Дмитро Суржиков: феномен всюдисущого

27 сiчня, 2017, 23:04 Роздрукувати Bипуск № 3, 28 сiчня-3 лютого 2017р.
Відправити
Відправити

Один із найактуальніших українських акторів, Дмитро Суржиков (фільми "Слуга народу", "Недотуркані", вистави "Однорукий", "Афродизіак" etc.), мабуть, уперше розповідає в інтерв'ю DT.UA про потаємні лабіринти свого творчого світу: про роль Тараса Шевченка, про героїв п'єс Івана Франка та Мартіна МакДонаха.

Дмитро Суржиков: феномен всюдисущого

Один із найактуальніших українських акторів, Дмитро Суржиков (фільми "Слуга народу", "Недотуркані", вистави "Однорукий", "Афродизіак" etc.), мабуть, уперше розповідає в інтерв'ю DT.UA про потаємні лабіринти свого творчого світу: про роль Тараса Шевченка, про героїв п'єс Івана Франка та Мартіна МакДонаха. Не обійшлося, звісно, без важливих тем нинішньої театральної реформи та поточних серіальних заробітків.

Конкретні персонажі в політичних серіалах "95 Кварталу" - його пам'ятне обличчя. Бандити і мирні жителі з цим-таки незабутнім обличчям - щовечірні в кожному телевізорі. Рекламний тоталітаризм кредитних компаній - з тим-таки світлим ликом (буквально на всіх перехрестях).

Маси його впізнають і шанують саме за цими соціальними творчими проявами: менти, авторитети, інші світлі й підозрілі особи з серіального всесвіту. А інтелектуальні меншовики (нас мало, але ми ще тримаємося), звісно, сприймають цього актора як - серйозного й драматичного. У Театрі драми і комедії на лівому березі свого часу він чудово грав у виставах "Лоліта", "Сірано де Бержерак", "Черга", "Останній герой", "Рожевий міст", інших. Сьогодні успішно грає на сцені Молодого театру: "Украдене щастя", "Однорукий", "Підступність і кохання".

У різних його персонажах - харизматична зваба і прихована надломленість, хижа чарівність і хитра посмішка. Його герої з перчинкою пороку, з неприхованою складністю світу внутрішнього.

Ну й плюс енергетика, звісно ж.

Навіть у цирку (в "Афродизіаку") велика арена з його появою ніби перетворюється на копієчку: він її собі підкоряє, привертає увагу тисяч глядачів. Наче це не драматичний артист, а канатоходець, висвітлений прожекторами.

- Буквально недавно я заліз в Інтернет, щоб знайти там один свій фільм, і з'ясував, що в мене на сьогодні, виявляється, понад 130 ролей у різних кінопроектах, - каже в кав'ярні, сидячи навпроти; щойно завершилася репетиція "Афродзіака"; відвідувачі закладу обережно придивляються: вони вочевидь із ним десь зустрічалися.

- Дмитре, зараз у тебе скільки кінопроектів одночасно у виробництві? П'ять, шість, двадцять шість?

- Мабуть, не так багато. З-поміж них виділю, наприклад, дитячий фільм "Казка про гроші". Це українська картина, державне фінансування. Важливо, що кіно для дитячої аудиторії. Дитячих же картин завжди мало в нашому прокаті.

- Дитячих - мало. А ось політичних уже набирається під зав'язку. Скажімо, "Недотуркані" з твоєю ж участю, де ти зіграв такого собі Дмитра Гришка. Цей проект "Кварталу" розрахований на нові сезони?

- Поки що 24 серії. Далі буде видно.

- Як ти думаєш, наш глядач уже остаточно "злився" і з політичними реаліті-шоу, і з політичними серіалами? Інші жанри в найближчому майбутньому, взагалі, в нашому житті залишаться?

- А знаєш, далеко не всі наші глядачі сприймають саме такий формат - політичний серіал.

- Ну це як сказати? "Картковий будиночок", "Батьківщина" (зараз дивлюся шостий сезон уже). По-моєму, "серіалополітика" багатьма сприймається абсолютно захоплено.

- Але ти говориш про американські серіали. А я - про вітчизняні. Тут сприйняття якраз і не завжди захоплене.

- Це чому ж?

