«ДИКІ ТАНЦІ»: НОВА СИЛА ДЛЯ СТАРОЇ ЄВРОПИ

Здається, у свій успіх на «Євробаченні-2004» вірили тільки сама Руслана та найближчі їй люди. Та й то, за її власним визнанням, не так вірила, як мріяла. Ясна річ, після виходу у фінал вона, із властивою їй самовпевненістю, заявила, що сумнівів стосовно виходу у фінал у неї не було й бути не могло. Нагадаю, не всі учасники проходили етап півфіналу: відразу у фінал пройшли країни, які торік посіли перші десять місць, а також Франція, Німеччина, Іспанія, Великобританія, бо вони відчутно підтримали «Євробачення-2004» матеріально. Проте півфінал виявився для Руслани не випробуванням, а трампліном — у фінал вона пройшла вже фавориткою. А стосовно її подальшого просування — це був поступ переможця. Впевненість у собі, яку випромінювала Руслана, світова преса розцінила як «амбіційність», але при цьому все-таки навчилася писати слово hutsul. Міркування української поп-зірки про дикість, енергію та свободу заповнювали медіа-простір. Але очікувана політична заангажованість «Євробачення», орієнтована, на думку спостерігачів, на «найближчих» кандидатів у ЄС (останні переможці — Латвія і Туреччина), дуже гасила ентузіазм українських уболівальників. В остаточну й повну перемогу більшість спостерігачів, а можливо, й сама виконавиця, повірили тільки тоді, коли після фінального виступу Руслани пролився дощ із «дванадцяток» та «десяток» — вищих оцінок конкурсу. Судді «Євробачення» — а ними цього року були тільки глядачі — визнали Руслану найкращою. Другий вихід України на найпрестижніший конкурс виконавців популярної пісні увінчався повною й упевненою перемогою.

Що справді підкуповувало — то це колосальна енергія й воля, з якою Руслана рухалася до перемоги. Вона успішно підтримує імідж людини, яка «все робить сама» — пише, записує, видає, продюсує тощо. Її успіхові на «Євробаченні» передувало «розкручування» альбому «Дикі танці» у найбільших містах України (нагадаю, що кількість проданих альбомів — один із критеріїв добору на конкурс «Євробачення») і промо-тур по п’ятнадцяти країнах Європи. Та й у вирішальні дні на «Євробаченні» робилося все, щоб максимально широко й наполегливо популяризувати і її програму, і її саму. Вона зуміла зачарувати всіх, від кого залежала й не залежала її перемога. Вона давала безліч інтерв’ю, відповідала на будь-які запитання, спілкувалася в чатах, її буклетами та флаєрами було всіяно все навколо. У своїх нетривалих, але частих появах на телеекранах вона з привабливою щирістю переконувала глядачів, що саме її вони повинні підтримати. І їй, зрештою, повірили. Так, той, хто говорить про роль розкручування в цій перемозі, ясна річ, має рацію. Але хіба для когось таємниця, що у сфері шоу-бізнесу розкручування відіграє вирішальну роль?

Тим паче що в процесі розкручування Руслана показала себе якнайкраще. Вона зуміла до кінця залишитися щирою й захопленою — а це, погодьтеся, заразливо. Вона захлинаючись розповідала романтичні історії про те, як сама ходила в гори, у закинуті села, у яких досі не знають, що таке телебачення (уявляю собі захоплення європейця, котрий дізнався, що в самісінькому центрі Європи є така глушина), де збереглася справжня архаїка, де вручну вичиняють шкури та майструють оригінальні аксесуари довгими зимовими вечорами, де є закинута обсерваторія і саме в ній було змонтовано «похідну» студію, де й писався альбом. Ось воно, «життя як мистецтво», за яким уже давно зітхає бабуся Європа. Ось вона, справжня захопленість і природність, первісна близькість до землі й первісна ж містика. Ось звідки вона проростає — ця дикість, ця енергія, ця сила.

Сноби, ясна річ, підібгали губки — на те вони й сноби. Хіба це пісня? Хіба це спів? На що ви перетворили авторитетний конкурс? Але згадаймо: торік Україна виставила на «Євробачення» свій «найкращий голос» — О.Пономарьова. Але його не оцінили, попри справді непогані вокальні дані. Авжеж, у чомусь із критиками не можна не погодитися: перемога Руслани — це не перемога співачки і не перемога пісні у традиційному значенні цього слова.

І це, мабуть, правильно. Адже «Євробачення» — не конкурс Марії Каллас. Успіх української команди — того підтвердження. Зверніть увагу, адже у фіналі Руслана сипіла — чи то застудилася, чи то втомилася, чи то просто зірвала голос. Але ж це не зашкодило їй пожати лаври. І, щиро кажучи, не дуже позначилося на якості виконання. Руслана справді (важко не погодитися з критиками) у своїй виконавській манері ставить, швидше, на крик, ніж на вокал. Але, слід віддати їй належне, для цієї манери вона нарешті знайшла вигідний антураж — її нинішній напіввакхічний, напівмілітарний стиль не дуже в’язався б із солодкоголоссям. Тож не дивно, що, аналізуючи виступ Руслани, критики з усього світу майже не говорили про пісню та спів. Хіба що англійські консервативні видання передрукували й висміяли текст пісні — причому приблизно такими самими словами, що й вітчизняні відвідувачі форумів, присвячених поп-музиці. Багато писали й говорили про інше — про гуцулів, якість шоу, про енергію, акробатику, шкіряні костюми з металевими деталями, сексуальність і нагайки в руках у солістки. Ну що тут скажеш? Просто мазохісти якісь...

