ДО МОВИ МОВЧАЗНОЇ БІЛЬШОСТІ

Звісно, автор цих рядків не настільки наївний, аби не зрозуміти, чим викликаний сплеск інтересу вищого законодавчого органу до питання мови. Та орган цього й не приховував: близькість виборів, чергова заминка із зарплатою, «потреба виступити» у зв’язку з «вибуттям» глави держави на саміт СНД тощо. Інформаційний привід, так би мовити. Яким, між іншим, не забули скористатися — минулого тижня хто тільки не висловився з цього приводу... Однак простежити деякі тенденції в «культуротворчій» діяльності нашої держави варто.

Буква

Чи слід казати, що обговорення такого «національно самосвідомого» питання було емоційним, коли не сказати — театральним дійством. Експресивна лексика, хапання за груди — усе свідчило про чудову форму і виняткову працездатність його учасників, а також про їхню чималу зацікавленість в обговоренні. Як, втім, і про те, що справді вирішувати питання, шукати реальних шляхів до реалізації якоїсь певної політики ніхто не збирається. Було запропоновано шість законопроектів, із яких, утім, розглянули тільки чотири. Єдиним «справжнім захисником інтересів української мови» було визнано проект Кабінету міністрів, підписаний екс-прем’єром В.Ющенком. За всієї зовнішньої привабливості, цей проект викликає певну настороженість. Передусім своєю практичною нереалістичністю, оскільки він прийнятний, очевидно, не для всього населення України. Скажімо, статті про публікацію лише державною мовою законів та інших правових документів. Це, вочевидь, призведе до того, що громадяни, котрі в цей час не володіють українською мовою, не зможуть із ними ознайомитися. Погано узгоджується з уявленням про права людини положення законопроекту про те, що в державні структури (від жеку до Президента) громадянам слід звертатися лише українською мовою. Юридична та медична допомога тощо повинні надаватися населенню лише державною мовою. Тобто усі, хто, на сором свій (чи біду свою), не розуміє української, буде позбавлений права на отримання таких послуг.

Очевидно, автори законопроекту намагаються не помічати реальної проблеми тотального впровадження української мови — хоч як це сумно, але є частина населення, яка не лише не розмовляє, а й не розуміє української мови. І навряд чи, навіть за найкращих намірів, якими є захист і розвиток національної культури, варто приносити такі жертви, як права хай навіть найбільш не симпатичних і «несвідомих», та однак людей. І улюблений аргумент націонал-патріотів «а нехай вчать» тут недоречний — найчастіше люди або позбавлені такої можливості, або вони вже не в тому віці, щоб учити мову, і, тим більше, учити її успішно. Зрештою, коли людина має право на отримання доступних їй послуг і на спілкування із власною владою, забрати у неї це право під виглядом «нерозуміння мови» не може ніхто.

Втім, норми, запропоновані «конкурентами», видаються не менш спірними, оскільки демонструють іншу крайність. Так, наприклад, підтримується ідея фактичної двомовності на державному рівні: «інша мова» (як правило, російська) може виступати за робочу для державних структур, для навчання у вузах тощо. Хоча в них є і ряд позитивних моментів. Так, законопроект «Про мови» С.Кияшка і дуже схожий проект О.Костусєва «Про розвиток і вживання мов в Україні» воскрешають для сфери обслуговування поняття «мов, прийнятних для сторін», що вигідно відрізняє їх від категоричного кабмінівського варіанту. Втім, цей же проект пропонує запровадження російської мови як офіційної на всій території України. Навіщо? У принципі, цей законопроект видається найбільш реалістичним, але, на жаль, безперспективним, оскільки задовольняє потреби лише сьогодення і може призвести до консервування ситуації — адже закон не перероблятимуть кожні п’ять років...

Однак становище, яке склалося у мовній сфері України, депутати майже одностайно визнали задовільним. Навіть радикальні кабмінівці зазначили, що розширення вживання державної мови і впровадження її в різні сфери життя їх влаштовує. Невдоволення викликають, радше, творчі і побутові аспекти мовного існування — використання української мови в книговиданні та ЗМІ. Погодьтеся, твердження спірне, оскільки відбиває ситуацію не так у мовній сфері, як у галузі книгодрукування й інформаційної політики, які й лімітуватися мають іншими законами. Те, що український ринок заповнений дешевою російськомовною продукцією, виробленою в Росії та Білорусі, свідчить радше про скрутне становище вітчизняного книгодрукування, а не про становище мови. Тому такі твердження дуже схожі на спробу обдурити самого себе.

