ДОГАНЯЮЧИ НЕВЛОВИМЕ

«Київ травневий» присвятив своє закриття до Дня «матері міст українських». Правда, очікується ще й епілог у вигляді спектаклів братів-чехів (Театр «Suplik», Прага) і споглядання київського неба, але основні фестивальні пристрасті вже відлунали. Ми встигли помилуватися Марселем Марсо й відчути вічність, спостерігаючи за боротьбою віри й невіри з його композиції «Руки» на православні мотиви. Воістину одна рука не відає, що творить інша — руки метра уособлювали два начала, які схрестили шпаги в людській душі. Одна сумнівалася, інша сподівалася на вищі сили. А в результаті обидві приєднувалися до уклінного рокотання «закадрового» хору.

Якщо композиція «Руки» була присвячена вірі, то фінальна («Людина, яка робить маски») — мистецтву. Власне, актор-мім — це і є «фабрикант масок», отже в останній побудові метр подав свій автопортрет. Кажуть, що людське обличчя схоже на дві половинки трагічної та комічної масок, які злилися воєдино. Мистецтво оперує крайнощами, типами, образами — тобто масками. Життя віддає перевагу компромісам. Актор марно намагається перемінити маску на обличчі. При усьому своєму тяжінні до природного служитель Мельпомени — лише людина, яка виготовляє маски й по черзі їх приміряє. І це зовсім не недолік, скоріше — перевага. Принаймні для Марселя Марсо.

Для метра «мистецтва мовчання» Київ — насамперед місто великих танцюристів — Ніжинського й Лифаря, а Україна — країна танцю. Напевно, це типово для парижанина, який ввібрав в себе дух дягилевської антрепризи, але не типово для нас, що звикли пов’язувати «національну ідею» із зовсім іншими цінностями. Як по мені, бути країною танцю більш ніж почесно, особливо якщо розуміти під останнім «плоть, що майже стала духом» і феєричний успіх дягилевських балетів разом із неокласицизмом Сержа Лифаря.

На прес-конференції Марсо сказав, що найголовніше — берегти традицію, причому як у мистецтві, так і в житті. Та саме від традиції ми з задоволенням відхрещуємся, замінюючи її новомодними хитрощами. Щоправда, як показав «Київ травневий», усе прекрасне — традиційне, якщо розуміти під традиційністю не відсутність оригінальності, а велику творчу родовідну.

Гротеск-драма К.Нісіди «Клоунеса Таміла» у постановці Володимира Крюкова й виконанні Таміли Петрощук із комік-трупи «Жарт» — це насамперед спектакль, багатий на традиції. Таміла Петрощук начебто виймала з бабусиної шкатулки секрети клоунади, пантоміми, ексцентричного танцю й жонглювання, поєднуючи їх із новомодними танцювальними віяннями. Гротеск-драма була подана в рамках спільного японсько-українського проекту «After cloudy company», а постановці спектаклю передувало знайомство Володимира Крюкова з президентом однойменної японської фірми Кейчі Нісидою.

Кейчі Нісида — автор і продюсер багатьох художніх акцій і фестивалів. У свій час саме він запросив до Японії очолюваний В.Крюковим театр «Мімікрічі». Торік на фестивалі дебютувало крюківське дітище — жіноча клоунська трупа «Гонімбаяші», нині — чарівна клоунеса Таміла.

А розпочалася гротеск-драма з погоні за сонячним колобком — театральним підсвічуванням. Клоун Том — перевертень клоунеси Таміли — намагався схопити, втримати світловий відблиск, який переміщався по завісі, ніжно притискався до нього щокою, забуваючи про те, що «ні з’їсти, ні випити, ні поцілувати, () Мить біжить нестримно,
() И ми ламаємо руки, але знову () Приречені йти дедалі повз, повз...» І не втримав бідолаха, як і потрібно було очікувати. Невловиме не наздоженеш, але перейнятися ним можна.

У фестивальному буклеті новий спектакль Володимира Крюкова був названий розповіддю про зворотний бік сцени, про те, як образи, створені актором, переслідують його за межами театрального світу. «Людина, яка робить маски», зважилася на чергову сповідь...