- Тому що на екрані - "правда життя". Хоч би в які сатиричні чи гумористичні форми вона була вбрана. Був би тут чистий вимисел (у тих-таки "Недотурканих"), то й раділи б більше. А так - ні. І реакція на такі картини, які робить "95 Квартал", часто насторожена. Ну й, потім, - є певна категорія глядачів, яка тенденційно ставиться до, власне, "Кварталу".

- Чому ця категорія до них так ставиться? Правда очі коле? Гумор нижче плінтуса? Чи?

- Думаю, це заздрість. Ось вони, хлопці з "Кварталу", наші - українці. Самі всього досягли, створили стільки рейтингових проектів. Відкрили недавно цілий канал. Успішні люди, роблять свою справу, нікого не повчають, "як треба". А в нас як? Натовпи ходять по Хрещатику й зовсім нічого не роблять, зате вони розказують усім, "як треба". Ти спочатку зроби щось, а потім повчай інших.

Однак, безумовно, ти маєш рацію: є в Україні й перенасичення політикою. Чимало ж людей чудово розуміють, що різні "проблеми" у нашій країні саме й створені - політиками. Причому спеціально, технологічно. Ці "проблеми" впливають на людей, роз'єднують їх, сварять.

- Можливо, мені здалося, але сьогодні ти вочевидь більше націлений на театр, ніж на серіали. Щось сталося?

- Усе нормально. Просто став перебірливішим. Став більше себе любити. Став більше відпочивати. Хочу робити менше, але краще.

Ну і в театрі з'явилася цікава робота. Знаєш, мені здавалося, що, пропрацювавши доволі тривалий і насичений період у Театрі на лівому березі, а потім переключившись тільки на кіно, я вже навряд чи колись зможу впіймати колишній кайф і колишній захват - від роботи на сцені. На щастя, "це" повернулося.

- Що саме?

- Повернулося відчуття трепету і страху перед новою п'єсою. Це сталося в Молодому. Коли я почав репетирувати Вурма в "Підступності і коханні" Шиллера, а потім з'явився "Однорукий" МакДонаха. І з ним - ті ж таки страх і трепет. Перед п'єсою!

Молодий театр - це українська мова, новий колектив. Причому колектив чудовий, прекрасна трупа. Я часто ловлю себе на думці, що мені "хочеться" іти в театр, хочеться репетирувати. Тим більше, найближчим часом, сподіваюся, почнуться репетиції Ібсена, однієї з найскладніших його п'єс "Будівельник Сольнес". У якій, як мені здається, можна знайти одразу кілька шарів - Набоков, Чехов, сам Ібсен.

- Але в театрі, порівняно з серіалами, не дуже-то заробиш! А в популярного актора серіалу, кажуть, виникає психологічна залежність від шалених грошей. Деякі зірки вже не знають, куди їх подіти після тотальних зйомок.

- Усіх грошей не заробиш.

- Бували часи, коли ти щільно й, вочевидь, економічно вигідно знімався в РФ. Багато проектів, серед них пристойні. Як, наприклад, "Орлова і Александров", де ти грав репресованого чоловіка першої зірки сталінського кіно. Сьогодні - "звідти" - є пропозиції?

- Пропозиції були. Але коли почалася війна, а вони стали телефонувати й запрошувати, то я відповів: "Ви з глузду з'їхали?"

- Тобі, з фільмографією, що налічує 130 картин, звісно, зустрічалися на майданчиках режисери різні. З якими з них хотілося б на зйомках зустрітися знову?

- Хороших творчих людей було багато. І тут уже, швидше, простіше назвати тих, з ким би ніколи не хотілося зустрічатися! Але таких менше. Їх можна перелічити на пальцях.

Взагалі, ти ж розумієш, виробництво серіалу - жорстокий світ. У ньому жорстокі закони. Постійно треба видавати, видавати, видавати. І якщо не володієш професією, тебе одразу виштовхнуть. Якщо ти не комунікабельний і не можеш знайти спільної мови з акторами й режисерами з різних країн (і різних шкіл) - виштовхнуть ще швидше. Сама система видавить.

Звісно, акторам-зіркам легше. Продюсери й режисери їх терплять. Це ж медійні особи. Але, певна річ, не всі потрапляють у цю "вертушку". Виробничий серіальний процес - система, що передбачає колективну творчість. Як і театр, власне. Але в серіалі все значно інтенсивніше.

Якщо в театрі досі ще залишилися певні художні цінності (правда, не в усіх театрах вони залишилася), то серіал - ремісницька історія. Всі зайняті, немає часу, зібралися - розбіглися. Там таке - правило. Зміна за зміною, безсонні ночі. Набираєш собі все підряд, а потім не спиш кілька діб.

