Дні затемнення. Жолдак, вагон «Безумство»

В історії українського театру сталася подія незбагненна. Небачена — ні для періоду структурованого укрсоцтеатру, ні для нинішнього повсюдного броунівського сценруху. Вперше — жирно підкреслюю: вперше! — драматичний спектакль транслювали у прямому ефірі на всю країну в кращий час на Першому Національному... (На УТ-1 скасували всі заявлені раніше передачі.)

Такі просвітницькі місії були популярні в епоху Йосипа Сталіна. Та й то по дротовому радіо, коли давали мхатівську «Анну Кареніну» з Аллою Тарасовою. Або ж щось схоже практикувалося в періоди «путчизму» — коли «Лебедине озеро» (та й то в записі) «крутили» на весь розвалений СРСР.

…Тож хоча б уже з цієї приголомшливої причини прем’єрна постановка Андрія Жолдака — «Ленін Love Сталін Love» — мала викликати суспільний інтерес. Є й актуальність, застережена припискою в програмці — «До 75-х роковин Голодомору в Україні». Спектакль створено за мотивами роману Василя Барки «Жовтий князь».

У зв’язку з цією виставою наді мною досі зависає лише одне запитання. Тому що на решту відповіді начебто очевидні (і частково їх буде відбито в цьому тексті).

То «хто ж цей третій?»

Хто «третій» на тому портреті, якого на сцену так і не повісили?

Були два, афішею пропаговані — Ленін (love) і Сталін (love). Та позаяк у процесі артпідготовки спектакль мав потрійну варіацію в назві (про це повідомили в УНІАН) — «Ленін love Сталін love Russia love», то кішки шкрябнули по душі: хто ж?

Хто та «раша» як символ — російського «всього»?

ПУшкін? ПУтін? ПУгачова (можливо)?

Чи якась берізка білокора?..

Це не баламутство. Оскільки в Жолдакових «галерейних» психотипах — важливий жест театрального видовища. Не можу сказати, що новаторський. Але емоційно заданий жорстко.

…Хлопчик, жертва голоду (втратив близьких, перетворився на маленького звірка, на якого влаштовують полювання гади-більшовики), у фіналі спрямовує всю свою ненависть, яка гейзером вирвалася з ослаблого тільця, — на цих двох. На Леніна (love) — із посмішкою доброго дідуся, пам’ятною середньому поколінню з букварів. І на Сталіна (love) — із його садистським інфернальним прижмуром, вивченим усіма телеглядачами завдяки нинішнім документальним фільмам.

Ця дитина (а грає дівчина, й виходить щось травестійне) зводить із ними — з портретами — дорослі рахунки. Дубасить кулачками знамениті фізіономії. Поливає їх водою з відра, хоча вони й так «проросли» скрізь — поливай не поливай. Кричить ламаним голосом: «Це тобі за тата!», «Це тобі за братика!», «Це тобі за маму!».

Схожа вибухова мізансцена в середині 80-х була помічена в антифашистському фільмі Елема Климова «Іди й дивися». Хлопчина з білоруського села, який теж втратив усіх, так само «цілився» у портрет кривдника — у Гітлера. І розстрілював лихе зображення-чудовисько. Мстив за сім’ю, «за Родину, за Сталіна...

Український постановник цей прийом у Климова або «спіонерив», або, як заведено тепер казати, «культурно процитував» — не суть важливо.

Суть — важлива — в тому, що своїм «Леніним—Сталіним» (і обидва — love) він таким гнівним чином напористо римує: більшовизм — фашизм, фашизм — більшовизм…

Тому що його спектакль, по-перше — акція ідеологічна. Вже по-друге — художня. І почнемо з другої.

***

Скажіть, лікарю..? Хоч би що ставив Жолдак — найчастіше виходить про безумство. Це як крилатість Черномирдіна: що б ми не будували, все одно виходить КПРС.

Психіатричні «ерінії», зграями залітаючи в його пекельний простір, почуваються там вільними райськими пташками. Відносно ранні його українські витвори — «Не боюсь сірого вовка», «Кармен», «Три сестри», «Одруження» тощо — теж посилали нас... у «схиблений світ». У соціум, із якого вийнято стрижень і смисл. А люди, залишившись без будь-якої осі (і навіть без земного тяжіння), існують у цьому дурнуватому вимірі як закоренілі психи з досить передбачуваними реакціями.

В останніх творах Жолдака цей смислоутворюючий мотив дедалі агресивніший. «Федра» з Машею Мироновою або «Москва. Психо» — його чергові психопатологічні досліди в Раші-love, що ласкаво пригріла змія.

Отож Жолдак коли й створює якийсь «свій» сценічний виверт, то, на мій погляд, це виключно «шизо-театр». (Ще згадаєте, нащадки, увійде колись цей термін у біографічні нариси про нього.)

Для «шизо-театру» дуже важливі патологічні позиви, а вже потім — художні. Режисер у цій «палаті» (номер відомий) — «повелитель мух». Лясне мухобійкою — «бац!» — і розтерзаний смисл літературного першоджерела. І розтоптаний актор. І сюжетна підкладка вивернута, мов кишка для приготування кров’янки — на догоду кухарю-режисеру.

