Дива, непідвладні розуму

Ключовий мотив культурних сторінок цього передноворічного номера -ДИВО. На екрані, на сцені, у книжках, навіть у цирку. І, як співається в одній пісні: «Мы все спешим за чудесами, но нет чудесней ничего...». Ніж «чудеса», які відбуваються під «дахом» (який повільно з’їжджає) нашого спільного дому.

Напередодні Нового року, почухавши потилицю, я згадав мимохіть лише кілька «чудес», непідвладних розуму, якими нас майже щодня пригощає життя...

(Застереження. Формальний прийом у нотатках - як парафраз - культурно процитовано з навколоперебудовного твору Михайла Задорнова «Не понимаю!».)

Той-таки Задорнов колись із сумом написав: «Должен признаться, что чем старше я становлюсь, тем больше я не понимаю...».

Часи змінюються, а «нерозуміння» - залишається.

От і я не розумію... Навіщо країна субсидіює мільйони гривень на кіновиробництво, якщо більш-менш успішне кіно в нашій країні знімають на приватні, а не на державні? «Будинок з башточкою» Єви Нейман, «Крос» Марини Вроди, «У тумані» Сергія Лозниці, «Вічне повернення» Кіри Муратової. Що вже казати про приватні інвестиції «95 кварталу», який знімає виключно «своє кіно» - і за свої кровні.

А те, що створюється за державний кошт, або - котові під хвіст, або - чиновникові на відкіт. Або... рак на горі свисне, поки хтось, десь, якось це знайде, побачить і оцінить.

Геть не розумію... Навіщо 20-ти нашим провідним телеканалам такий загадковий вид офісної діяльності, як «піар-служба». Ніколи не зрозумію, що й навіщо «піарять» служби телеканалів «2+2», «НТН», «Тет», «К1», «К2» etc. Що ж ви піарите, дівчата? Та я невдовзі «Теленеделю» перестану купувати, і пан Ложкін недоотримає шість гривень, бо це «програмування» можу безоплатно передвістити і пропіарити на двадцять років уперед. Тупий серіал, іще тупіше шоу, геть неадекватні окремі ведучі з вихватками ідіотів...

І ще не розумію, у продовження попереднього мотиву, чому наш новий час породив трагічний ефект (а швидше, дефект) абсолютної «невпізнаваності» багатьох акторів з масового телекіно? От як було раніше? Зніметься Рина Зєльоная протягом трьох років у трьох епізодах по три хвилини... І цю дивовижну актрису неможливо забути вже вісім десятиліть. А тут на кухні, позбуваючись із допомогою пульта тотальних милодрам (де одні й ті самі обличчя, одні й ті самі суб’єкти), я ніяк не можу ідентифікувати - жодного прізвища, жодного обличчя. Не можу розрізнити їх. У чому між ними «велика різниця»? Наразі не дано зрозуміти, чим у художньому плані відрізняється, наприклад, Снаткіна від Арнтгольц? Під останнім прізвищем, як виявилося, діють одразу дві різні артистки. Хоча й родички.

Останнім часом, щоправда, запам’ятав Порошину. Але не з доброї волі, а через системний примус окремих продюсерів, які не можуть знайти іншої виконавиці у свою циклічну муру. От і не розумію: у чому ж специфіка такої «невпізнаваності»? У суворій вимогливості окремих поціновувачів? Чи в тотальній бездарності всього виробничого «цеху»?

Не розумію... Чому вже десятиліття (не менше!) ніяк не минає мода на один агресивний формат - телевізійних пародій? У будь-яких її різновидах (частіше вульгарних, нахабних). Невже діє якийсь суспільний закон «від протилежного»: що менше оригіналів у культурі (або навіть у масовій культурі) - то більше пародій на нікчемні фальшивки? Я не розумію... (А от Цекало розуміє).

Котрий уже рік не розумію... Ну як може зваблива Юлія Висоцька, варячи на всіх рейтингових телеканалах висококалорійні наїдки, залишатися такою худорлявою, такою стрункою, а подекуди навіть сухореброю? Маю один варіант відповіді... Усе, що вона готує (на всіх рейтингових телеканалах аж жир тріщить на сковорідках!), - припасено виключно для ворогів її чоловіка (кінорежисера Андрона Кончаловського). Тож людям доброї волі подібним ласувати не рекомендується.

Можете навіть гарчати на мене, а я все так само не розумію: чому це поп-гурт «ВІА Гра» (який у 2012-му начебто припинив своє існування під усенародні схлипи) називають «жіночим колективом»? «ВІА Гра» - це суто чоловічий проект з усіма відповідними наслідками. Буцімто передчасна «кончина» цієї «вивіски» зрештою оприявнила безсоромні азартні ігри «на гроші» двох так само азартних чоловіків. Що їм колишні чи нинішні дівчата, що їм їхні фанерні (а які ж іще?) голоси? Один (К.Меладзе), ніби на уламках колишнього бренда, влаштовує багатосерійне телешоу з виловлювання новітніх клонів (щоб «біленька» й «чорненька»). А інший (Д.Костюк), не маючи сил змиритися з такою нелюдською втратою, оголошує паралельний набір. Дає, так би мовити, асиметричну відповідь популярному композиторові. Отже, «ВІА Гра» - це «Ласковый май» XXI століття! Повторюся, чоловічий проект. Від підступних ігор жорстоких чоловіків, на жаль, так уже ж страждають бідолашні «брошенки»...

Або - от як мені зрозуміти таке... У Спілці письменників України налічується 1800 професійних письменників. А поза цією Спілкою налічуються десятки літературних «тушок». А центральна київська книгарня біля метро «Театральна» - як і раніше - цілодобово напівпорожня. Ні книжок 1800 письменників, ні сотень їхніх читачів. Порожньо, як у моїй душі під час перегляду чергового фільму режисера Марюса Вайберга (типу «Ржевський проти Наполеона»). Не розумію...

І ось іще чого не розумію. Припустімо, покажуть нам під Новий рік у кінопрокаті римейк «Джентльменів удачі» із С.Без-руковим (щоб він сто років жив). А потім до 8 Березня покажуть відразу два римейки - на одну й ту саму «Кавказьку полонянку». І мине років так... із двадцять... І які ж римейки - і на що? - збираються знімати вже наші нащадки?! Коли «все, что было» («ты как хочешь это назови!»), - знято до них. Хоч як кручу цю думку в голові, а все одно чогось не розумію... Бо не знаходжу в нашому новому часі жодного якісного масового фільму (окрім «Бригади» та «Ліквідації»), гідного бодай згадування в римейках - десятиліття по тому. От нова поросль через десятиліття, мабуть, і створюватиме... римейк на римейк «Службового роману-2» (після В.Зеленського). Або римейк на римейк «Іронії долі-2» (після Т.Бекмамбетова). Оце я розумію.

Не сьогодні, не вчора, а трохи раніше я якось не зрозумів... А навіщо нашій злиденній країні, котра по шию заборгувала Міжнародному валютному фонду, така кількість «творчих» вишів? Навіщо? Поплавський, Карпенко, циркові, інші розважальні навчальні заклади... Їх тьми і тьми. Та ще й у різних містах. Для кого пнетеся, бідолашні викладачі? Якщо тут у нас купами - оптом і вроздріб (і не за державний кошт) - кадри для телевізора (як світоча прекрасного) масово готує сам телевізор! Тих, хто співає, танцює, худне, куховарить. Уявіть, яку економію бюджету країни (при можливому переорієнтуванні викинутих на вітер коштів) могли б принести деякі конструктивні державні кроки... Скажімо, замовляє телевізор собі вульгарну музику - от нехай сам за неї і платить. А як же скрипалі-диригенти, запитаєте? А цим геніям, очевидно, доведеться почекати кращих часів... Коли на концерти симфонічної музики розлітатимуться квитки і зали заповнюватимуться вщерть. А що? Дичавіти - то вже дичавіти... Злий жарт, кажете? Таж у кожному жарті - і є частка лихої долі нашої культури.