Зрозумівши на прикладі О.Пономарьова, що солодким ліричним вокалом і «інтернаціональним» репертуаром «Євробачення» не взяти, Україна запропонувала щось прямо протилежне. Цього разу ставку було зроблено на агресивну етнічну оригінальність. А коли вже йдеться про етнічність і водночас «попсовість», то тут Руслані з її непохитним регіоналізмом і карти в руки. Вона використала всі можливі етнічні й попсові козирі — танці, елементи традиційних бойових мистецтв, оригінальні костюми, піротехніку, ритм, вольовий напір і сексуальну надмірність. Ну, самі поміркуйте — навіщо до всього цього ще й вокал? Та й що таке «спів» у поп-музиці? Так, умовне визначення того, що робиться на сцені. Додайте до цього, що програма Руслани (свідомо не пишу «пісня»), яка змішала епічний розмах з елементами відвертого маскульту, добряче приправленого етнографічно, потрапила в мейнстрим. Зверніть увагу, як захопилася останнім часом західна масова культура епічними полотнами — починаючи з «Володаря кілець» і закінчуючи «Троєю» (а на черзі Олександр Македонський, між іншим, стоїть, і подейкують, не тільки він). До речі, на «Євробаченні» була досить популярною паралель між шоу Руслани й оскароносним «Володарем кілець» — мабуть, мілітарна масовка в чорно-металевих шатах навіяла...

Ясна річ, показово, що «Євробачення» полонила саме Руслана. Хоч би там що, а її важко зарахувати до «традиційної» попси. Руслана — одна з небагатьох вітчизняних зірок першої величини, котрі не прагнуть перенести свою штаб-квартиру в столицю нашої батьківщини. Львів, який дав українській популярній музиці безліч класних виконавців, не зумів утримати майже нікого з них — рано чи пізно вони всі осідали в Києві. Руслана залишилася вдома, розсудивши, мабуть, по-цезарівськи — краще залишатися першою (і єдиною) у Львові, ніж стати «однією з» у Києві. І це виявилося дуже вигідним ходом — її акції, що починаються зазвичай як «регіональні», зрештою «розкручуються» й одержують загальнонаціональне визнання — так було з її масштабною програмою «Замками Західної України», з «Українським Різдвом» і ось тепер — із «Дикими танцями», які полонили не тільки Україну, а й Європу.

Утім, треба було називати їх у зворотному порядку: Європу й Україну. Альбом «Дикі танці», хоча й мав певну розкрутку вдома, не досяг того рівня успіху, яким було відзначено попередній альбом. Мабуть, усі сили команди Руслани пішли на західний напрямок. А кліп Wilde Dances, приміром, за версією каналу М1, опинився серед «провалів». Вітчизняна публіка сприйняла цю роботу вкрай неоднозначно. Відгуки на форумах пригнічували. Коментарі в пресі були вкрай скупими й теж не захопленими. «Гуцульські наспіви» англійською, м’яко скажемо, різали слух. Вітчизняні знавці «мови міжнародного спілкування» висміяли вимову Руслани й одностайно порадили «не ганьбити Україну» таким «прононсейшном». Водночас частина публіки була впевнена, що «шіді-ріді-дай» — це теж англійською (сама чула). Втім, незадоволення «своїх» пов’язувалося не тільки з якістю англійської (зрештою, навіть самовпевнені випускники Інституту іноземних мов підозрювали, що не це головне). Публіка «тут» не сприйняла саме того, що викликало захоплення «там» — запропонованої Русланою концепції «первісної української дикості/свободи». Побоювання типу «що про нас подумають — що ми всі ТАКІ?» звучали навдивовижу регулярно. Проте Руслану це не зупинило — в кожному інтерв’ю, в кожному коментарі вона наголошувала, що «бути як вони» — означає бути нецікавим ні для них, ні для себе. «Євробачення-2004» засвідчило, що принаймні перша частина цього твердження цілком справедлива. А стосовно другої — в Україну Руслана повернулася тріумфатором. А переможців, як відомо, не судять.

