїде його вдова. Пам’ятаю, одного разу у мене було відкриття великої виставки, я напився й горлав: «Я все можу! Все що завгодно!» А Джо каже: «Я знаю, чого ти не зможеш». Я дивуюся: «Та кинь, чого це я не зможу?!» Джо каже: «Ти не зможеш надіти на відкриття наступної виставки феску», — знаєте, така безглузда марокканська шапка? Я погодився: «Мабуть, занадто вже вона безглузда...» Але, здається, я все ж таки її надів.

Панк-естетика взагалі найсильніше вплинула на Херста, хоча справжнім панком він не став — батьки не дозволяли.

— Я був ще занадто малий — 1977-го мені було 12, тож я не міг по-справжньому податися в панки, напевно — на щастя. Але я був у захопленні від усього, що відбувалося. Я так і працюю — жодних компромісів, «полонених не брати» і ні в гріш не ставити визнані авторитети. І все ж таки добре, що я тоді не потрапив у потік сучасного мистецтва — я вже перегорів би. Розумієш, тут як у музиці: батько вмикав мені «Бітлз», і я думав «Вау! Оце круто!» А потім з’явилися хлопці, котрі все перевернули з ніг на голову. «Секс Пістолз» були номер один у хіт-параді, а потім їх узагалі заборонили показувати по телеку! Батьків охоплював жах, я був у захваті. Світ змінювався у мене на очах — це вражало! Просто тому, що кілька людей сказали вголос — Fuck off!. Мені це цілком знесло дах — я зрозумів, що ВСЕ МОЖЛИВО. Усі вважали, що порядок речей непорушний: одні визначають, що зле, що погано, решта їх слухають — а наше покоління побачило, що це необов’язково.

— Але навіть щоб повергати авторитети, потрібно їх мати. Кого з митців Херст поважає?

— Френсіса Бекона, звісно. Як на мене, він взагалі був першим панком у мистецтві. Гойя, безперечно, великий, потім Сутін... Я люблю — як це сказати — непричесаний, розгонистий живопис. Гойя геній. А ось Люсьєн Фройд мені зовсім не подобається. Зараз я захоплююся Джефом Кунсом (американський концептуаліст), але улюблений мій митець — усе ж таки Френсіс Бекон. Ворхол… у мене є кілька його робіт, він стає дедалі актуальнішим — весь світ перетворюється на Америку.

Домашня заготовка — розповідаю Херсту про недавню розмову з друзями про нього. Один сказав, що все це взагалі не мистецтво, ось, мовляв, Відродження чи, скажімо, Рубенс — ось ті вміли! На що наша подруга гнівно напала на Сікстинську капелу, стверджуючи, що нічого вульгарнішого не бачила. Ділюся з Деміеном — він заразливо сміється.

— Жахлива вульгарність. Гарно виглядала б у готельному номері. Один мій московський знайомий — архітектор — теж розмовляв із друзями про мене. Ті кажуть: «А хто це?» Запитали у таксиста: «Знаєш Деміена Херста?» Той, звісно, не знає. А мій приятель його запитує: «А Да Вінчі знаєш?» Таксист: «Кого?»

Ми сміємося. Намагаюся з’ясувати, де пройшов вододіл між (просто) мистецтвом і сучасним мистецтвом. Живий класик сучасного мистецтва не визнає такого поділу.

— Уяви, з чого все починалося: люди живуть у печері, таке в них базове існування. І тут хтось із них залишає відбитки рук на стіні, а інший каже — класно! А хтось починає стукати кісткою об камінь — інші кажуть: круто! Давайте ми ділитимемося з вами здобиччю, а ви стукайте і ставте відбитки на стіну. Бо саме такі речі надають сенсу життю, виходять за межі простого, повсякденного існування. Людям потрібне щось невловиме, ефемерне, що більше, ніж, скажімо, жменя золота, щось за межами буденності. Це і є мистецтво. Адже витвір мистецтва — це щось ніби й нематеріальне, щось, жодним чином не затребуване в житті, і все ж таки без нього існування втрачає сенс.

— А хто вкладає сенс? Митець, критик, галерист чи глядач?

— Якщо витвір мистецтва добрий — він має право на існування. Усе просто — як у музиці: гарно звучить — отже, хороша. Людей не можна обдурити. Вмикаєш пісню — якщо почав пританцьовувати, отже, вона працює, отже, її можна продати мільйону людей — у ній є сенс. Із живописом, із будь-яким мистецтвом те ж саме — воно повинно викликати запитання. Якщо це просто дотепно, як жарт,— воно швидко набридає, при повторах жарт не смішний, стає нудно. Справжнє мистецтво не надокучить.