«Київ травневий» зразка 2001 року підвищену увагу приділяв пантомімі й клоунаді. Власне кажучи, рафінованих драматичних спектаклів на фестивалі було не так уже багато. Позначалося тяжіння до театрального мінімалізму й утома від шоу. Пишні дійства набили оскому, й до сліз захотілося простоти. Втім, як з’ясувалося, художніми достоїнствами ці дами не обділені.

Під завісу, на тлі закриття фестивалю, мені вдалося порозмовляти з генеральним директором «Києва травневого», народним артистом України Олексієм Кужельним. Поговорили про насущне — про те, що не вдалося фестивалю і чого нам чекати в наступному році. Та перше запитання було про те, що не вдалося:

— Олексію Павловичу, чим пояснюється неприїзд більшості російських колективів, яких чекали — Театру на Фонтанці, Театру Антона Чехова, Імперського балету?

— Театр на Фонтанці відколовся ще на першому етапі підготовки фестивалю, оскільки це був некомерційний проект, і грошей на дорогу в театру не було. Театр Антона Чехова вийшов із гри пізніше — ми запустили рекламну кампанію, почали продавати квитки, але тому що до 14 травня були вихідні дні, а спектакль театру був призначений на 16—17-те, економічно це себе не виправдало. Отже довелося згорнутися. Імперський балет вчасно не підготувався до приїзду в Київ — вони збиралися везти до нас передпрем’єру й не встигли з костюмами. У балеті «Грезы любви» 750 костюмів... Залишилися комерційні російські проекти — приміром, Театр на Таганці.

— Чи збираєтеся ви розширювати коло комерційних фірм, які беруть участь у підготовці фестивалю?

— Якщо ми хочемо, щоб фестиваль пролунав, щоб ми побачили й щось дуже відоме, яке потребує грошей, і щось молоде, але що вже подає надії, потрібно комбінувати різні форми. Тобто мати й комерційні спектаклі, і звичайні фестивальні.

— Чи визначилися кандидати на наступний «Київ травневий»?

— Я переконаний, що приїде театр із Лондона зі спектаклем «Історія Шейлока», нині я отримав запрошення в Гамбург на фестиваль, де показуватимуться камерні роботи. Відбиратиму там колективи. Та все залежить від того, чи з’явиться в нас можливість працювати постійно й, головне, їздити й дивитися, щоб запрошувати трупи не за касетами, а вживу.

— Чи очікується в майбутньому році приїзд на фестиваль яких-небудь крупних зірок?

— У нас були розмови з Додіним, розмовляли ми й з московськими колективами. Хочемо привезти нову роботу Табакова в постановці Каменьковича. Обов’язково щось буде з Прибалтики. Там чимало цікавих робіт, і ми сподіваємося, що нам удасться когось запросити. Звичайно, не виключаємо й комерційні проекти.

До слів Олексія Павловича хотілося б додати, що комерційні проекти — звичайно, справа гарна, але є і витрати виробництва. Приміром, на комерційних спектаклях нинішнього фестивалю журналістів запускали до зали не раніш 19.15, і то лише за наполегливим клопотанням дирекції фестивалю і генерального директора особисто. Та ввійти до театру це ще півбіди, вірніше, півперемоги — потрібно було ще знайти собі місце в залі й довести білетеркам, що ти — не пес приблудний, а акредитований журналіст. Якщо коло фірм-організаторів «крутих» спектаклів розширюватиметься, пресі можна лише поспівчувати. Залишається тільки сподіватися, що фірми почнуть шанувати журналістів, які роблять рекламу спектаклям. Хоча б через два-три роки...

О.Кужельний має надію, що «Києву травневому» удасться, і не в найвіддаленішому майбутньому, об’єднати всі фестивалі й крупні художні акції столичного травня. Чи збудуться ці надії, покаже час. Та поки що, судячи з успіхів «Києва травневого» і навіть з його проколів, до втрачених ілюзій їм далеко.