ДО ПОВНОГО НОСТАЛЬГІЗМУ!

Кожен, хто розуміється на значеннях іншомовних слів, скаже вам, що ностальгія — це туга за втраченою батьківщиною. Останнім часом, щоправда, це поняття передбачає не стільки географічно-просторовий, скільки історично-часовий вимір. Коли я кажу тут «останнім часом», то маю на увазі фактично останню дюжину років. Саме на її початку політична мапа Європи зазнала всіх тих дивовижних змін, унаслідок яких така, скажімо, країна, як Польща, вже не межує з жодною із держав, з якими вона межувала раніше: немає СРСР, немає НДР, та й Чехословаччини (або навіть Чехо-Словаччини) немає.

Можливо, у зв’язку з останньою обставиною саме в Польщі й зародився проект під назвою «Ностальгія». Спершу видавництво «Czarne» ініціювало книгу, до якої ввійшли есеїстичні тексти «про тугу за комунізмом», написані авторами з усіх досяжних посткомуністичних країн — від Литви й Естонії до Словенії та Албанії. Адже в кожній із країн цієї смуги існує, вочевидь, якась власна ностальгія. І в кожного з авторів вона ще власніша. Наприклад, албанський письменник Фатос Любоня з п’ятдесяти років свого дотеперішнього життя сімнадцять провів у таборах і в’язницях. Його взяли, коли він мав двадцять три, а на волю він вийшов у сорок. Я намагаюся думати про не люблених упродовж цього золотого чоловічого відтинку дівчат і жінок, про невипалені цигарки, нерозпиті пляшки, неслухану музику, нечитані книжки. Життя й без того коротке, навіть півтора року в армії уявлялися мені колись брутальною крадіжкою, чи краще сказати —пограбуванням моєї природної власності, відведеного мені на цьому світі часу. Але цілих сімнадцять років! І не в армії, а у в’язниці!

Та Фатос Любоня все одно знаходить мотиви для ностальгії. Виявляється, тужити за колишньою батьківщиною можливо навіть у випадку, якщо це була в’язниця. За великим рахунком, кожен із нас, авторів цієї збірки (а з нами і Гамлет, принц данський), міг би заявити, що то була в’язниця — у когось м’якша і трохи комфортніша (угорська, наприклад), у когось суворіша, тобто суворішого режиму. Проте лише Фатос Любоня має право вживати саме таку метафору в цілком неметафоричний спосіб.

Книга «Ностальгія. Есеї про тугу за комунізмом» — поважний, більш як 300-сторінковий том із портретом Карла Маркса на обкладинці — побачила світ у травні нинішнього року. Одночасно з її появою певна міжнародна фундація скликала до Варшави всіх авторів збірки на конференцію під відповідною назвою — «Пам’ять, ностальгія, стирання». Перепрошую за слово «конференція» — воно вельми вчене і загалом нічого спільного не має з зібраннями такого штибу — веселими, темпераментними, живими. Я з радістю вжив би якесь інше, значно неофіційніше слово, якби таке існувало. Але доведеться задовольнитися «конференцією», хай ці лапки сигналізують про її інакшість.

З перших же годин перебування у Варшаві дехто з нас відчув себе дійовою особою всередині певного ностальгійного сценарію. Атмосфера нагадувань згущувалася, життя тут і там слало імпульси повсюдного дежавю, навіть успішно забута свого часу Велогонка Миру пронеслася в ті дні польською столицею (спеціально для нас, чи що?), навіть пиво місцями смакувало, як у сімдесяті, тобто жахливо, навіть «Солнечный круг» врубали мені над головою на повну потужність, про що я вже писав. Уряд у поляків зараз і справді ще той. Чому б не увійти вдруге (втисячне) у ту саму річку? Урядовою машиною часу — в золоте минуле з його безкоштовними освітою, медициною, пільгами, чергами та рівномірним гудінням автоматів з найдешевшою у світі газводою (склянок зазвичай не було: розтягували на трьох).

Але найбільше ностальгізму струмувало від готелю «Повіслє», в якому автори сценарію домовилися про наше проживання. Готель був типово сімдесятницький, ПОРПівський, партійні секретарі зупинялися в ньому, коли приїздили з провінції до столиці — викликані на пленуми чи на килими. «Можеш тепер уявити собі їхній рівень», — казала мені знайома. Рівень і справді свідчив про невибагливість і радше спартанське ставлення до життя, але це з перспективи дня сьогоднішнього, бо тоді, в сімдесятих, «Повіслє» вважалося одним з найсуперовіших у Варшаві місць. А нині — ті самі дядьки з тією ж тайняцькою зовнішністю у вестибулі, ті самі тітоньки (на тридцять років зістарілі, ніде правди діти!) в буфеті, та сама ABBA з усіх можливих радіоточок.

«Кому належить минуле?» — так було сформульовано тему для однієї з наших дискусій. Відомий літературний критик з пафосом і переконаністю давав свій особистий варіант відповіді: минуле належить тим, у кого є гроші. Минуле — також товар, його можна купити, воно лежить у своїх різноманітних іпостасях на полицях велетенського гіпермаркету буття. Саме так, подумалося мені. Саме тому росіяни невдовзі куплять для нас виправлений підручник історії — за власні, тобто за наші ж, гроші.

Але я не встиг розвинути свою нецензуровану думку, бо до розмови приєднався Пеетер Саутер. Він естонець і, ясна річ, говорить повільно. Крім того, він п’є багато пива, що також не прискорює мовленнєвих процесів. Його історія вклалася в кілька речень, яких я не можу не відтворити. У Варшаві я маю одного-єдиного приятеля, повідомив Пеетер. Його звати Яцек. Я зателефонував до нього з дому ще перед від’їздом: «Яцеку, я скоро буду у Варшаві». Яцек дуже втішився: «А де ти зупиняєшся?».— «Готель «Повіслє», — кажу. «Це дурниця, — здивувався на те Яцек. — У Варшаві немає такого готелю». — «Добре», — погодився я і вилетів до Варшави. Мене зустріли організатори і привезли до готелю «Повіслє». Я трохи поспав у своєму номері, випив два-три пива і став дзвонити до Яцека. «Яцеку, — кажу, — я вже у Варшаві». — «Чудово, — дуже втішився він. — А де ти зупинився?» Я йому: «У готелі «Повіслє». А він на це — дуже виразно, по складах: «Старий, я ж тобі, здається, ясно сказав — у Варшаві немає такого готелю!».

Ось яку історію розповів Пеетер. Ми довго йому аплодували — передусім ті, що з «Повісля». Для мене це просто даоська притча якась. Можливо, тому, що я не зовсім добре орієнтуюся, що таке справжні даоські притчі. Але все ж.

Упоратися з ностальгією досить легко — слід лише усвідомити, що минулого просто немає. Ось тільки гудіння автоматів із газводою страшенно шкода.