Задовільну ж ситуацію у мовній сфері частина депутатів пов’язала з досить прийнятним чинним законом, прийнятим 1989 р. Тому група депутатів на чолі з Є.Красняковим запропонувала обмежитися змінами до цього закону. Результат виявився максимально релятивним, оскільки наріжним каменем поставлено мовне самовизначення і переваги громадян. Очевидно, ця пропозиція, як і законопроект С.Кияшка, покликані максимально задовольнити регіональні вимоги до мови. Проект відстоює право на вибір мови не лише людини, а й «адміністративно-територіальної одиниці». У тому ж дусі висловлюється й А.Кучеренко у своєму проекті «Про розвиток і вживання мов в Україні», увівши поняття «регіональної мови». Він, фактично, зрівнює у правах державну та регіональні мови.

Найменш реалістичним видається проект В.Коновалюка «Про мови вУкраїні», що пропонує запровадити дві державні мови — українську та російську, оскільки це просто суперечить Конституції, яка встановила раз і назавжди одну державну мову — українську.

Жоден законопроект, загалом, не є одночасно і реалістичним, і перспективним, і справедливим. Трохи незрозумілою останнім часом стала і «кон’юнктурка». Тобто можна було, звісно, очікувати взаємних патетичних вигуків у залі засідань ВР про «знавіснілих галичан», «шовіністів, які зневажають святе», «коли ж ми, нарешті, будемо любити Україну» тощо. При цьому, зазначте, жодної справді серйозної пропозиції по суті справи. Що ж, на те вони й депутати, яким, за висловом віце-спікера, «не можна заборонити висловлювати свої емоції». Та все ж донедавна здавалося, що законопроект Кабміну має непогані шанси. Ось і М.Косів від імені комітету з питань культури та духовності процитував рішення про те, що всі проекти, окрім урядового, суперечать Конституції. Щоправда, секретар комітету С.Пхіденко відразу заявив, що М.Косів, мовляв, «вільно трактує», а насправді рішення про «неконституційність» комісія не приймала. Та й С.Кияшко від імені комітету з прав людини, нацменшин і міжнаціональних відносин визначив проект Кабміну як дискримінаційний. А тут ще Президент на саміті в Москві з усіма іншими главами держав підписав заяву, у гуманітарному розділі якої зазначається: «збереження і підтримка російської мови як засобу міжнаціонального спілкування — спільна турбота всіх країн, зацікавлених у розвитку інтеграційних процесів у рамках СНД» (цитується за повідомленням агентства «Інтерфакс-Україна»). Відразу в одному з московських інтерв’ю наш Президент заявив, що про статус «державної» для російської мови немає і мови, а ось на рівні «офіційної» — потрібно щось вирішувати. Що вирішувати — наразі незрозуміло. Тому наші політики, з одного боку, не забули принагідно «засвітитися» із заявами з резонансного питання, з другого — постаралися не сказати нічого певного.

Велика і могутня

Цікаво спостерігати, як майже всі законопроекти б’ються над практично нерозв’язною для себе проблемою — статусу російської мови. А й справді — цікава проблема: на території незалежної держави досить успішно функціонує певна мова, далека (якщо не ворожа) «переважному етносу». Цією мовою розмовляє чимала кількість громадян, багато хто з них вважає її «рідною», прагне зберегти свою мовну традицію, навчаючи своїх дітей, цією мовою створюється література, нею послуговуються засоби масової інформації, нею послуговуються навіть «у їдальні Верховної Ради» (що дуже обурює інших депутатів). І найцікавіше те, що в Україні російську мову розуміє набагато більша кількість людей, аніж українську. Тобто на статус «іноземної» ця мова явно не годиться. «Що ж це за мова така?», — вигукнули законотворці.

Мова-паразит. Це одне із найбільш крайніх уявлень, висловлених депутатами. Існування її в Україні загрожує повним вимиранням української мови і, відповідно, української культури. Прибічники цього погляду, розуміючи, що треба якось втиснутися в тісні рамки Конституції та міжнародних норм, намагаються сказати про цю мову, нічого при цьому не сказавши: визначити її в комплексі з іншими «мовами національних меншин» і зрівняти, таким чином, їх у правах. Що ж стосується захисту прав «інших» мов, то як досі відмахувалися деклараціями, так і продовжувати будемо. Носії цієї ідеї абсолютно впевнені: без радикального лінгвістичного «лікування» російська мова на території України не стихне сама собою.

