«ДИНАМО» — ЦЕ БІЛЬШЕ, НІЖ ФУТБОЛ

«1+1», мабуть, єдиний з українських каналів, який залишається вірний документальному кіно — і зарубіжному, і, головне, власного виробництва. Адже останні проекти Юрія Макарова, Анатолія Борсюка, Ольги Герасим’юк і є, по суті, неігровим кіно, хоча ми звично відносимо їх до розряду телепрограм. Серед них 12-серійний спецпроект Сергія Долбілова та спортивного оглядача «1+1» Олега Ситника «Гра в «Динамо» стоїть осібно. Адже ми звикли, що документальні проекти каналу розраховані на широку глядацьку аудиторію, позаяк теми, порушувані ними, так чи інакше зачіпають кожного з нас: соціальні проблеми, загальна криміналізація. Наївно вважати, що коли суспільство хворе, то тобі вдасться знайти власну вакцину, яка гарантує особисте благоденство та спокій.

А ось «Гра в «Динамо», судячи з назви, призначена для вузького кола вболівальників. Хоча поняття «вузький» у даному випадку також дуже відносне, оскільки футбол — це більше, ніж спортивна гра, а футбольний клуб «Динамо—Київ» став одним із найбільш знаних на світовій арені українських брендів, але все-таки... Утім, чому б і не порадувати болільників — а їх чимало — колишніми перемогами. Тим більше, що перемог нинішніх зовсім не рясно. Та й свою розповідь автори розпочали саме з 1961 року — року першого тріумфу київського «Динамо», коли вони вперше стали чемпіонами СРСР, тим самим зруйнувавши футбольну «гегемонію Москви», як сказав Йожеф Сабо.

Дивитися серіал я почала випадково. І втяглася настільки, що відірватися було вже неможливо. Чому? Ну вже напевно не від того, що запалала любов’ю до футболу. Хоча, визнаю, ця гра за напругою пристрастей і темпераментів, за силою подолання себе в патових ситуаціях не може залишити байдужою навіть людину, у футболі недосвідчену. Нехай я не можу повною мірою оцінити красу вигадливої передачі, точність паса чи удавану легкість забитого голу, але прояв людських характерів просто не може не захоплювати. Але все-таки я не про футбол (хоча й можу припустити, що цей серіал стане справжньою енциклопедією для сьогоднішніх юних болільників київського «Динамо», зокрема, можливо, навчить їх культурі «вболівання»).

Авторам удалося зробити фільм про життя, про наше з вами життя останнього сорокаріччя, а по суті, про історію країни. Той факт, що збожеволілі від щастя вболівальники, коли «Динамо» стало чемпіоном Союзу, кричали на Хрещатику «Слава Україні» замість «Слава СРСР», навряд чи варто тлумачити як перші прояви боротьби за незалежність. Але те, що смиренна республіка вперше стала виявляти свою несхожість на інших, очевидно. Нехай і з допомогою гри. І взагалі, на історії цієї команди можна простежити всі соціальні, політичні, економічні зміни, які відбувалися цими роками з країною: від відлиги — до маразматичного застою, від розгубленості перших років після розвалу Союзу — до становлення ринкових відносин. Причому, саме на прикладі ФК «Динамо—Київ» ці пертурбації видно особливо опукло й об’ємно за рахунок публічності гри й відповідно — життя клуба.

Напевно, одне з головних достоїнств цього проекту — вміло знайдена інтонація, увага до деталей і дрібниць, із яких, як відомо, і складається життя; любовно відібрані прикмети часу. А в результаті — точна й повна картина нашого побуту й буття, що викликає ностальгію в одних, подив — в інших, але замислитися змушує всіх.

Цікавий, на мою думку, цей серіал і своїм стилістично-візуальним рішенням. Тут знайдено цілком гармонійне й делікатне поєднання старої хроніки й усіх новітніх технологічних досягнень сучасного ТБ і новомодного дизайну. Це, до речі, один із вагомих аргументів у суперечці з тими, хто стверджує, що телебачення вбило документальне кіно. Анітрохи. Просто сьогодні, завдяки тому самому ТБ, воно може набувати нових форм, даючи інше життя, зокрема і старій хроніці. Так давайте облишмо суперечки й дивитимемося «гру в життя».

Замість післямови. На недавньому Четвертому міжнародному європейському телефорумі, який об’єднує професіоналів із усіх країн СНД і Балтії, документальному серіалу «Гра в «Динамо» присуджено Гран-прі.

кадр з фільму.