- Як зберегти цей "феномен всюдисущості" (серіали, цирк, Франко, МакДонах, Шиллер) з такими навантаженнями? Тобто як затребуваний актор реабілітується після таких галер?

- Сон!

- Життя є сон? Як сказав Кальдерон.

- Так, сон - єдине, що може врятувати й реабілітувати. Або ще починаєш багато їсти, коли не спиш. Організм потребує енергії, причому негайно. Але найбільший "крутяк" - перельоти. О... Сьогодні знімальна зміна в Мінську, завтра - в Києві, а вночі - зйомки в Одесі.

- Не знаю, наскільки тобі цікава для розмови тема реформи в українському
театрі…

- Чому ж? Цікава! Що таке реформа? Це правова історія. Тут багато що залежить від держави. Як вона зуміє переформатувати попередні планові канони (те, що залишилося від радянських часів) в умови нашого так званого дикого капіталізму. При цьому - думаючи про результат, думаючи про людей театру. Впроваджена контрактна система. Але багатьох питань вона не вирішить. Багато що вирішує особистісний чинник. Тобто особистість у театрі! Є така особистість - буде результат. Буде цікавий художній процес. А якщо такої талановитої і багатогранної особистості немає, тоді, як часто в нас буває, - кумівство, "сімейні узи". Але це вже не
театр! А щось інше.

Ну й потім… Ось ми кажемо - реформа-реформа. Легко "реформувати" злиденні театри, в яких актори отримують смішні гроші. Але чому, маючи в Україні театри Національні, ми не бачимо на сценах цих Національних постановок найкращих європейських режисерів? Там же величезні бюджети, в цих театрах.

Ну гаразд, немає гонорарів для європейських. Але хоча б для пострадянських знайдуться? Таких, як талановитий Рімас Тумінас чи видатний Роберт Стуруа. Їх же теж у нас немає? А ми говоримо про якусь "реформу", живучи в "замкненому просторі".

- Ти, своєю чергою, говориш про "смішні гроші" в муніципальних театрах, в одному з яких і працюєш. Що, хіба за гроші там працюєш?

- Послухай, ніхто в театрі сьогодні не працює "за гроші". І не вір тим, хто таке скаже. Робота актора в сучасному українському репертуарному театрі - це не зарплата, а спосіб життя, артистична філософія. Бажання створювати той світ, якого немає в реальності.

Гроші, як відомо, затребуваний актор заробляє в іншому місці. І театр (тут - репертуарний) для багатьох залишається зоною чистого повітря, чистого мистецтва, територією пізнання себе й автора.

Тим і відрізняється репертуарний театр, скажімо, від антрепризи, що тут взагалі не думаєш про зарплату. І якщо антреприза (часто) - це халтура, швидкий заробіток, самогральна п'єса, то якісний репертуарний театр - це процес творчий.

Ну й ще… Якби українські артисти отримували хоча б стільки, скільки наші нові поліцейські, то, не сумніваюся, значно більше б займалися саме "чистим мистецтвом".

Чесно кажучи, я інколи з жахом згадую свій попередній театральний період (ще на Лівому березі), коли було 13 вистав на місяць плюс до всього зйомки. Я прокидався в холодному поту о сьомій ранку. Куди бігти, кого грати? При цьому вистави були прекрасні, режисери чудові.

Але вже сам цей принцип "планової економіки" у театрі ніби заганяв тебе в жорна. І вже не було часу думати про щось важливе, про театральне: про шлях до образу від свідомого - до підсвідомого (як навчав класик).

- Усе-таки повернімося у твоє світле минуле, в Маріуполь. Ти ж саме там і підхопив "вірус" театру? Як це сталося?

- Такий "вірус", якщо говорити образно, дивним чином пов'язаний із особистістю мого чудового колеги Станіслава Боклана. Одного разу я прийшов у Маріупольський драмтеатр, де Боклан був зіркою, побачив його на сцені - і отримав колосальне враження.

До речі, тепер ми з ним сценічні партнери в "Однорукому" в Молодому.

Ось як доля розпорядилася.