Зрозуміло, успіх Руслани на «Євробаченні-2004» негайно було витлумачено політично. Європа, мовляв, розширюється й «приручає» Україну. Компенсація, так би мовити, за візовий режим із Польщею. Не поскупилися на такі коментарі передусім, звісно, російські ЗМІ. Перші їхні відгуки про українську програму на «Євробаченні» взагалі і про саму Руслану зокрема виявилися невтішними. Крім того, було відзначено, що «нахраписта Руслана» поїхала в Стамбул із власної ініціативи (тобто без будь-якої участі держави), а також повідомлялася пікантна деталь: невдовзі після оголошення результатів у Стамбул зателефонував заступник прем’єр-міністра України, як годиться, привітав і відразу... дорікнув за старання. Адже стільки проблем тепер із цим «Євробаченням-2005»: приймай, організовуй, зал забезпечуй, дороги проводь. Жах. Утім, це зовсім інша історія. А російські ЗМІ можна зрозуміти — «фабрична зірочка» Юлія Савічева посіла почесне одинадцяте місце. Правда, не з власної вини — на одностайну думку коментаторів, «провальним» виявилося не виконання пісні (оцінене цілком позитивно), а супутній кордебалет. Водночас російська публіка висловила надзвичайну підтримку Руслані, поставивши їй максимальні 12 балів. Тож ЗМІ, мабуть, у даному випадку — не показник.

Про розширення ЄС у зв’язку з результатами «Євробачення» говорять уже не вперше. Згадайте, який резонанс викликали позаторішній успіх Латвії і торішній успіх Туреччини — причому більше половини публікацій у ЗМІ зводилося до оцінок шансів цих країн ввійти в ЄС. Тенденція, нічого не скажеш. Але стосовно «прориву» Руслани, анітрохи не намагаючись применшити його значення, відзначу ось що. «Корінні» жителі ЄС здебільшого виявилися зовсім не такими радикальними, як це могло здаватися. Той, хто уважно стежив за підрахунком голосів, міг переконатися — «фаворитом» у них залишається Туреччина. Ну, на крайній випадок — Сербія з Чорногорією. Україна — це вже занадто радикально. Мінімальний бал нашій виконавиці виставила французька публіка (2), трохи більше Австрія (4), ще трішки «накинули» Великобританія, Бельгія (по 5) і Німеччина (6). А ось «позаблокова» Швейцарія, яку перспективи розширення ЄС не дуже-то й цікавлять, не визнала українську виконавицю гідною навіть одного бала (тобто — 0). Основну масу лаврів Руслана одержала передусім від «своїх» — Росії, Латвії, Литви, Естонії, Польщі (всі — 12). Випала з цієї обойми Білорусь (10), та й то, напевно, тому, що мусила поставити 12 російській учасниці. Крім того, Руслана підкупила, мабуть, палким темпераментом Ісландію (12) і шведів (10), а крім того — Ізраїль, Туреччину (обидві — 12), Португалію, Сербію і Андорру (по 10). А загалом, таблиця результатів конкурсу «Євробачення» — до дідька цікавий посібник із політкоректності.

Що ж, «шити політику» Руслана готова собі сама. Є щось піонерське в тому, як вона присвячує свої успіхи Батьківщині. Жодне її інтерв’ю не обходиться без згадки про те, що «вона несе Україну Європі», «робить усе, щоб показати Європі, що Україна — це не тільки Чорнобиль», «відкриває Україну світові» тощо. Просто голуб миру, а не поп-зірка, їй-богу. Перший і найкоротший коментар Русланиного продюсера Олександра Ксенофонтова свідчить сам за себе: «Це крок у Європу — не більше й не менше». Цим місіонерством Руслана просякнута наскрізь — якщо в своїх старих програмах вона претендувала на те, щоб нести людям українське мистецтво, то на «Євробаченні» вона вже просто втілювала Україну. І цю Україну прийняли. Хоч що там, а саме Руслана виявилася першою українською артисткою, про яку заговорила Європа — заговоривши водночас про Україну. Адже досі в європейському інформаційному просторі досягнення нашої країни зводилися до Чорнобиля та корупції — згадайте торішні коментарі О.Пономарьова. Українські спортивні зірки не дуже асоціюються з національною культурою, адже вміння боксувати й забивати м’ячі у ворота — інтернаціональне по суті. Інша річ мистецтво, тим паче масове. І тут Руслана справді «відкрила їм Україну». Можна сперечатися з тим, «правильна» це Україна чи «неправильна». Можна злословити про те, яка Україна «продається» на західному поп-ринку, а яка — ні (при цьому наголошується, що та, яка «продається», певна річ, нікуди не годиться). Незаперечно одне: успіх Руслани привів до того, що наступного року Меккою поп-музики стане Київ. В Україну потягнуться туристи, меломани, виконавці й журналісти.

Неоднозначне ставлення до перемоги української команди на «Євробаченні» знайшло найрізноманітніші прояви. Наприклад, за чутками, у Стамбулі ім’ям Руслани названо музичний клуб. А європейська преса розділилася на два табори. Радикальні та бульварні видання друкують портрети Руслани на перших шпальтах і підігрівають публіку обіцянками масштабного концертного туру. Консервативні жовчно звертаються до духів класиків, приміром, Шиллера й Шекспіра, які перевернулися, на глибоке переконання «Індепендент», у трунах. Так, дивлячись на «дику Руслану» і на те, як захоплено її приймає публіка, «стара Європа» могла відчути себе справді старою. Але ще вона могла відчути подих нової молодості, нових внутрішніх сил, нової енергії.