Діамантовий відблиск епохи — "Абатство Даунтон"

Днями Сполучене Королівство відсвяткувало Різдво - той радісний час, коли лондонська Оксфорд-стріт сяє святковим оздобленням столичних мегасторів і висячих парасольок-ілюмінацій, а на гамірних корпоративних вечірках річкою ллється шампанське.

Втім, уже на Святвечір вулиці обезлюділи, а кожну оселю не тільки звеселяли різдвяні пісні-колядки, а й наповнив своєрідний аромат святкових дрівець (юл-лоґа), що поволі тліють у каміні. Родини зібралися за столом, смакуючи запеченою гускою або індичкою, брюссельською капустою та маринованим шотландським лососем. Після десерту - традиційного різдвяного пудингу, підігрітого вогнем трохи палаючого коньяку, всі перемістилися до телевізора - у ці дні транслювали найкращі телепрограми.

І багато хто чекав на "Абатство Даунтон", що вже шостий рік поспіль телебачення дарує своїм глядачам - серіал настільки популярний, що окремі його серії лише у Британії збирали до 12 млн. глядачів! Але цього разу обов'язковий різдвяний сюжет фільму знаменував його завершення.

"Абатство Даунтон" - справжній телевізійний подарунок як для британців, так і для всіх глядачів-англофілів. Історична мелодрама, що стала помітним явищем у сучасному кіносвіті, розповідає про аристократичну родину, котра жила сто років тому в Англії, про їхні будні й свята, традиції і манери. Здавалося б, невже в родині набереться стільки цікавих історій, щоб про них можна було зняти цілий серіал? Та їх не лише вистачило, вони тримали увагу глядачів по обидва боки Атлантики шість сезонів. Родинну сагу, не пропускаючи жодної серії, дивилися королева Єлизавета ІІ, герцог і герцогиня Кембриджські (Вільям і Кейт), Мішель Обама, Опра Уїнфрі, Том Генкс, Гаріссон Форд, Бейонсе й іще сотні світових знаменитостей.

Ґрентеми як дзеркало епохи

…Леді Кора з чоловіком Робертом Кроулі (лордом Ґрентемом) провели його кузена Джеймса на пароплав до Нью-Йорка і, дочекавшись, коли він відчалить з Саутгемптона, вирушили до Лондона, щоб звідти потягом дістатися до родового маєтку Даунтон у Йоркширі. За вікном - теплий квітень 1912 року. За кілька днів з ранковою кавою леді Корі принесли свіжу газету. В очах Роберта, що саме зайшов до кімнати, вона прочитала якусь не зрозумілу їй тривогу. "Що трапилося?" - здивувалася леді Ґрентем. Чоловік нічого не відповів, лише вказав очима на газету: перша сторінка волала величезним заголовком: "Біля берегів Лабрадора затонув пароплав "Титанік". Кора зблідла... Джеймс Кроулі з сином Патріком - не просто пасажири цього корабля: Джеймс був власником їхнього розкішного абатства Даунтон, а Патрік - заручений з їхньою старшою дочкою Мері…

Так драматично розпочинається родинна історико-політична кіноепопея.

Абатство Даунтон - великий маєток заможного англійського лорда Ґрентема у графстві Йоркшир. Точніше, донедавна заможного, бо тепер він сушить голову: як зберегти палац, землі, залишок грошей, репутацію, родину і душевний спокій. Виживе розумніший і багатший.