Мова-симбіот. Прибічники цього трактування статусу російської мови намагаються видаватися поміркованішими за поміркованих. Вони пропонують рахуватися з тим, що ця мова для України не є іноземною, а коли вже так сталося, то нехай живе. По суті, вона нікому і не заважає — хто хоче розмовляти українською, і так нею розмовляє, а хто хоче розмовляти російською — того з місця так просто не зрушиш. Носії такої ідеї, як правило, регіонально орієнтовані, — їх влаштовує, що в Галичині і в східних областях говорять так, як говорять. Тим більше що вибирати мову спілкування — невід’ємне право вільної людини. Водночас вони визнають, що українська мова мусить мати вищий статус, аніж російська, але, як це часто буває з законотворцями, не можуть запропонувати реальних кроків забезпечення її превалювання.

Мова рівна. Від попередньої групи прибічників цього погляду відрізняє те, що однакової присутності російської мови вони потребують для всієї території України. І посилаються на все ті ж невід’ємні права.

Мова-Старший-Брат. Ще одна крайня позиція, озвучена депутатами Верховної Ради. Вони, щоправда, не зайшли так далеко, аби надати статусу державної мови саме російській. Зате вони повсюди говорять про історію. Вже тому вони безпечні, хоча й одіозні. Історія в їхньому викладі має вигляд химерний (що не дивно — вони далекі від науки), реальних дій вони не пропонують. Їхній жанр — заклик, культурологічна провокація і струшування опонента за лацкани пристойного піджака. Це ріднить їх із колегами — носіями ідеї «мови-паразита».

У результаті невизначеності статусу російської мови (зауважте, повсякденного її статусу) трапився справжній карнавал із її законним статусом. Було внесено пропозиції надати їй державного статусу разом з українською, надати їй статусу «офіційної» при українській державній, надати їй статусу «офіційної» разом із мовами «національних меншин». І, нарешті, взагалі не вимовляти слова «російська» (як можна в пристойному товаристві...): при єдиній державній українській решту мов вважати «мовами національних меншин».

Відповідно, у запропонованих законопроектах вдалися до певних хитрощів, аби пристойно оминути цю проблему. Так, майже всі законопроекти запропонували, поруч із «державною», прийняти як даність існування «офіційних» мов. З цим не погодилися лише прибічники урядового проекту, які наполягають на тому, що поняття «офіційна мова» немає в Конституції. Однак водночас Конституція і не заперечує такого поняття. Тому пропозиція оформити російську як «одну з офіційних», на перший погляд, здається не позбавленою сенсу. Так воно, напевно, і було б, якби законотворці не передавали «офіційній» мові майже всі ті ж функції, що й державній. Зокрема, пропонується запровадити двомовність у документах, роботі органів влади усіх рівнів тощо, внаслідок чого різниця між мовою державною і мовою офіційною фактично нівелюється.

Залишає також неоднозначне враження спроба встановити законодавчим шляхом статус мов «міжнародного» та «міжнаціонального» спілкування. Неясно, що означають після розпаду Союзу ці поняття. Передбачається «міжнаціональне спілкування» в середині країни? Чи з представниками колишніх «сестер»? Втім, тепер це «міжнародне» спілкування. Можна, звісно, припустити, що це інерція мислення людей, котрі досі «живуть в СРСР» із його умовними кордонами — і політичними, і культурними, і мовними. У кожному разі, порядок «міжнародного» спілкування на офіційному рівні встановлюється на рівні договорів, а на всіх інших — за принципом «прийнятності для сторін», незалежно від норм українського законодавства.

«Папуаси — теж люди...»

Це глибокодумне зауваження висловили депутати ВР, розглядаючи законопроекти про мови в Україні. Чомусь в окремих народних обранців поняття «національної меншини» викликає саме таку асоціацію — «голий, у пір’ях і по-незрозумілому белькоче». А ось, виявляється, теж людина. Більше того, є навіть Європейська хартія регіональних мов чи мов меншин, яку, втім, Україна нещодавно відмовилася ратифікувати з депутатським рахунком: 229 «за» — 54 «проти».

Питання прав нацменшин, як правило, окреслено в законопроектах досить невиразно. По-перше, важко зрозуміти, як саме визначаються тепер не лише «меншини», а й «більшість», коли питання національності у нас знято. Як випливає, наприклад, з урядового законопроекту, вам мало усвідомлювати себе приналежним до якогось етносу, — ви повинні ще й мати виходи на «етнічні громадські організації», якщо претендуєте на задоволення своїх етнокультурних потреб (ст.21, п.4). Якщо є така організація — є й етнос зі своїми культурними потребами, ні — вибачайте. Ось такий зворотний бік «скасування національності». Скасовували під виглядом захисту від дискримінації, а в результаті можемо отримати звичайне етнічне нівелювання під виглядом «утворення єдиного культурного простору». Та про це нижче...

