Диригент Ігор Блажков: симфонія однієї долі

Виповнилося 75 років з дня народження видатного українського диригента Ігоря Блажкова, про якого Євген Мравин­ський написав як про музиканта рідкісної ерудиції та надзвичайно широкого світогляду. В 2002 році Блажков емігрував до Німеччини, живе у Потсдамі.

Він не був дисидентом, ніколи не займався політикою. Він усього лише (ще зі студентських років) прагнув розсунути межі музичного простору України, які пильно охороняли ідеологічні служби (заборона на твори Стра­він­ського, Малера, Хіндеміта, Р.Штрауса, Равеля, не кажучи вже про нововіденський авангард, яким лякали обивателя); прагнув відновити нормальний музичний кровообіг країни, виконуючи своїх однолітків - тоді ще не класиків, а гнаних -В. Сильвестрова, Л.Грабовського, Є.Денисова, А.Волконського…
І він зрештою добився цього, а отже - переміг: Україна багато в чому завдяки Блажкову стала музичною європейською державою. Але ціна була висока, бо всі його дії викликали відповідні каральні акції: його виключали з консерваторії наприкінці 1950-х, виганяли з Держоркестру й видворяли з України на початку 1960-х (і не просто початківця, нікому не відомого музиканта, а лауреата республіканського конкурсу. Не допомогло й заступництво Максима Рильського, який із цього приводу звертався з листом у ЦК КПУ). 1968-го - рішенням колегії Міністерства куль­тури СРСР Блажкова звільняли з Ленінградського оркестру (за виконання «чужої радянській людині музики») і забороняли виступати (наказ К.Фурцевої, розісланий по всіх філармоніях); 1970-го - обвинувачували в політичних провокаціях, з відповідними санкціями, 1990-го - виганяли з Національного симфонічного оркестру.

А на цьому тлі викликало скажену злість одних і захват інших визнання з боку великих музикантів, думка яких була поза досяжністю чиновницької сваволі, - І.Стравінського, Д.Шоста­ко­вича, Є.Мравінського, Г.Рож­де­ственського, М.Ростроповича. Стравінський висилав Блажкову свої партитури (листування з ним, розпочате 1959 року, тривало до смерті композитора), і саме Блажков (за рекомендацією
Г.Рож­дественського, який не побоявся «опальності» молодого ди­ригента) підготував з Ленін­град­ським філармонічним оркестром програму для авторських концертів Стравінського в Ра­дян­ському Союзі (1962). Саме Блажков (зі зрозумілих причин - під псевдонімом) опублікував у журналі Ruch muzyczny (1963 №1) статтю про перебування композитора на батьківщині, що стало викликом офіційній думці, відповідно до якої Стравін­сь­кий значився по відомству «формалістичної естетики».

Стриманий в оцінках, суворий жрець музики Євгеній Мра­він­ський - один із тих, хто «посвятив» Блажкова в диригенти (був його керівником в аспірантурі Ленінградської консерваторії), писав про нього як про «одну з найбільш цікавих і яскра­вих постатей у диригентському мистецтві» і 1963 р. запросив у свій оркестр як другого диригента.

Шостакович довірив Блаж­кову відродження своїх - колись табуйованих - Другої і Третьої симфоній і саме його (і тільки його!) просив здійснити їх запис на платівку. А згодом, очоливши Київсь­кий камерний оркестр, Блаж­­ков був першим, хто виконав у Києві (1970 р.) Чотирнадцяту симфонію Шостаковича.

Невгамовна жага музикування, музикант­сь­ка ненаситність, бажання повернути людям музику - ось що рухало Блаж­ковим, з яким би колективом він не пра­цю­вав. І повертав - плас­ти «неозвученого» ви­сокого мистецтва. Сло­­ва «виконується впер­ше» (а далі - варіанти: в СРСР, в Україні, в Києві, в СНД) є майже в кожній афіші Блаж­кова. Тут і великий Бах-батько, якого з часів Мендельсона, кот­рий повернув його світові, мало не найбільше досліджували й грали (з найніжнішого віку: адже кожен музикант у дитинстві мав - як на кір - перехворіти «Ма­лень­кими прелюдіями й фугами»). Але, виявляється, і його безмірний космос ще таїть у собі відкриття! Тут і прабатько симфонії, чиє ім’я, за словами Стендаля, «випромінює блиск у храмі гармонії». Хто б ви думали? Так, Гайдн, якого рідко виконують, «ув’язнений» у підручники з історії музики. І життєлюбний, дотепний Сальєрі (у реальності абсолютно не схожий на похмурого лиходія з «Маленьких трагедій» О.Пушкіна й романів Д.Вайса) - ніякий не отруйник, а хороший композитор і видатний диригент і педагог (учитель Бет­хо­вена, Шуберта, Ліста).
І сини Баха, які закладали фундамент музичної епохи, що йшла на зміну великій поліфонічній ері: пристрасно-бунтівний Карл Філіп Емануель (один із творців клавірної сонати) і майстер галантного інструментального стилю Йоганн Крістіан.

Саме завдяки Блажкову архів Берлінської співочої академії, що зберігався в Києві з часів Другої світової війни, і звучав, і вивчався, всупереч заявам західних ЗМІ, які стверджували, що українські музиканти не здогадувалися про справжню цінність цих раритетів. Із 1969 р. велася копітка робота Блажкова з Бахів­сь­ким (так називали йо­го) архівом. Він замовляв мікрофільми рукописів, сам робив із них фотовідбитки, збільшував їх, скле­ював сторінки, розшифровував стару нотну орфографію, власноручно переписував партії, складав із них партитуру, редагував (оскільки, якщо це були копії, там траплялися помилки переписувачів). У ті роки в нас не було сучасної копіювальної техніки, так що шлях кожної партитури Бахівського архіву від сховища до виконання - це довга й нелегка праця особисто І.Блаж­кова. Загалом десятки творів з цього архіву пролунали за ці роки в 28 концертах Києва й Ле­нін­града.