Кора - грошовита американка, яка приїхала до Британії шукати собі достойного чоловіка. А родина Роберта саме мала серйозні проблеми зі сплатою боргів за Даунтон. Тоді вони й домовилися: англійський аристократ одружується з дівчиною з солідним посагом, що рятує весь його маєток й усю родину. І от майже тридцять років вони живуть щасливо, хоча не відразу все було гаразд - Робертова мати мала щодо американської невістки чимало упереджень. Та як давно вже це було…

З часу виходу в 2010 р. на екрани серіал отримував численні відзнаки британських та американських кіно- й телеакадемій, а після другого сезону вони посипалися рясним дощем (44 нагороди, серед яких
11 "Еммі", 3 - "Ґолден Ґлоуб", 2 - "Бафта") за сценарій, режисуру, гру акторів, костюми, декорації. А головне - за його захоплюючий сюжет: трохи пригод та інтриг на горішніх поверхах палацу і внизу, на поверсі обслуги; спроби самогубства, заздрощі, ревнощі; трохи мелодрам, приправлених то палким коханням, то несподіваною втратою, то мудрою бабусиною порадою або гострим її словечком. Усе це відбувається в освітлених яскравими люстрами й свічками у старовинних канделябрах розкішних залах старовинного замку, в лондонських квартирах, урядових кабінетах і навіть Букінгемському палаці.

Тут згадують не лише про "Титанік", а й про Першу світову війну - адже в Британії ще донедавна жили кілька учасників цієї світової трагедії. На фронт тоді йшли всі молоді чоловіки, незалежно від їхнього статусу - пішов і племінник лорда Ґрентема Метью Кроулі (як і єдиний син палкого прибічника імперії, політика і відомого казкаря Редьярда Кіплінга). У серіалі переплелися кохання і політика, бідність і багатство, проблеми у владних коридорах, великі гроші й банкрутство, англійська ощадливість і благодійність, тяжкі хвороби, великі сподівання і таких же масштабів втрати. Та попри всі політичні перипетії і владні скандали глядачі з нетерпінням чекають, чим закінчиться відвертий флірт старшої дочки Ґрентемів леді Мері з турецьким дипломатом-красенем Кемалем Памуком, який прибув до Лондона на переговори про незалежність Албанії. Памук з лондонським приятелем приїжджають у Даунтон полювати на лисиць… В Англії полювання - особливе шоу, коли в яскраво-червоних із золотими ґудзиками камзолах із білими манишками і в чорних циліндрах виїздить на конях з десяток мисливців, а поруч мчить зграя гончаків.

У родині Кроулі три дочки на порі - Мері, Едіт і Сибіл. Усі такі різні… Кожна прагне вдало вийти заміж і мати власну родину, але навіть в аристократів не все йде як по нотах. Старша сестра леді Мері завжди хоче грати першу скрипку. Добра, але зовні суха й холодна, трохи з чоловічими манерами й загостреним почуттям справедливості, вона нікому й нічого не попускає, у тому числі й власним сестрам. І навіть коли через її принципи ламається особисте життя сестер, ніщо не зможе зупинити Мері …

Серіал став етапною роботою відомих англійських і американських акторів Меґґі Сміт (Вайолет Кроулі, графиня-вдова, мати Роберта), Елізабет Макґоверн (Кора, дружина Роберта), Г'ю Бонневіля (Роберт Кроулі), а також вивів на світову кіноарену молодих лондонських акторів Мішель Докері (леді Мері), Дена Стівенса (Метью Кроулі) та інших.

Без нього не було б Даунтона…

...як не було б несамовитих пристрастей, інтриг, непоправних втрат, боїв у Нормандії, хвилюючих поїздок з провінції до Лондона, народжень і смертей, навіть добрих стосунків між господарями й слугами - усіх щоденних турбот заможних родин початку минулого століття. 12-річний період життя, відтворений в "Абатстві Даунтон", - це не лише "Титанік" і Перша світова, а й криза англійської аристократії та її неминуче банкрутство, соціальні й революційні рухи. Плюс початок ери автомобілів, радіо, телефонів, перших кухонних міксерів і кінець ери графських камердинерів. Непорушні ж - лише традиції англійських чайних церемоній, бездоганні смокінги й ідеально розставлений вишуканий посуд на обідньому столі.