Українська — «державна»
чи «солов’їна»?

Характерно, що ті, хто ратують за негайне і повсюдне запровадження української мови, не цікавляться цим питанням. А даремно, між іншим. Адже це вже було в нашій новітній історії, коли «у найкоротші терміни» проведений «масовий перехід на державну мову виховання та викладання» призвів до того, що дітей у школах і дитсадках стали привчати до трохи попсутої російської мови під виглядом української. Адже це так легко: трохи пом’якшити сонорні, трохи чіткіше вимовляти голосні і твердіше шиплячі, замість «-сь» казати «-ся» тощо. Важко переконати людину, котра перейшла на таку «українську», що те, чим вона розмовляє, — це й не мова зовсім, а несмішний шарж. І найсумніше, що ця тенденція не відмерла згодом. Зараз, десять років потому, із тенденції вона перетворилася на традицію.

Втім, це проблема не лише сфери освіти. Там вона найменш помітна обивателю, хоча, безперечно, найбільш небезпечна для української культури. Набагато помітніше функціонування «державної мови» у вищих структурах влади. Не треба далеко ходити: достатньо уважно почитати навіть найбільш проукраїнський — урядовий — законопроект, аби знайти в ньому помітні відступи від норм літературної мови. Хоча, задля справедливості, треба зазначити, що, з погляду мовних норм, із шести законопроектів урядовий — найбільш грамотний. На жаль, такі лінгвістичні явища на державному рівні — велика рідкість. Те, що доводиться чути з трибун і екранів, читати у стенограмах, пригнічує. Останнім часом доводиться дедалі частіше чути гіркі жарти про те, що Україну хочуть перевести не на українську, а на «державну» мову, яка має мало спільного не лише з українською, а й із мовою взагалі.

Насправді перед українською мовою — не як державною, а як мовою культури — стоїть маса найскладніших завдань. Перше з них пов’язане з питаннями навчання, оскільки в цьому саме майбутнє мови. Причому навчання не тільки і не стільки дітей, скільки тих, хто з цими дітьми працює. Та й узагалі навчання української мови всіх, хто вважає це необхідним для себе. Адже не вирішиш «указом ВЧК» проблему ламання мови, хоч би скільки наголошувалося у відповідних законах на «відповідальності за навмисне перекручування нормативної мови». Адже перекручування, як правило, ненавмисне. Та від цього не легше.

Цілий комплекс проблем української мови пов’язаний із необхідністю модернізації. Не такої, яку запропонували близько року тому, — я маю на увазі розробку і збагачення професійної лексики. Не секрет, що одна з основних перешкод для розвитку українського продукту у сфері науки і високих технологій — відсутність термінологічної бази. Смішно і жаль дивитися, як наші шановні вчені-україністи змагаються в пошуках «істинного» (то «марафон» чи «маратон»?), намагаються вживити далекі сучасній живій мові норми, тоді як перед ними непочатий край роботи. Гадаю, представники будь-якої науки були б вдячні за створення бодай невеликого профільного словника. До того ж, коли людина має можливість обмірковувати і формулювати свої думки певною мовою, це розширює смислотворчі можливості самої мови. Саме це перетворює її на «мову науки», а не здобутки законодавців.

Найцікавіше, що горезвісна «боротьба з русифікацією» давно втратила сенс. Головний ворог української тепер не російська. Мову, якою розмовляє абсолютна більшість громадян України, неможливо ідентифікувати ні як російську, ні як українську, ні як будь-яку іншу мову. Це й не «діалект», як намагаються подати інші представники влади. Хоч як це сумно, це та «жива мова», якою розмовляють українці, від малого до великого, від селянина до Президента. І вже це наводить на думки, що таким є цілком реальне майбутнє «державної мови». І коли деякі наші політики так бояться підміни двомовності без-мовністю, то чому вони не бояться підміни української — солов’їної — мови отакою «державною»? Адже це все та ж без-мовність, на жаль...

Від без-мовності до німоти

Наскільки несвідомо наша держава підштовхує (або консервує) свій народ у без-мовність — питання особистої параної. Хочеться думати, що несвідомо. Є надія, що це від звичайного нерозуміння ролі мови в інтелектуальній, культурній і просто особистісній самосвідомості людини. Звичайна безграмотність людей, які хоч і посміювалися (сподіваюся) з тези про «буття, що визначає свідомість», але підспудно опираються на це у своїй діяльності. Але становище нашої країни свідчить саме про зворотне — на жаль, буття нашої країни є наслідком нашої свідомості.