І ще аж ніяк не розумію, навіщо деяким «університетам культури» якісь «Почесні Професори» (обидва слова з великої букви) - перукарі? Жив собі не тужив цирульник Голохвастов у XIX столітті, і на думку не спадало драматургу Старицькому обзивати його «Почесним Професором». А тут днями хвалиться по телевізору Сергій Звєрєв з Росії: «Я ж вам не абищо, а титулований Почесний Професор в Україні, у мене навіть довідка є!». І що заперечити? «Втративши голову, за волоссям не плачуть...»

Не зовсім розумію і масову дурість наших людей, захоплених театром... Ну навіщо вам платити близько 5 тис. гривень (за два квитки) - за халтури якихось «мхатчиков-захватчиков»? Якщо в сто разів менше можна заплатити за один квиток у якийсь київський театр. І навіть отримати там задоволення. Що ви, наївні, досі ще живете в давньому радянському переконанні, буцімто товари з московського ГУМу - найкращі у світі? Давно зіпсуті ті товари! Давно сконало Мистецтво у регулярно мною відвідуваних московських гастрольних виставах (на які ви пхаєтеся і жбурляєте за них шалені гроші). Дійшло до того, що навіть систему Станіславського деякі московські поставили під сумнів... «Іскорки» мистецтва таки можна знайти - і тут, поруч, неподалік. Театр на Печерську, Театр на Подолі, Театр на Лівому березі. Дещо можна знайти навіть у трьох наших національних... Підіть, подивіться, потім зрозумієте.

І це далеко не все, чого я не розумію. От, скажімо, на тих-таки провідних наших телеканалах запустили якийсь важливий - «оральный» - формат. Це ток-шоу, де безбожно репетують одне на одного ведучі і запрошені (не завжди здорові люди). На «Інтері» таке є, і на «Україні» теж, на СТБ з’явилося. Мені кажуть, що це дуже корисні «оральные» шоу. Бо допомагають людям розв’язувати їхні нагальні проблеми. От іще вигадали! Хоча б одного хворого ці горлані зцілили? Хоча б одного голодного чимось (крім своїх байок) нагодували? Хоча б один канал з мільярдним бюджетом допоміг бодай одному злиденному вітчизняному артистові в будинку престарілих?

От коли допоможуть - тоді і я щось зрозумію.

І ще раз про любов, про мистецтво кіно. Знову ж таки - не розумію... Що це за тренд такий останнього часу - «відродження національного кіно»? Цікаво - як, з допомогою якого дусту його можна взяти й «відродити»? Це ж не картопля, новий сорт якої посадиш у землю, потім просапаєш, поллєш, виведеш колорадського жука, а після - картопляний кущ почне в землі плодоносити. А як можна «відродити» мистецтво кіно, якщо його створюють конкретні люди? І тільки наявність природних здібностей визначає творчу потенцію цих людей - вийде в них шедевр чи все нанівець? От із Ларсом фон Трієром мені все зрозуміло. Данське кіно нікому не спадає на думку «відроджувати», бо є одна така людина (і ще кілька її земляків), яка не виносить мозок тамтешньому «держкіно», а творить собі, фантазує, відроджує, розумієш, мистецтво... І в нас є таланти. І багато з них давно вже «найманцями» стали в чужих серіалах (критична кількість артистів київських театрів випадково помічена мною в мильній продукції телеканалу «Россия»!). От і нехай собі відроджуються-вироджуються. А ми, нічого не розуміючи в їхній творчості, почекаємо, поки мистецтво почне плодоносити - природним способом...