А подарував світові вигадане абатство Даунтон сценарист і надзвичайно ерудована людина - Джуліан Феллоуз. Він студіював англійську літературу в Кембриджі, грав у драматичній студії. Сцена йому так сподобалася, що невдовзі він закінчив ще й Академію драматичного мистецтва в Лондоні. А потім у його житті було десять американських років і нестримне бажання підкорити Голлівуд. Позаяк ця амбітна мрія не вдалася, Джуліан вирішив повернутися додому. В Лондоні він грав у театрі й теледрамах на Бі-Бі-Сі, писав сценарії дитячих передач і мюзиклів, які з успіхом ішли у Вест-енді, на Бродвеї в Нью-Йорку, навіть став ведучим передачі про найзагадковіші вбивства.

А паралельно із цим пише сценарії, фільми за якими здобувають світову славу: "Ярмарок марнославства", "Ромео і Джульєтта", "Молода Вікторія", "Турист". Безперечно, це успіх. І успішність людини полягає не лише в її талантах - іноді це свідчення того, які складні перешкоди їй вдалося здолати. "Змагайся лише за найважливіше", - казала Джуліану мама, коли він питав її поради.

Сценарії - не єдине творче кіноамплуа Феллоуза, він - режисер двох фільмів, актор ("Завтра не настане ніколи" (бондіана), "Збитки", "Петро і Павло", "Джейн Ейр" та зо два десятки інших). Нещодавно кіномайстер видав два романи - "Сноби" й "Недосконале минуле", а в 1970-ті - кілька романтичних повістей під псевдонімом Ребекка Ґревілль. Нині барон Феллоуз - член Палати лордів Британського парламенту, має фамільний герб. А ще він входить до рад добродійних фондів, які допомагають хоспісам, опікуються дітьми військових, людьми похилого віку з діагнозом хвороба Альцгеймера, рак грудей та ін.

Цими днями Дж.Феллоуз отримав чергову нагороду за "Абатство Даунтон" - Міжнародну премію "Еммі". І розпочинає роботу над новим амбітним творчим проектом - канал NBC (США) замовив йому сценарій фільму про "Позолочену епоху" - епоху перших американських мільйонерів кінця ХІХ ст.: Дж.Рокфеллера, Дж.П.Морґана, К.Вандербільта, Е.Карнегі, Г.Форда - людей, які створили Америку такою, якою вона є нині.

50 серій Гайклера

Події вигаданого "Абатства Даунтон" відбуваються у реальному англійському замку Гайклер (графство Беркшир). Замок міг з'явитися в кіно ще років 13 тому, у фільмі "Ґосфорд-парк", проте тоді обрали Ротем - маєток неподалік. Та Гайклер таки дочекався свого зоряного часу, щоб стати відомим на весь світ абатством Даунтон і з'явитися не в одній серії, а в 50-х.

Майже 800 років ця середньовічна споруда слугувала резиденцією єпископів міста Вінчестер. 1679 р. її викупив перший граф Карнарвон. У 1839-го граф Карнарвон ІІІ розпочав серйозну реконструкцію замку, що тривала три роки і для якої було запрошено відомого архітектора сера Чарлза Баррі - того самого, що реконструював у Лондоні будівлю парламенту, автора вежі Біґ-Бен. Після завершення робіт замок з масивною надбудовою-"короною", який відтоді називається Гайклер, вважається перлиною вікторіанської архітектури. Протягом наступних ста років він стане місцем, де збиратиметься британська політична знать (тодішній граф Карнарвон IV був членом парламенту, міністром в уряді Дізраелі). Під час Першої світової війни в замку облаштували військовий шпиталь, а під час Другої - притулок для евакуйованих дітей.

Сцени "Даунтона" знімали в музичній залі Гайклера з фламандськими гобеленами на стінах, зі столом з червоного дерева і кріслом, що належали колись Наполеону Бонапарту, і у Великій їдальні з портретом короля Карла І роботи Ван Дейка й картинами художників фламандського бароко. А для розмов найкращим місцем була бібліотека, створена ще на початку ХVІ ст., яка налічує понад п'ять тис. книжок. Лорд і леді Карнарвон відчинили двері свого палацу для всього світу - у 120 країнах серіал подивилися мільйони глядачів.

Років п'ять тому замок хотів викупити відомий композитор Ендрю Ллойд Веббер (автор відомих мюзиклів "Ісус Христос - суперзірка", "Привид опери", "Евіта" та ін.), який з родиною мешкає в палаці неподалік, а в Гайклері хотів облаштувати картинну галерею для своєї художньої колекції. Та Карнарвони відмовили, хоча король мюзиклу готовий був заплатити майже 140 млн фунтів стерлінгів. "Палац не продається", - твердо відповів господар.

Під час моїх відвідин Гайклера довкола у соковитій зелені пишно буяли жовті нарциси - стояла весняна пора, тихо шуміли кедри. Переступивши поріг палацу, потрапляєш у казку: парадний вхід - простора зала з високою аркоподібною кам'яною стелею і високими колонами з вишневого й блакитного мармуру, вишуканим ліпленням на стелі. Елегантно обшиті шовком просторі зали Гайклера зачаровують старовинними меблями, картинами у важких рамах, масивними вазами й камінами. Загалом палац налічує 300 кімнат, 40 з яких - спальні.

На стіні одного з широких коридорів помічаю під склом сторінку лондонської газети за грудень 1936 р. У короткій замітці йдеться про майбутню королеву. Та вона ще цього не знає. 10-річну Лілібет Віндзор, що гралася з подругами, покликала мама. Дівчинка прибігла і вже хотіла знову тікати - там же всі чекають на неї.

- Лілібет, - взяла її за плечі мама. - Зупинися на хвильку й послухай, що я тобі зараз скажу. Доню, я хочу, щоб ти знала: коли виростеш, станеш королевою. А зараз біжи собі, грайся, бо це буде не завтра, але станеться неодмінно.

Дівчинка побігла до дітей. Вона була ще надто мала і не знала, що того дня зрікся престолу її дядько король Едвард VIII, бо надав перевагу коханню до Уолліс Сімпсон, а не трону. Тому молодший брат Едварда, її батько, зійшов на престол і став королем Георгом VІ, а вона (як його старша дочка) має колись перейняти монарший скіпетр і посісти трон. Хіба вона уявляла, що вже через 16 років її урочисто коронуватимуть у Вестмінстері? А невдовзі королева стане й хрещеною матір'ю новонародженого Джорджа Герберта, графа Карнарвона VIII, нинішнього власника Гайклера. До речі, королева Єлизавета ІІ дивиться серіал не просто як глядач, а як прискіпливий критик, коментуючи ті чи інші огріхи - Гайклер вона знає дуже добре, бо не раз тут гостювала.

У підвальному приміщенні замку ще одна унікальна принада - єгипетська колекція. На початку ХХ ст. граф Карнарвон V провів майже 16 років у Єгипті, досліджуючи території біля Луксора, в Долині царів. Це вони з археологом Говардом Картером 1922 р. знайшли гробницю фараона Тутанхамона і першими ввійшли до неї: "О Боже, тут суцільне золото!" - плеснула в долоні дочка графа леді Евелін. Однак те відкриття лише для історії було щасливим, для графа ж стало фатальним - за півроку він помер від укусу комара, що спричинив зараження крові. Тоді всі сказали: "Це - прокляття Тутанхамона".

Після смерті графа його вдова леді Алміна (про яку захоплено відгукувався романіст Івлін Во) продала єгипетську колекцію і 60 артефактів з гробниці Тутанхамона музею "Метрополітен" у Нью-Йорку. Але не всю - частина залишилася в Гайклері. Нещодавно в палаці відзначили 90 річчя від дня найбільшої історичної знахідки минулого століття.

Кінодраму з життя англійської аристократії знімали в замку Гайклер іще й тому, що Дж.Феллоуз писав "Даунтон" саме для нього - родового маєтку своїх добрих приятелів Джорджа і Фіони Герберт, лорда і леді Карнарвон. Тут сер Джуліан з дружиною леді Еммою не раз обідали в тій самій Великій їдальні, проводили час у музичній кімнаті й у тій самій великій бібліотеці. Лише без лорда і леді Ґрентемів і без графині-вдови леді Вайолет…

Ходяча мудрість

Мати Роберта й Розамунди леді Вайолет графиня Ґрентем - особливий персонаж цієї драми. Підкреслено чемна, стримана, зі смаком вбрана відповідно до віку, вона приїздить до палацу, як правило, на вечерю або для вирішення важливих питань. Іншим часом допомагає місцевому шпиталю, а на дозвіллі трохи пліткує з приятельками. До речі, у фільмі вона наймудріша особа. Деколи трохи докучлива, леді Вайолет майже завжди має рацію. "Якщо обирати між принципами і логікою, то я - за принципи", - каже вона.

Графиня безмежно (але по-англійськи стримано) любить трьох дорослих онучок - Мері, Едіт і Сибіл, які діляться з нею своїми дівочими таємницями, знаючи, що бабуся ніколи не зрадить. Без поінформованості графині-вдови в Даунтоні не відбувається нічого, навіть цілком таємного. Цікавитеся, як справи у трикутнику Кора-Роберт-Вайолет? Лорд Ґрентем виявляє чудеса дипломатії, щоб бути і добрим сином для матері, і люблячим чоловіком для Кори, зберігати любов і тепло до найрідніших жінок.

Леді Вайолет завжди має власну думку щодо певних подій, осіб чи речей і нерідко висловлює її вголос. Це звучить так само делікатно, як укол прикритою легким шовком гострою шпилькою - тканина дуже допоможе? У вишуканій і благородній манері графиня розставляє все на свої місця: "Вульгарність ще ніколи не була свідченням великого розуму" (дорослій онуці), або: "Дивись, не замерзни на вершині своєї самооцінки" (приятельці Ізобель Кроулі). За шість сезонів уклався цілий словник афоризмів леді Вайолет. Чи, може, це думки самого Дж.Феллоуза? Та з вуст англійської аристократки вони звучать, безперечно, переконливіше. До речі, окремі риси графині сценарист списав зі своєї тітки Айсі.

Відома актриса Меґґі Сміт, котра зіграла графиню, - щасливий талісман Дж.Феллоуза. Вона працювала з ним у трьох фільмах, які отримали найвищу оцінку. (Глядачі пам'ятають М.Сміт у ролі професора Мінерви у фільмах про Гаррі Поттера. - А.В.) На знімальному майданчику між ними встановилося цілковите порозуміння: Меґґі правильно відчуває задумані автором відтінки сюжету, її слова у кадрі завжди звучать найбільш відповідно до ситуації. А як вона змогла передати горе від втрати онуки Сибіл: не словами, не жестами - спираючись на паличку, графиня самотньо йде через усю велику залу…

Це на її честь цього літа (тільки не падайте!) королева Єлизавета ІІ влаштувала прийом у Віндзорському палаці! На честь геніальної актриси, на честь Дами - командора Британської імперії.

А почалася творча співпраця М.Сміт з Дж.Феллоузом ще у фільмі "Ґосфорд-парк" (по суті, генеральній репетиції "Абатства Даунтон"), до якого тоді досить скептично поставилися американські колеги сценариста. Та їхній скепсис виявився недоречним - 2002 р. Феллоуз отримав "Оскара" за найкращий сценарій, а сам фільм був висунутий іще у восьми номінаціях. Золота статуетка Американської кіноакадемії виявилася для англійця несподіваною - він навіть не підготував короткої промови, що її виголошують при врученні, лише сказав: "Боже, благослови Америку!". Він просто не міг повірити, що стоїть на сцені поряд з актрисами Вупі Ґолдберг і Ґвінет Пелтроу! Тим "Оскаром" починалося світове визнання Дж.Феллоуза як першокласного майстра кіно.

Манери Даунтона

У британському серіалі багато хто відкриє для себе світ аристократії і справжньої еліти. І за тим, аби у кадрі все було відповідно до тогочасних стандартів, слідкував історичний консультант Аластер Брюс: лише з його дозволу у фільмі стояли, розмовляли, носили певний одяг, їздили авта, вели політичні дискусії і влаштовували прийняття.

Для А.Брюса, давнього приятеля Дж.Феллоуза і нащадка шотландського короля ХІV ст. Роберта Брюса, історія стала важливою частиною життя. Вона навіть привела його до Букінгемського палацу, де він тривалий час служив геральдом (глашатаєм - особою, яка повідомляє королеві, хто прибув на аудієнцію). До речі, саме А.Брюс переконав Єлизавету ІІ на честь 60-річчя її правління зробити відомий фотопортрет у темному оксамитовому плащі-накидці на тлі шотландської природи біля палацу Балморал.

Експерт у галузі державного й монаршого протоколу, Брюс консультував Дж.Феллоуза у фільмах "Ґосфорд-парк" і "Молода Вікторія". Так, у фільмі про Вікторію у розмовах королеви з міністрами, родиною чи слугами звучать реальні фрази - ті слова взято зі спогадів служителів палацу, з документів її правління та особистих листів - достатньо було лише звернутися до Королівського архіву, де зберігаються численні свідчення про всіх британських монархів. Так зробили й коли на бал дебютанток до Букінгемського палацу збиралася племінниця лорда Ґрентема Роузі - її мали представити королю Георгу V. Аластер Брюс знайшов в архіві Віндзорського палацу не лише справжнє запрошення на бал 1923 р., а й пам'ятку з вимогами до дебютанток: якими мають бути сукні, рукавички й макіяж, чим прикрасити зачіску. Та історична коректність виявляється не лише у важливих сценах, а й у дрібницях. Ось, наприклад, під час зйомок гості розмовляють сидячи на дивані. Поруч на столику - склянка води. "Це неможливо", - заперечує А.Брюс, бо в 20-ті в Англії то могла бути тільки чашка чаю, вода з'явиться аж у 50-х. Як не вживали у ті часи й популярного нині слова "уїк-енд"! Безперечно, така точність у розповіді про події столітньої давнини надає серіалу більшої достовірності й цінності.

"Даунтон" - це й демонстрація ретро-манер і етикету тогочасного суспільства. Так, дівчина з аристократичної сім'ї зобов'язана бути чемною завжди, бо інакше про її не зовсім гідну поведінку дізнаються в Лондоні, і вона не лише зганьбить себе і свою родину, а й не матиме шансів успішно вийти заміж за людину зі свого кола. Хоча не всі дотримувалися цих правил…

Чудовою нагодою повчитися етикету стали у фільмі вишукані застілля в палаці. В аристократичних родинах жінки на вечерю виходили обов'язково у довгій сукні з коштовними прикрасами і довгих рукавичках. "Інакше ми виглядатимемо ніби дикуни з острова Борнео", - пояснює леді Вайолет. Надівати діадему могла лише заміжня жінка. Чоловік приходив на вечерю в бездоганному смокінгу й накрохмаленій білосніжній сорочці, бо твідовий костюм одягали хіба що на прогулянку чи полювання. До речі, якщо чоловік два дні поспіль з'являвся у тій самій сорочці - значить, у нього якісь проблеми: фінансова скрута, не ночує вдома або не має власного камердинера.

І ось родина сідає за стіл. Тарілки, келихи, срібні виделки й ножі лежать на столі як під лінійку і на однаковій відстані одне від одного. За столом жінка має сидіти рівно, в жодному разі не спираючись на спинку стільця. На колінах під серветкою - рукавички й сумочка. Але вона покладе їх лише після того, як зніме свої рукавички господиня. Лікті не можна класти на стіл. За столом не розмовляють про гроші, роботу, політику, секс, здоров'я і релігію.

Були чіткі правила: коли дозволяється з'їсти з тарілки першу ложку супу; хто може вступати в розмову сам, а кому варто почекати, аж поки його не запитають. Можливо, в тих манерах і забагато формальностей, але, здається, і в наш час не завадило б навчати людей етикету.

Вечеря в Даунтоні складалася з семи страв і була досить екстравагантною: лососевий мус чи креветки, салат із сиру стілтон з фігами, суп з цвітної капусти чи блакитного сиру, суфле з нирок, оленячі відбивні або ж кролик під соусом бешамель, пастуший пиріг і, звичайно ж, йоркширський пудинг і еклери. З погребів діставали бордо і шардоне, віскі пропонували лише після десерту.

Прислуга підходила ззаду до кожного, пропонуючи срібний піднос зі наїдками правою рукою і тримаючи ліву за спиною. Кожен сам клав страву собі на тарілку. Вам дуже смакує ніжний ростбіф і захотілося ще шматочок? Перепрошую, але в аристократів не прийнято просити добавки. Як не прийнято й нахвалювати - бо готувала не господиня, а кухарка. Важливо також пам'ятати, що суфле - не десерт, а солодка страва, на десерт будуть фрукти (їх, як і банани, їли виделкою) і шері. О, і наливати в чашку молоко раніше за чай теж вважалося серйозним викликом чемності.

У вищих колах було поганим тоном демонструвати емоції, хоч би яким вулканом вони вирували всередині, - лише стриманість. Навіть у найдраматичніший для леді Мері момент вона - суха й холодна - не тому, що байдужа, просто її так виховували.

Аристократичні манери мешканців Даунтона вдало підкреслює вишукане вбрання. За серіалом із цікавістю вивчаємо жіночу моду 10–20-х рр. ХХ ст. - прямі довгі сукні, нерідко з вишивкою по шовку, строгі твідові костюми, іноді з вузькими штанами (жінки ж бо їздили верхи й ходили на полювання). І звичайно ж, капелюшки: вони різні для молодших і старших, для заможних і бідних, з квітами й пір'ям, але завжди прикрашають та облагороджують кожну жінку.

"Даунтон" сьогодні

А як живеться справжнім, а не кіношним мешканцям Гайклера? Власники замку лорд і леді Карнарвон - модерні аристократи. Звісно, вони відвідують бали, куди з'являються (зовсім як у кіно) урочисто вбрані, у коштовних прикрасах, але по буднях граф не втомлюється працювати на землі, а графиня (часом залізши на капот свого джипа) великими садовими ножицями обрізає сухе гілля з дерев біля палацу, садить квіти на клумбах або пише чергову книжку (написала три книжки з історії Гайклера. - А.В.). У них є обслуга (майже сотня працівників - кухарки, садівники, водії тощо), але господарство настільки велике, що господарям доводиться виконувати не лише церемонійну місію, а й чорнову роботу в палаці.

- Леді Карнарвон, після шести років зйомок, ви мабуть, і досі почуваєтеся в Даунтоні? - запитую у привітної господині замку Фіони Герберт (леді Карнарвон).

- Ті кілька років були просто захоплюючі! Даунтон позначив нашу домівку Гайклер на карті світу. Родина мого чоловіка мешкає тут з 1679 р., а сама будівля існує з 749-го! Так дивно, що люди їдуть до нашого маєтку, щоб побувати в Даунтоні, - але тепер ці два світи тут так переплелися…

- А з чого складається робочий день сучасної аристократії?

- Ми були досить завантажені й до початку зйомок "Даунтона", але сьогодні… Адже інтерес до Гайклера просто шалений. (Палац щороку відвідують 60 тис. туристів, а квитки викуплено на півроку наперед! - А.В.)

Зранку я залагоджую все, що необхідно, у палаці, роблю записи в щоденнику, зустрічаюся з організаторами різних заходів. Потім беруся до господарських справ. Ремонт різних частин Гайклера вимагає багато часу - зустрічаюся з будівельниками, постачальниками. Ще у нас є ферма, де працює переважно чоловік. Він також проводить зустрічі в Лондоні - бо ми беремо участь у різних бізнес-проектах і добродійних акціях. А після всього я ще й намагаюся щось писати! Крім того, ми любимо квіти і з задоволенням працюємо у квітниках.

- Яка квітка могла би стати символом Гайклера?

- Квітники - така чудова нагода для роботи і відпочинку. Втім, Гайклер більше відомий своїми кедрами, екзотичними деревами, саджанці яких сюди привезли з Лівану 250 років тому. Кедри - це ж символ величі, вони згадуються ще в Біблії, ними захоплювалися стародавні єгиптяни. Ці дерева нагадують нам і про графа Карнарвона V, який у 1922 р. відкрив гробницю Тутанхамона. Тож символом цього замку міг би стати кедр.

- Кожну серію прогулянкою повз столітні кедри розпочинає лабрадор - це ваш?

- У мене й справді є троє жовтих красенів-лабрадорів, але у фільмі жоден з них не знімався. (Усміхається.)

Поринь у Різдвяну казку

Палац Гайклер, як і все Сполучене Королівство, відсвяткував Різдво, коли запряжені оленями сани Санта Клауса злітали в нічне небо, коли звідусіль лунали дзвіночки, а дорослі й малі чекали не лише дарунків під ялинкою, а й якоїсь казки. І вона прийшла до них спеціальним різдвяним випуском серіалу, настільки щирого й нефальшивого, що глядачі сприйняли його як цілком реальну історію, що трапилася десь у сусідньому графстві. Можливо тому, що не всі події були вигадані, частину з них узято з життя лорда Карнарвона VII і його дружини-американки Кетрін. А ще дуже талановито зіграли актори - виконавці і перших, і других ролей. До речі, деякі з них виявилися випускниками шкіл не лише акторських: у Г.Бонневіля, Д.Стівенса, Р.Кессіді (Філліс) за плечима Кембридж, у Дж.Картера (Карсон), М.Ґуда (Генрі Талбот, новий чоловік Мері) - інші британські університети, а в Р.Джеймса-Кольє (Томас) - навіть два. У фільмі немає нічого зайвого - ні дій, ні пустопорожніх діалогів, тут усе має свій сенс; тому й дивишся його на одному подиху.

- Коли я читав сценарій останнього сезону, - розповів виконавець головної ролі Г'ю Бонневіль, - навіть трохи розчулився. Таких сценаріїв і такої ролі у моєму житті більше не буде - це унікальна можливість, хай якими виснажливими були періоди зйомок.

Одна з найбільших трагедій цієї мелодрами - автокатастрофа, у яку потрапляє головний герой Метью. Ставши власником величезного абатства, він іде на фронт; після серйозного поранення і травми хребта, майже у цілковитій безвиході, таки знаходить у собі життєву силу. Згодом на Різдво він запропонує руку й серце коханій леді Мері. Та за півтора року, в момент, коли доля ощасливила їх первістком Джорджем, все й сталося… Глядачі навіть писали ображені листи творцям фільму: чому так жорстоко обійшлися з ними (ця серія припала на Різдво), як можна було зіпсувати казку?

Та хіба казку можна зіпсувати?

За святковим столом у Великій їдальні Даунтона знову зібралася родина Кроулі, вступаючи у рік 1926-й. Святвечір у Королівстві - це не лише мелодійна колядка "Тиха ніч", наш "Щедрик" та бадьорі "Джинґл-белз", а й пишне частування. І куховарка місіс Петмор приготувала майже казкові страви - фуа-гру, суп з черепахи, печену форель, смажених фазанів, мариновані артишоки і на десерт - фірмову даунтонську шоколадну шарлотку з фруктами. А в келихах на столі грає кольорами вистояне бордо врожаю 1912 р., смак якого, як і події в серіалі "Абатство Даунтон", надовго залишили свій неповторний насичений букет.