Мені часто кажуть: «Ось тобі пощастило — можеш тепер робити все що завгодно, і воно продаватиметься». Ні, мені ще важче — саме тому, що багато що може зійти з рук... Що мене приголомшує — то це люди, котрі не цікавляться мистецтвом. Їх запитуєш: «А чому ви не купуєте твори мистецтва?» А вони кажуть: «Мені не подобається». Я їх запитую: «Вам подобаються білі стіни?» Є ж приголомшливі речі!

Гм-м, а як же всі знакові моменти, весь постмодернізм та інші штуки? Про те, що саме поєднання контексту і знаку породжує текст та інші розумні слова? Скажімо, коли Марсель Дюшан, якого вважають одним із засновників сучасного мистецтва, виставив у галереї пісуар під назвою «Фонтан» — тоді ж саме галерея як контекст, як тло зробила з простого фаянсового пристрою об’єкт мистецтва? Херст категорично не згоден. Не сперечатимуся з ним. По-перше, він і є сучасне мистецтво, по-друге — він міцний суворий чолов’яга, а по-третє, у нього є художня освіта, а в мене — немає.

— Робота має бути настільки сильною, щоб не залежати від контексту. Я точно знаю: якщо зім’яте полотно викинути в смітник і до вечора його ніхто не підбере, — це лайно повне. Якби підписаний пісуар валявся на вулиці — я його підібрав би. Без підпису — не нахилився б, а підписаний — точно забрав би. Хоча тут уже від ваги багато залежить. Взагалі-то, я багато що підбираю на вулиці. Неподалік мого будинку міститься парк атракціонів — я там підібрав рукописне оголошення «Вибачте, сьогодні людини-снаряда не буде». Або табличку зі стовпа «Арт-розпродаж» — дуже погано написана, корява — абсолютний шедевр.

У мене непогана колекція мистецтва — «Електричний стілець» Ворхола, скульптура Джакометті, пара Беконів, багато Кунца... Я останні кілька років серйозно зайнявся колекціонуванням — чудово, коли тебе оточує мистецтво! Скажімо, Ворхола я видер із рами, просто висить полотно на стіні — потужно! І для дітей це дуже добре: вони бачать мистецтво як воно є — ні музею, ні скла, ні навіть підрамника — полотно і стіна.

У Деміена три сини — дванадцяти і семи років, а молодшому — ще немає року. Разом із дружиною Майєю вони виховують їх в усамітненому будинку в північному Девоні. Будинок старий — 300 років, раніше в ньому був сільський готель. Говоримо про виховання дітей — цікаво, вони теж хочуть стати художниками?

— Тут слід бути дуже обережним — старшому всього 12... Вони мусять зрозуміти, що мені дуже пощастило... Я знаю досить багато дітей художників — вони абсолютно вигорілі, нецікаві. Тут же що головне — я хотів бути художником і тому став знаменитим, а діти хочуть стати знаменитими і для цього готові займатися мистецтвом. Дуже важливо не настановляти, не розповідати про проблеми, доки вони не виникли, а бути поруч із ними, щоб допомогти подолати неминучі труднощі.

Лунає телефонний дзвінок. Очевидно, це означає, що наш час сплив. Логіка розмови валиться до дідька, час просто ставити запитання. Одна з робіт, яку придбав PinchukArtCenter — Rеsurrection («Воскресіння»), викликала страшний скандал на виставці в Москві. Деміена звинуватили у святотатстві. Отже, релігія...

— Звідки така пильна увага і запозичення образів?

— Я виріс у католицькій сім’ї, тож це було неминуче. Вражаюча історія, котрій 2000 років, а її все переказують і переказують — отже, у ній щось є. Мене, правда, більше цікавлять осічки — це найцікавіше! А коли священики почали чіплятися до дітей — тут мені стало особливо цікаво. Взагалі, коли хтось когось у чомусь переконує — мені відразу стає цікаво. Потрібне ж щось, аби пройти крізь пітьму. Навіть якщо далі нічого немає, люди створюють усілякі конструкції, аби якось розігнати темряву... Мистецтво — один із таких конструктів. Для мене розмова про релігію і мистецтво — це одна й та ж розмова. Все питання у вірі. Віра потрібна. Якщо припустити, що ми можемо померти в будь-який момент і що іншого життя немає, тоді земне життя не має сенсу — і що з цим робити? Який сенс у будь-якому русі? Потрібно створювати казки, які надають життю сенсу! Навіть такі митці як Бекон із його грубим реалізмом створюють свою казку, свою історію.