Катарсис у цьому театрі ретрансльований (в основному) через Садизм (у «Леніні—Сталіні» це представлено переконливо, коли хвилин двадцять розпинають на хресті, потім топлять у ставку, потім заривають у землю).

Якісь етичні гальма в цьому «шизо-театрі» шукати безнадійно. Чого від «безумців» чекати? Етика й естетика — тут зустрічаються рідко. Бо такий театр — полігон для виняткового самовираження. Коли є «що», і головне — «за скільки» виразити.

Шизо-театр (повторюю, це моя авторська умовність) часто сприймають за європейський. Так теж можна…

Європа (до кризи) занурилася в тотальну «комфортну реальність», даровану їй повсюдним кітчем. І, перебуваючи в такому безтурботному блаженстві, ця розслаблена бабця час від часу вимагала якогось спеціального «лоскотання» — для збудження одряхлілого тіла. Хоча б у вигляді театральних «збудників». Слухати тексти розучилася, відвикла... Вникати в смисли — та ну їх, головний смисл — банківський рахунок.

А от коли це зледащіле й пересичене чудовисько — під час сценічних видовищ — «опускають» у пекло тілесного низу або клінічного чаду (методом різних театральних винаходів), о-о-о, тут ми й прокидаємося... Здригаємося!

І вже потім хором усвідомлюємо: «сон розуму» і породив таких чудовиськ, як...

…Як джин із пляшки, виривається назовні енергія безумства і в останньому спектаклі Андрія Валерійовича. Це, може, й не «палата», а інша відвічна площа. Як у «Леніні—Сталіні» — вважай, уся країна, яку режисер спробував втиснути у простір оскаженілих вагонів... Вагона -- «Безумство».

Життя в країні, що занурилася в затемнення, скидається на вокзал. Усі біжать-біжать. Шастають, шкутильгають, плазують. Божевільна бабця (майже геніальний Жолдаків образ, який проектується на всю Батьківщину) — фантом під виглядом станційного наглядача з прапорцями на рейках — зустрічає і проводить поїзди... Хоча всі ці вагони йдуть в тупик — у 33-й.

Свій сценпростір — для розумних людей — Жолдак моделює за образним принципом не лише божевільного вокзалу в мертвій країні, а й якогось пекельного вертепу...

«На горі» (споруда, що скидається на Мавзолей) — більшовицькі Боги. Вони п’ють, жеруть. Мацають шльондр. По-холопському витріщаються на портрети Сталіна—Леніна. Принижують бідний-голодний народ. Поводяться як знахабнілі «фрици» на окупованій території. Постійно ходять «відлити», оскільки їхнє меню багате, а селяни живуть надголодь і зрошують цю ж землю — сльозами.

Ці зевси на більшовицькій хмарі страшенно далекі від народу... Який — унизу. У тих-таки вагонах, які трансформуються то в хатки, то в клітки. То в скляні «лабораторії» — місце дослідів над людьми. А ще — камери спостереження, плазмові екрани, великі й загальні плани — ті режисерські прийоми, які були «модні» у поза-позаминулих європейських сезонах (наприклад, популярний нині режисер Херманіс взагалі уникає технологій, заглиблюючись тільки в незбагненну суть «голої на землі» людини).

Більш-менш осмислена мова у спектаклі Жолдаком віддана представникам зацькованого населення (і, до речі, мабуть, уперше в цьому спектаклі деякі герої «німого» режисера й «заговорили» виразною мовою). А більшовицькі зевси — ці висловлюються російською — мов знавіснілі психопати: крик, горлання, витріщені очі. Як у дурнуватих пропагандистських фільмах: фашисти — ідіоти, партизани — мученики.

***

Чи любите ви театр «так!», як..? Очевидно недарма Жолдак так нав’язливо це «римує»: фашизм — більшовизм… Тому що створює він за 2 млн. спеціальний проект, взагалі-то, — для Одного Глядача.

Для того, котрий, мабуть, із хоружівського дитинства чудово пам’ятає ці пропагандистські витвори про «фашистів» і «наших». І тому режисер не сумнівається: його прем’єру оцінить за перевіреними з дитинства «художніми» критеріями саме цей Один — головний — Глядач, котрий мирно зачаївся в «царській» ложі...

«Вступна» частина вистави, густо приправлена нахабнуватими прийомами агітпропу, а-ля радянського і новітнього українського кітчу. Також оцінять.

Ця зухвала шаржевість — майже до художньої непристойності. До збиткування навіть. Примарилося, буцім Жолдак, дуже стараючись і образно напружуючись (а щільних образів у видовищі вдосталь), просто вирішив влаштувати на сцені Національної опери глобальну пародію... на ту ж таки махрову Кон’юнктуру, яка в нашому часі може пробрати навіть найбільш сакральні теми.

Тільки даремно пішла після першого акту Оксана Забужко. У другому — він їх таки домучив.

Вагон Жолдака ввійшов у тунель пекельних «катувань». І режисер вже не церемонився з інструментами. Копати - то копати. Терзати - то терзати.

До людожерства не дійшло, але передбачалося.

А так... На хресті розіпнули. У багні виваляли. У ставку втопили (півтори тонни грунту привезли на сцену Опери). У могилу закопали. І сцена, занурена у вічний морок, здалася дорогою євротруною — за 700 тис. у.о. чи, може, навіть більше.

Ближче до фіналу, коли розгорнув велику сцену напівбезумства дитини, він все ж добив мене по голові саперною лопатою. І по виході з Опери я залишався у його «вагоні». Катарсис — знову через садизм. А не завжди рівна й часто плутана вистава, переповнена темною енергією, відбилася у підсвідомості як Босхова «увертюра».

І хай недруги Жолдака мене розіпнуть на тому ж таки хресті (і, як у спектаклі, намалюють на животі серп-молот, або тризуб, або орла двоголового) — навіть під цими катуваннями лежатиму й стогнатиму: це — режисура…

Вже яка є… З шизо-театру. З хворого «вагону». Але все ж таки — режисура... Як майстерна здатність моделювання художнього світу таким, яким він і бачиться конкретній людині, що постійно прикидається «буйною». І хай би ставив собі й далі в нас — у Черкасах, у Харкові. У Львові, мабуть, теж не театральний ренесанс. І Києву такі інколи потрібні (тільки ж не через чорні піар-технології або ж «рейдерські атаки» — з метою «захопити» один із національних театрів).

***

… І все ж таки що мене мучить? Вистави, в чому давно переконаний, поділяються лише на талановиті й бездарні. Решта — наші концепції.

Цей описаний дослід — явно не бездарний. Із проблисками темного таланту.

І з заданою «концепцією» — держзамовлення.

За радянських часів, як відомо, до певних державних «приводів» готували спеціалізовані постановки. І в театральному вжитку укоренилася їх назва — «датський спектакль». Тобто до політичної дати: до Леніна Love, до Сталіна Love, до «Цілини» Love...

І ось у цьому «дивному» ряду — Голодомор, 75-ті роковини... І щось «неправильне», нечесне, недодумане, двоїсте бачиться мені в цьому «перегуку» епох.

Тому що Голод — як трагічна тема й загальна скорбота — не повинен у такому делікатному (не пафосному!) випадку сприйматися як синонім Ситості... А отже, скажених бюджетів, профінансованих амбіцій, проплаченого самовираження, пропіареного вірнопідданства.

Коли все місто напередодні прем’єри заклеїли дорогим чорно-червоним рекламним глянцем «Ленін Love Сталін Love», мені здалося, що душі замучених голодом вже споглядають із небес, благаючи: перехрестіться...

Знаменитий роман Василя Барки, хорошого письменника й чесної людини, вийшов наприкінці 1960-х — в Америці. Хто хотів — той прочитав: і в 70-ті, і в 80-ті, і в 90-ті. Зняли навіть фільм (за мотивами).

Якщо вже так «боліла душа», якщо ця тема переслідувала нічними кошмарами — і в московському готелі, і в берлінській квартирі, і в харківській убиральні (на сцені, під час Шекспіра) — чого ж так довго відмовчувався і вичікував? Кушнарьов (царство небесне!) тоді грошей не виділив? Чи при Кучмі «інформприводу» не знайшлося? Чи п’ять років чекав нинішнього величезного бюджету (від Васюника та банкірів)?

Чого ж не проплакав саме цю історію ще в 91-му, 92-му, 93-му…? Коли такий спектакль — навіть у такій формі — став би суспільним вибухом. Громадянським вчинком.

А тепер, вибач, в умах відсталих від загального «вагона» зажив слави як «держзамовлення». Як художня кон’юнктура (Раша, гуд-бай!).

Напевно, у нашому неправильному житті є поодинокі теми, яких, може, й не варто «замовляти»? «Пропонувати»? Занадто щедро фінансувати?

Бо жодне «держзамовлення» несумісне зі світлом пам’яті… На цвинтарі — з близькими — ми ж не вибиваємо «бюджети», не пропагуємо «ідеали», ми тільки — сумуємо.

До речі, на «Леніні—Сталіні» — під час антракту — явно матеріалізувався Босх. По виході з залу, а перед цим 50 хвилин «посумувавши» за померлими, ситі люди-бріоні стали так наминати бутерброди з ікрою, запиваючи коньяком, регочучи, що «станція», до якої рухається приречений потяг із жолдаківсьої вистави, мені здалася близькою — ближче нікуди: на відстані простягнутої руки.

«Жирний голод» — дивний оксюморон днів нашого життя, днів затемнення.

…Ніхто — з вершителів доль, із творців і цінителів — ні до, ні під час, ні після цього спектаклю про Голод так і не вшанував хвилиною мовчання пам’ять про них — ще в 32-33-му замучених. Це ж тільки на сцені черкаська драмсамодіяльність — то помре, то воскресне… А «ті»...

Втім, тут зайві слова. Та й мені вже час — в свій «вагон» поспішаю.