Українська музика теж була представлена в концертах Блаж­кова у всьому її часовому й стильовому діапазоні. Тут було повернення втрачених цінностей (Бортнянського, Березов­сь­кого), повернення з небуття творів таких корифеїв, як Ф.Аки­мен­ко, Ф.Козицький, Б.Лято­шин­ский, прем’єри нових опусів, бага­то з яких були написані спеціально для Блажкова - як, приміром, Перша симфонія Є.Стан­ко­ви­ча (все назвати неможливо, перелічення охопило б увесь алфавіт).

Воістину зробленого Блажко­вим вистачило б на кілька премій для багатьох номінантів. Але на запитання про премії на батьківщині відповідь буде короткою: не присуджували. Зате мойри не дрімали: блискуче початі 1990-ті (звання Народного артиста Ук­раї­ни, зарубіжні премії й гастролі, записи компакт-дисків у найкращих зарубіжних фірмах) раптово модулюють у контрастну сфе­ру - брудних інсинуацій, при­низливих судових розглядів і, як підсумок, звільнення з посади художнього керівника й головного диригента Державного симфонічного оркестру України.

Знаю, хтось скаже: «Навіщо ворушити старе? Все це травою поросло. Тепер інший час». Чи інший? Адже саме в цей «інший» час начальники від культури вирішили, що Україні Блажков не потрібен. І як це обставили! Ті, хто свого часу виживав з Віден­сь­кої опери Малера, не додумалися до таких єзуїтських обвинувачень, які були пред’явлені у середині 1990-х Блажкову: брак слуху й незнання партитур! І це - диригентові, якого Г.Рожде­ст­венський ставить в один ряд із Зубіном Метою, Клаудіо Аббадо й Сейджем Озавою! Який був першим, хто озвучив у нас партитури ХХ століття, коли інші диригенти не знали ще, як до них підступитися (незвична нотна графіка, інше відношення з часом, інші форми диригування). Втім, і кінець у цих двох історій різний: Малер став диригентом Метрополітен-опери, а безробітному Блажкову (знову безробітному!) у відповідь на його прохання про працевлаштування чиновник Мінкульту запропонував місце в оркестрі… київського цирку. Звичайно, фігурантам цих негарних речей, котрі благополучно живуть і досі, до душі порада хитрого царедворця Василя Шуйського: «Тепер не час пам’я­та­ти, раджу часом і забувати» (Пушкін). Але, пам’ятаючи, що майбутнє зростає з минулого, чи можемо ми дозволити, щоб культурну пам’ять витиснула пам’ять оперативна, яка зберігає тільки «актуальну» інформацію?!

Блажков, звичайно, не здався. Усім своїм життям він довів, що вміє тримати удар. Не одержавши роботи від держави, він зосередився на Perpetuum mobile - створеному ним 1983 р. камерному оркестрі, що існував поза штатними розкладами Міністер­ства культури. Проведений ним в 1997-2002 рр. концертний цикл «Музичні відкриття» став, без перебільшення, видатною подією музичного життя Києва. Як і колись, Блажков виступав тут у кількох іпостасях: «археолога» («розкопуючи» в архівах шедеври), реставратора (відтворюючи їх - часом за кількома оркестровими партіями), зодчого (вибудовуючи унікальні концертні програми, що саме по собі - мистецтво, таке як і архітектурне), проповідника (фундаментальні вступ­ні слова й саме виконан­ня). Музика звучала в костьолі
св. Оле­к­­сандра після вечірньої служби, стаючи її продовженням, лікуючи душі слухачів. Концерти ці спонсорувалися не державою, а благодійними фондами й іноземними посольствами. І коли зміліли можливості дарувальників і перед Perpetuum mobile виникла загроза перетворитися на Perpetuum silentium, Блажков виїхав із країни.

…Нині Ігор Іванович живе в Потсдамі, але його присутність у культурному просторі України постійно відчувається. З його участю проходять акції, пов’язані зі Стравінським, вечори пам’яті видатних музикантів у київському Будинку вчених. З оркестром радіокомітету він записує (і знову - вперше) першу редакцію Третьої симфонії Лятошинського (2005 р.). Прекрасні музиканти - наші провідні диригенти Євге­ній Савчук, Володимир Сіренко, Ва­ле­рій Матюхин (котрі усвідомлюють значимість Блажкова для ук­раїн­ської культури) «діляться» свої­ми колективами, надаючи йому можливість виступати з ни­ми. Але моя свідомість відмовляється сприймати цю кар­тину як благу: занадто сумні запитання викликає ситуація, що склалася.

Чому ми такі марнотратні, так легко розлучаємося з тим найкращим, що маємо? У багатьох нині є відчуття, що ми переживаємо епо­ху Терситів, які вважають себе (можливо, щиро) Патроклами. Справж­­ніх професіоналів (у різних галузях) мізерно мало, і планка компетентності неухильно сповзає… Як же треба цінувати таких суперпрофі, як Блажков! І він же не перший у вервечці втрат, з якими ми мовчки змирилися: перед ним були Н.Рахлін, В.Тольба, Ф.Глу­щен­ко… Чи усвідомлюємо ми собі, що їхні імена (як і ім’я Ігоря Блажкова) вже вкарбовано в історію, а ми - всього лише їхні сусіди у часі?..