Оскільки я дуже серйозно ставлюся до мистецтва, релігія для мене — ще один привід пожартувати з приводу мистецтва. Ну й до того ж релігія завжди дуже візуальна. Скажімо, католицьке причастя дуже схоже на таблетку — і коли ця думка виникає, з нею можна гратися: якщо вони можуть, то і я зможу! Релігія, наука і мистецтво говорять про одне й те ж — про безсмертя, про те, що нічого не закінчується. І до того ж у мистецтва завжди є шанс здивувати. Дивишся на роботу на виставці — і раптом ловиш себе на думці: «Де це я? Що відбувається?»

Таблетки! Згадав! Дякую Херсту за чудову ідею поза галереями і музеями — у Лондоні він разом із правнуком Фрейда відкрив ресторан Pharmacy, де інтер’єром були полиці з таблетками до стелі, а красуні в білих халатах посилали тебе або в бар, або власне в ресторан. Мене туди послав англійський друг — як у поважну лондонську визначну пам’ятку. Чудове було місце — аж до 2003 року.

— Ти був там? Жаль, що закрився ресторан. Хотілося б зробити щось схоже — як у вас це називається, «Апотека»? Божевільне було місце. Я зрозумів, що йому скоро кінець, коли пішов у туалет для інвалідів, щоб спожити наркотики — я тоді захоплювався, — а туди зайти неможливо, все заставлене вином до стелі. Я тоді зрозумів — усе, гаси світло.

Про наркотики завжди цікаво, зараз перейдемо до цієї лоскітливої теми, про яку Херст говорить неймовірно буденно. Поки що зауважу, що талант і комерційна жилка Деміена дозволили йому мати зиск і з закриття ресторану. Обстановка і дизайн ресторану — були роботи Херста, які він забрав собі, а потім продав через Sotheby’s за 11 мільйонів фунтів. Але повернімося до алкоголю і наркотиків, із якими він, згідно з офіційною біографією, зав’язав 2002 року. Що підштовхнуло до рішення — здоров’я, діти чи щось інше?

— Час було зупинитися. Мені син недавно сказав: «Тату, я дуже радий, що ти більше не п’єш». Я запитав — чому, а він каже: «У тебе з рота піна більше не йде...»

Звучить більш ніж вражаюче. Херст пожвавлюється — згадка про колишні витівки явно навіває приємні спогади.

— Знаєш групу Happy Mondays? Мій друг, який у ній грає, завжди пригощав мене екстазі і весь час побивався: «Та що ж ти постійно все псуєш?» Я завжди перебираю, захоплююся так, що не можу функціонувати. Джо, з яким ми проводили багато часу, казав людям на вечірках: «Не звертайте на нього уваги, не розмовляйте з ним». Я був нестерпним — горлав, накидався на людей... Я влазив у димохід у себе в будинку — звісно, коли навколо тебе діти, це вже не так весело... Але я не скаржуся — я чудово проводив час, хоч якби не зупинився — вже помер би напевно. Та й прикро, коли оточення тебе ігнорує. Джо мене запитував: «Чому б тобі не зупинитися на другому келиху вина?» Але мені завжди хотілося повного хаосу. Не вмію в міру, ось і тримаюся подалі від усього цього. Рік уже не п’ю, але варто випити хоч ковток — всі одразу розбігаються. Хоча, правду кажучи, якби я зустрів на вечірці себе самого в такому стані, я теж не хотів би з собою розмовляти. А я ж примушував людей із собою розмовляти — жах...

Деміен поглядає на годинник — уже час. Дивне враження від зустрічі, навіть не знаю, як його й описати, — він дуже незвична людина, яка тримається окремо. Не дуже високого зросту, міцно збитий
42-річний геній. Вирішую увіковічнити момент і, вже стоячи, прошу автограф на книжці, яку мав із собою. Він починає писати, ні — малювати! Це начерк діамантового черепа. Доки він малює, бурмочу щось чемне, а сам думаю про всі непоставлені запитання — про тему смерті в роботах, про стосунки із Саатчі, про скандали навколо робіт, про участь у написанні неофіційного гімну футбольного чемпіонату 1998 року... Ех... Одне втішає — картинка з підписом у книжці. Грошей, напевно, чималих коштує. Слово честі, Деміене, не продам — принаймні щоб зіпсувати статистику!

А цікаво, скільки вона коштує...

Автор дякує PinchukArtCenter за допомогу, підтримку і головне — за появу Деміена Херста в Україні.