Ледве я вмостився за столом і, розклавши перед собою аркуші чистого паперу, почав гризти олівця, на...
Ледве я вмостився за столом і, розклавши перед собою аркуші чистого паперу, почав гризти олівця, намагаючись скласти першу фразу про художника Місара Велікяна, як українське радіо розпочало передачу, присвячену творчості Шарля Азнавура, вірменина, котрий своїми піснями прославив Францію. Звичайно, це просто випадковість, а не містичний символ. Проте... Життя складається з безперервного ланцюга непередбачуваного, яке, звісно, за статистичною ймовірністю дає якийсь відсоток подій, придатних до аргументування теорії про чийсь промисел та далекоглядне провидіння.
/img/st_img/2008/714/714-24f2.jpg
Пригадую, як під час служби в Радянській армії мені представили особовий склад гранатометного взводу, з яким я мав займатися бойовою підготовкою. Імперія народів-братів комплектувала найбільш «гарматно-м’ясні» підрозділи переважно «инородцами». Тому я не здивувався, що в строю стояли майже виключно вірмени. Добре пам’ятаю, з якою підозрою дивилися вони на мене, небезпідставно очікуючи, що цей новий сержант відразу розпочне «учить любить советскую родину». Спілкування я розпочав із того, що згадав імена Ованеса Туманяна, Сільви Капутікян, Марієтти Шагінян, розповів, що в дитинстві однією з улюблених моїх книжок була повість Вахтанга Ананяна «На березі Севану». Крига розпочала танути. А коли я признався, що мені трохи відомо про те, як давно з’явилася вірменська писемність і на скільки століть раніше за підданих нашого Володимира Великого вірмени долучалися до християнства, ліпших приятелів, ніж Маркарян, Манукян та Товмасян до самої демобілізації в мене не було.
/img/st_img/2008/714/714-24f3.jpg
Сторінки світової історії, присвячені Вірменії, дуже печальні, навіть на загальному тлі жорстокого поступу людства і безжальної боротьби за території і місце під сонцем. Майже кожен «великий» завойовник залишив свій кривавий слід на цій древній землі. На пальцях однієї руки можна перерахувати держави, більшість народу яких живе поза межами етнічних територій. Вірменія входить до цього числа. Україна ще з княжої пори була досить гостинною до вірменської діаспори, а вірмени, відчуваючи це, щедро ділилися своїми талантами та культурою. Ще в «Києво-Печерському патерику» згадується вірменський лікар, що лікував Володимира Мономаха. Видатний художник-мариніст Іван Айвазовський народився в Феодосії в вірменській сім’ї вихідців з... Галичини. Та й сам Крим в багатьох історичних хроніках, починаючи з XV століття звали Armenia Magna або Armenia Maritima.
/img/st_img/2008/714/714-24f4.jpg
З Місаром Велікяном ми познайомилися на відкритті виставки, на якій він був, як і ми, відвідувачем, а не учасником. Коротка розмова, обмін телефонами та візитками (скільки таких карток лежить по шухлядах). Здавалося, це звичайний вернісажний ритуал. Проте через кілька днів задеренчав телефон: «Це художник Місар. Приходьте до мене в майстерню. Ви очманієте!». Заінтриговані, добираємось у Голосієво, шукаємо за описом будинок, хазяїн зустрічає біля входу. Піднімаємося скрипучими дерев’яними східцями в кімнату, в якій висять, лежать, стоять притулені до стін полотна, величезні та маленькі, в розкішних рамах і без рам. Їм тісно в обмеженому просторі, вони створені для великих залів. Зручно розташовуємося в м’яких червоних кріслах, слухаємо розповідь Місара про його життя та творчість, яку художник супроводжує демонстрацією все нових і нових картин, які він приносить із усіх закутків дому. Їх кількість, як і фантазія автора, видається невичерпною. Дізнаємося про несите дитинство Місара Велікяна: на двох із братом одна пара сандалій. Батько казав: «Бідність не порок, а я думаю, що це єдине, що можна сказати на її користь». Навчання в Єреванській академії мистецтв. Пошук себе в реалізмі, абстракціонізмі, імпресіонізмі. Жорстокі вибрики долі, довга вимушена перерва в творчості, яка б зламала слабкішу людину. З середини 90-х років Місар заглиблюється у вивчення біблійних притч і античної історії, оригінально, нестандартно втілюючи своє бачення у живописних полотнах. Академічна школа відчутна, але домінує пошук, прагнення не так, як інші, будувати композицію, поєднувати кольори. Персонажі на полотнах не мають канонічних пропорцій, проте художник руйнує ці норми виключно з метою збільшення емоційного, смислового навантаження. Розповідь супроводжується народною грецькою музикою. Цікавимося, чому. «Давні греки дали людству техніку живопису»,— пояснює митець. Місар намагається знайти нове звучання фарб і пишається тим, як йому вдалося досягти відтворення справжнього сіяння срібла, твердить, що метою є передача переливів чистого золота засобами живопису.
/img/st_img/2008/714/714-24f5.jpg
Спілкування з художником викликає дивні почуття, часом здається, що в душі в Місара приховується дві зовсім різні людини: ексцентричний містифікатор і в той же самий момент глибокий філософ, котрий, здається, знає чи наближається до якоїсь тисячоліттями кристалізованої істини. Подумки намагаюся причепити Місару Велікяну параджановську бороду — пасує, вони навіть чимось схожі. І не лише зовнішньо.
Я не можу сказати про живопис Місара однозначно — «подобається», занадто це якесь карамельне означення. Але неможливо не бачити, майже фізично не відчувати в його великих і малих роботах безперервний пульсуючий пошук. Місар показує стерті до основи пензлі як доказ енергійної праці.
«Я нескромний художник. Я не люблю печаль. У мене велике серце! Моє прізвище — Велікян — дуже схоже на українське слово «великий». Місар вмикає народні вірменські мелодії. Звуки древнього дудука стирають грані між часом і простором.
Шарль Азнавур якось сказав, що збирається співати до дев’яноста років і жити до ста. Побажаємо подібної наснаги і Місару Велікяну.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google