А тоді, в Маріуполі, його сценічний вплив і став для мене певним імпульсом - "шукати себе" в мистецтві. Мріяв вступити у ВДІК (режисура ігрового кіно). Однак не встиг підготуватися до іспитів. Згодом дізнався, що Маріупольський
театр набирає допоміжний склад. Аби не марнувати рік після навчання, пішов у цей театр. 13 вересня 1996-го був зарахований у допоміжний склад.

Тоді ж при театрі організував театральну студію Анатолій Миколайович Левченко. Можна сказати, саме він і привів мене у професійний театральний світ. За що йому дуже вдячний.

Уже тоді я розумів, що перспективи туманні. Коли вростаєш у масовки, то далі - як стюардеса: нуль кар'єрного зростання. Ну, може, станеш старшою стюардесою. А директором аеропорту - навряд! Проте з Маріупольським театром за два роки об'їздив усе узбережжя Азовського моря, всі піонертабори.

- Тепер, коли повертаєшся в Маріуполь, мабуть, земляки проходу не дають? Впізнають же по серіалах і пишаються місцевою знаменитістю?

- Коли приїжджаю туди, то справді впізнають. Але часто на рівні - "я вас десь бачив", "а ми з вами десь зустрічалися". Людина ж не винна, що справді мене "десь" бачила? До всього ще й зовнішня реклама додала впізнаваності.

Отож ще наприкінці 1997-го я виїхав звідти до Києва. Вступив у театральний. Згодом доля подарувала зустрічі з чудовими педагогами, колегами.

- Цікаво, який репертуар був у тебе в період студентства? На які ролі розподіляли педагоги?

- Оскільки амплуа саме собою потроху вмирає (точніше, почало вмирати раніше), то багато нас позиціювали себе як "актори-універсали". Епізод, головна роль, комедійний образ, гострохарактерний - важливо і треба вміти грати "все".

Але, фактично, моя перша важлива драматична вистава ще часу становлення - "Украдене щастя". П'єса Івана Франка, роль Миколи Задорожного.

- Роль, у всіх сенсах, знакова: великі тіні Бучми й Ступки за цим образом. Через багато років - після твого раннього Миколи - цей же персонаж дуже змінився уже в теперішньому "Украденому" на сцені Молодого?

- Той самий зовнішній малюнок. Але, звісно, змінюється внутрішнє життя і актора, і персонажа. З плином часу.

Уяви таке. Якщо поставити кілочок і постійно вбивати його в землю (з кожним ударом усе глибше й глибше), то сам процес роботи і плин часу загострюватимуть такий "конфлікт", який теж, природно, буде все глибшим. Так і з роллю. Коли раніше грав Задорожного, то, звісно, ще не було ремесла, а було натхнення. Можливо, тоді мені бракувало емоційних і технічних засобів для повноцінного розкриття класичного образу.

Тепер же багато речей робиш на сцені легше, вільніше. І фокус переноситься не тільки на "як" виразити, а й "що" виразити. До того ж у процесі життя спектаклю можуть виникати нові непередбачувані теми, пов'язані з одним і тим самим персонажем.

- Про теми, до речі. Я для себе визначив у новій версії "Украденого" таке. Твій Микола, згідно з режисерською версією, живе в Харкові сталінської епохи. Це чесний, але залежний від режиму письменник. Він прив'язаний до дружини, а вона кохає іншого. Того, котрий із друга перетворився на ката, енкаведиста. Я це правильно "прочитав"? І як це читається зсередини?

- Знаєш, я не думав з приводу Харкова, коли грав "Украдене щастя". У тому місті (тоді - українській столиці) в багатьох письменників, як відомо, були дружини-артистки. І за ними органи стежили значно прискіпливіше, ніж за інтелігентами, які жили в столиці.

Кажуть же, що саме тоді у певних місцях стояли енкаведисти й спостерігали, хто несе квіти до київського пам'ятника Тарасу Шевченку в день його народження. Отож, у Харкові в ті часи, мабуть, було ще жорсткіше.

І все-таки мені здається, що мій Микола - киянин. Людина, що опинилася в трагічному міжчассі. З одного боку (за його стіною) - пиятика-гулянка, радянське щастя, а в нього самого - убозтво, приреченість. Голод, холод. Неможливо зігрітися. Ні до кого прихилитися. Розбите життя.

Сам він чимось схожий на жука, який сам себе й закопує, який хоче, але не може сховатися від жахливої реальності. Адже якщо він, чесний письменник, і напише те, що думає, - то зразу зарубають.

