ДИКИЙ РИС СУЧУКРЛІТУ

Свого (тобто студентського) часу в котрійсь із зовнішньо-етнографічних енциклопедій я натрапив на одну цікаву космогонію. Власне, цікава не так сама космогонія (більш-менш типова), як представлена в ній спроба пояснити генезу загадкового дикого рису, чудодійні властивості якого перманентно бентежили невинних абориґенів. Напруживши ембріональний інтелект, бідолашні істоти запропонували таку версію: деміург створив і розташував у певному порядку всі феномени цього світу, надавши кожному з них відповідних властивостей та функцій… І лише дикий рис з’явився сам по собі.

Споглядаючи маневри Володимира Єшкілєва у сучасному літпроцесі, неважко зрозуміти тих абориґенів. Бо ж ось НСПУ, а ось АУП; ось вісімдесятники, а ось дев’яностики; ось стражденні неомодерністи, ось усміхнені постмодерністи, а ось і спітнілі орачі рустикальних нив; а ще — сповідальники і метафористи, західники і слов’янофіли… І лише Єшкілєв — як дикий рис.

Його вороже відчуження від усіх можливих українських традицій не потребує жодних доказів: воно, як сказав би пафосний головний редактор «Духовного відродження», не партикулярне, воно становить єшкілєвський ейдос. Або, як таки сказав ІБТ, «Єшкілєв — це те, чим ми не стали через Шевченка». Добре це чи зле? У системі єшкілєвських цінностей нема таких понять. Нелюбов до традицій автоматично перетворює його на такий собі роллінґ стоун, але й звільняє від традиційного українського прокляття компенсувати публічним морально-етичним пафосом загиджені кутки приватного існування. У своїх текстах і виступах Єшкілєв, як правило, постає імморалістом і циніком. Але у приватному спілкуванні та спільних справах він уміє бути надійним і обов’язковим. Усі ці вишневі «якби ж знаття», «забув», «спізнивсь», «якось то воно буде» — не про Єшкілєва. Пам’ятаючи, що, за шанованим Гераклітом, полемос — батько і мати всього сущого, Єшкілєв з наполеонівською маніякальністю розв’язує війни, чим і стимулює літературний процес (у якому напрямі — то вже питання для прийдешніх дослідників «станіславського феномена»). Мислення Єшкілєва — наскрізь концептуальне, а значить, знову якесь неукраїнське: маю навіть підозру, що його «ТР-дискурси» та «топоси поразки» переживуть його ж «художні твори». До речі, оголосивши Івано-Франківськ (не його одного, але менше з тим) топосом, а постмодернізм — відповідно — хроносом поразки, Єшкілєв, безперечно, наривається на неприємності вже в ближньому «феноменному» колі (втім, завдяки згаданій здатності провокувати рух і виконувати обіцянки, йому, мабуть, минеться й таке). Ну, і нарешті: хоч скільки б Володя випив, він все одно не заспіває українських народних пісень. Коротше, дикий рис — він дикий рис і є.

Та останнє єшкілєвське «па», а саме — роман «Пафос», перевершило своєю несподіваністю всі попередні. Звісно, закордонне заробітчанство — це нині для України (принаймні Західної) тема не менш актуальна, ніж колись війна: навряд чи на наших просторах залишилася родина, яка б не мала до цієї біди жодного стосунку. Але щоб Єшкілєв, цей проповідник суто естетичної конвенції, а також деміургіст і фентезист написав гостро соціальний твір про важку долю наших роксолян попід їхніми бристолями? Ех, нема на Єшкілєва сент-бьовів, щоб з’ясувати всілякі біографічні передумови (пригадуються слова Камю про Вайлда: сумнівно, чи до того, як бути засудженим, він взагалі думав, що на світі існують в’язниці). Бо хоча Корват (одне з численних, але все-таки alter ego автора: письменник, культуролог, викладач, педофіл…) говорить у романі про свою «вроджену і прогресуючу алергію на пафосність», сам роман певного особистісного пафосу не позбавлений. Зокрема, такого: тут (і так) жить нєльзя, бо тут — «топос поразки». Але жить нєльзя і там, бо нас вже і там повно, а ми такий етнос, що спаскудимо будь-який топос.

Щоправда, тема заробітчанства в романі — якраз «партикулярна» і слугує радше каталізатором для більш звичного коктейлю «Єшкілєff». Інґредієнти: трохи спрофанізованого окультизму, трохи «роману в романі» з відверто знущальною назвою «Море ясности», трохи ліворадикального гакерського бунту, одна суїцидальна лекція, одна виправа на Схід, дві пиятики і чимало переважно цікавих промов. Як завжди у Єшкілєва, плавають у цьому коктейлі винятково потвори. Власне, «Пафос» нарешті пояснює, чому єшкілєвська «внутрішня станіславська енциклопедія» така безпросвітно потворна. А тому, що саме заснування Станіславова зумовлене вбивством однієї потвори іншими. Так і живуть: партачі ритуалів і випускники ВПШ; жінки, що втікають від чоловіків, і чоловіки, які на краще не заслуговують; викладачі, що їхня екзаменаційна такса коливається між десяткою і мінєтом, та студенти, яким так і треба; недолугі фалократи та істеричні лесбіянки-феміністки; монструозна держава, під яку закладено лінґварну бомбу, і реввоєнгакер, чий мозок на вістрі найманої кулі влітає у віртуальний простір монітора…

Та й взагалі: «Пафос» — це роман про смерть. Найперше — про «літературу як смерть» і смерть «великого стилю», виражену самою мовою роману — штучною і водночас натуралістично-какофонічною. А також — про втечу як смерть і невтечу від смерті, про смерть духовну і фізичну, модерно-естетичну та постмодерно-іронічну. Щодо останньої: на думку Єшкілєва (з якою я не бачу можливості не погодитися), репутація руйнівників традиції закріпилася за постмодерністами лише через феноменальну недоумкуватість нашої вузівської гуманітарної науки. Якраз навпаки: постмодернізм — це остання відносно ефективна спроба традицію (зокрема, гуманістичну) зберегти. А от сам Єшкілєв її хоче добити, бо відчуває прихід нових часів, до яких треба бути готовим заздалегідь. Тому з погляду того пост-постмодерного майбутнього, стоїчне прийняття якого дозволило би розчаклувати «топос поразки», найзабитіша рустикалія і найрафінованіша постмодерновість виявляються для Єшкілєва явищами одного порядку, про що в романі недвозначно і заявлено: «Порівняно з цим (тобто з «процедурою зустрічі нового».— О.Б.) все інше — бздури, постмодернізм, партенократія і карнавал!»

Що тут скажеш? Якщо і після цього Володимиру Єшкілєву нічого не буде, то житиме він довго й щасливо і, можливо, стане свідком напророченого у «Пафосі» п’яним хабарником Корватом сходу нового Сонця: «Не все, кажу вам, ще втрачено. Під склепінням цих тлінних небес можлива ще перемога… Чи розумієте мене, вухаті діти скотобази?»

Розуміємо, батьку…