А убогість мови — це лише один із проявів убогості свідомості. Притому зворотне твердження теж правомірне, що дозволяє визначити мову як ідеологію. З цієї точки зору, позбавити людину мови — це позбавити її як особистість самосвідомості. Між іншим, не випадково вкоренився у нашій культурі блатний жаргон, яким як послуговуються вищі державні чиновники, так і белькочуть рожевими губками дітлахи у старшій групі дитсадка. Ця «тюремна лексика» — один із елементів нашої ідеології, нашого соціального буття. І коли наші шановні депутати посилаються на дослідження у сфері фізіології, що демонструють необхідність говорити рідною мовою для нормального емоційного й інтелектуального розвитку, то можете бути певні: заганяти країну в лінгвістичне гетто (байдуже, з однією державною мовою, двома, трьома), це означає перетворювати людей на «тварин без’язиких». Позбавляти їх людського образу, людських потреб і самої можливості подати свій голос.

Дух

Таким шляхом ми дійшли до того, із чого починали, — культурної логіки української політики та законодавства. Логіка, погодьтеся, наявна. Останнє, що вимальовується за множинністю «інтересів», «ідей» та іншого, що рухає нашою державою, — людина зі своїм комплексом моральних, релігійних, культурних проявів, які визначають її щоденне життя і її людський образ. Людина як така випадає з поля зору української політики, законодавча діяльність якої спрямована на тих, хто робить або велику політику, або великі гроші, або великі злочини.

Коли вимоги до нас (закони, рішення держави) не збігаються зі сподіваннями і навіть із культурними можливостями, не потрапляють із нами в резонанс — ситуація починає здаватися нам настільки абсурдною, що немає сенсу не тільки боротися, а й, у принципі, реагувати на неї. Звідси байдужість. Звідси отупіння. Це методика тоталітарної держави, описана, між іншим, у багатьох літературних антиутопіях.

Ні, я не проти єдиної нації з єдиною культурою у принципі — це важливо і, може, дуже добре. Але що її складає? І яким чином вона стане єдиною? Знову «указом ВЧК»? Чому не відчувається реальної єдності нації при спілкуванні західного та центрального українця? Адже і той, і той вважають себе українцями і навіть розмовляють обидва українською мовою, попри наявність чи відсутність відповідного закону. У чому ж річ?

А в тому, що немає в нас «єдності нації» навіть на рівні політичних рішень. У нас є уніфікація, тобто спроба уніфікації, але ніяк не єдності. І зауважте, сепаратистське обурення від душі викликають саме культуруніфікаторські рішення влади — саме тут випливають на словесну сцену «знавіснілі галичани» із «російськими шовіністами» укупі. Уніфікація вбиває здатність до єдності. «Єдність» застосовна лише до «різного» — річ усвідомлена, це визнання власних відмінностей і визнання іншого як свого. Але спроба вселити вам, що ви однакові, викликає жагуче бажання відокремити себе і протиставити. Тому політика нашої держави — принципово негуманістична — поки що основна перешкода єдності.

Активний опір викликають саме ті речі, які вторгаються у святая святих — у наше людське просте і щоденне. Сфера нашого особистого духовного простору, куди входять ці компоненти, нами старанно оберігається і тому погано піддається коригуванню. Що ж стосується грубих утручань, то вони викликають відторгнення і вкрай різкі реакції. Причому саме це коло і становить основи нашої горезвісної «духовності».

Зрозуміло, ці моделі різні у плані регіональному та соціальному. Хоч як би старалися наші власті з «унітарністю», виправдовуючи її політичною необхідністю, вона геть не виправдана з погляду культури й усіма нами любимої «духовності». Бо спроби уніфікувати цю сферу, не адаптуючи рішення залежно від регіону, призводять, у кращому разі, просто до невиконання закону. Гірших варіантів два. Перший — відкритий протест і ворожість, що виливається як на державу, так і на тих, хто є імовірним «винуватцем» (наприклад, «знавіснілі галичани», «російські шовіністи» тощо). Другий — апатія і байдужість стосовно того, що виходить від держави, спроба відокремити себе самого і свій маленький світ від цього глобального абсурду.

Тому десь навіть добре, що всі законопроекти про мови в Україні поки що видаються, на кращий випадок, теоретичними моделями світлого (чи не дуже) майбутнього. Може, поки майбутнє настане, щось справді проясниться — не в законопроектах, а в нас — усім і стане світліше...