Проте мій Микола все-таки намагається "щось" сказати. Він усе ж таки здатний на вчинок. Стосовно Ганни він виявляє зовнішню слабину. Та, оскільки він письменник, то, очевидно, в цьому ще й частина його складного творчого світу.

- Його демонстративна сміливість стосовно Михайла - це що? Розрив із минулим? Чи бунт маленької людини всередині сталінської в'язниці?

- Михайло, у нашій сценічній версії, колись був хорошим хлопцем. Але потрапив в "органи": примусило життя. А що таке "органи" у 30-х? Туди ж набирали людей звідусіль. Часто - з кримінального світу. Багато бандитів згодом ставали червоними офіцерами й чинили терор. Це складний персонаж, неоднозначна людина.

Михайла грає режисер "Украденого щастя" - Андрій Федорович Білоус. Доля звела мене з ним ще в перші роки роботи в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Відтоді - у нас багато спільних, дуже важливих для мене вистав.

До речі, у Театр драми і комедії свого часу я пробувався тричі! Спочатку не хотіли брати. Тоді ж нагодилося кіно. І, до речі, знаєш, яка моя перша важлива роль в українському кіно?

- Не пригадаю.

- Тарас Григорович Шевченко.

- Невже?

- Так, це фільм "Братство", 2005-й. Одна з ліній картини - Кирило-Мефодіївське братство, його представники. Це багатосерійний фільм-портрет про Кобзаря.

- Мабуть, картину бачило небагато твоїх шанувальників?

- Мабуть. І жаль. Тому що серед сценаристів - Іван Дзюба, Борис Олійник, сам режисер Станіслав Степанович Клименко. У нас же завжди так: показали прем'єру в Будинку кіно - і забули про неї назавжди.

- Але ж ти не забув?

- Звичайно, ні. Така роль! До речі, роль Тараса Шевченка мав грати один відомий політик. Але доля розпорядилася інакше. Великою мірою завдяки чудовому художникові з гриму Ані Лукашенко.

- Було завдання в тому фільмі - шукати портретну схожість із Шевченком? Чи навпаки - йти від себе до нього?

- Портретна схожість була важлива. Пам'ятаю, під час проб я йшов територією кіностудії імені Довженка і побачив скульптуру Тараса Григоровича. Коли прийшов на проби, то спробував передати той "скульптурний" вираз обличчя Кобзаря. Правда, режисер, очевидно, щось помітив і сказав: "Пам'ятника ми робити не будемо!"

Напередодні й під час зйомок доводилося осягати і відкривати багато матеріалів, пов'язаних із життям Тараса Шевченка. У цьому плані сам режисер був унікальною людиною: здавалося, він знав абсолютно все про особистість і творчість Тараса Григоровича. Станіслав Степанович, світла йому пам'ять, дуже мені допоміг. Допоміг зрозуміти характер генія. Допоміг усвідомити, "як" читати вірші Шевченка…

- Якщо повернутися до популярної вистави "Однорукий", до твого сценічного тандему зі Станіславом Бокланом, то ось що хочу запитати. Одним критикам здається, що історія МакДонаха про відрізану руку відбувається виключно в голові героя Боклана (Кармайкл). Іншим критикам здається, що ця ж історія крутиться в голові твого героя - екстравагантного портьє Мервіна. Чия голова в цьому спектаклі важливіша?

- Найважливіша - голова глядача. У ній постійно щось відбувається. І глядач сприймає цю історію тільки так, а не інакше.

Хоча, звісно, в основі п'єси - тема Кармайкла, це його сюжет. Він ініціатор, він провокатор. Він цю павутину плете. А мій герой - він жахливо нещасний і самотній. Він дуже хоче бути потрібним. Хоче комусь стати в пригоді, до чогось докластися, комусь сподобатися... Взагалі-то, мабуть, як і кожен із нас?

Із досьє

Дмитро Суржиков народився в Маріуполі. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. З 2004-го - у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. З 2015-го - у Київському Молодому театрі. Батько трьох доньок - Поліни, Олександри й Емілії. Знявся у 130 кінопроектах. Серед найпопулярніших - "Слуга народу", "Недотуркані", "Орлова і Александров", "Клан ювелірів", "Гвардія", "Будинок з ліліями", "Брат за брата", "Страсті за Чапаєм", "Смерть шпигунам", "Одеса-мама", "Жіночий лікар" та багатьох ін.

Фото каналу "1+1", Молодого театру, "Дикого театру".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК