ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ ОДНОГО ФЕСТИВАЛЮ, АБО 10-Й СОЧИНСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ «КІНОТАВР»

Цифра десять — це ювілей і водночас привід для розмірковування. Всі ці роки не припинялися розмови — а чи потрібен «Кінотавру», як огляду національному, цей «пасинок» з іноземним паспортом? Міжнародний кінофестиваль лихоманило від зміни команди до зміни концепції. Був фестивалем дебютного кіно — став форумом європейського. Але, головне, він, завжди обділений увагою глядачів і преси, залишався на узбіччі головного російського дійства. Хоча, якщо згадати, які зірки й учасники побували за ці роки в Сочі, мало не здаватиметься. Ані Жірардо, Жерар Депардьє, Орнелла Муті, Альберто Сорді, Гельмут Бергер, Франко Неро, Жан-Клод ван Дамм, Ерік Робертс, Дольф Лундгрен, Режіс Варньє, Саша Верні, Анрі Алекан, Кшиштоф Зануссі, Йос Стеллінг, Мрінал Сен, Вєра Хітілова, Том Тіквер, Єжі Гофман... Нічого собі узбіччя.

Та все ж... Безумовна мета кожного, хто приїжджав на «Кінотавр», — побачити нові російські фільми. Акцент очевидний і за місцем показу. Російський огляд — у помпезному Зимовому театрі й у нічних показах на величезному екрані на майдані, загаченому народом, а міжнародний — у затишному, невеличкому залі готелю «Жемчужина», де минулими роками збиралися купки кіноманів.

Запитання — то кому це потрібно? — звучало досить актуально. Для престижу — у вигляді реєстрації фестивалю у FIAPF (Всесвітня асоціація кінопродюсерів)? — так, почасти. Але мудрий Марк Рудінштейн дивився ширше. Внутрішньоросійське змагання, замкнуте у власному просторі і тусовці, може перетворитися на подію хуторянську й містечкову. Міжнародний контекст дозволяє повніше уявити реальність, у якій існує російський кінематограф. Зіставлення й порівняння дозволяють оцінити, в якому напрямі розвивається вітчизняна кінопродукція.

Нинішнього року порівняння було явно не на користь кіно російського. Міжнародний «Кінотавр», переорієнтувавшись на європейський кінематограф, не зробив ставку на блокбастери, а подав зріз малобюджетного кіно, що найбільш характерно для Європи.

Усього нинішнього року було показано 13 фільмів із різних країн Старого Світу. І тут я дозволю собі критичний випад на адресу організаторів, — обмаль для фестивалю, що триває 14 днів (на два дні довше, ніж Каннський!). На мій погляд, для повновагості міжнародного конкурсу, якщо не трактувати його як доважок до національного огляду, має бути не менше двох конкурсних картин на день, що дозволить розширити й географічні рамки, аби не випадали такі країни, як Іспанія і Великобританія, без яких сьогодні уявити кіноєвропу майже неможливо.

Загалом, журі, очолюване нашим блискучим співвітчизником Богданом Ступкою, не перетрудилося, але вердикт (дивися попередній номер газети) вони, на мій погляд, винесли точний і справедливий.

Угорський фільм «Гикавка» (головний приз) режисера Дьєрдя Палфі рекомендацій не потребував. До Сочі він уже встиг здобути європейський «Фелікс» за відкриття року і купу фестивальних призів, у тому числі й диплом на торішній «Молодості» у Києві. Відзначу лише дві тенденції, характерні й важливі для сучасного екрана. Перша — тема забутого Богом і людьми села. Не випадково головна нагорода і в російському конкурсі дісталася фільму «Старухи», де, як і в «Гикавці», чільними персонажами є старі люди та п’яниці напівзабутого села. Друга тенденція (і знову збіг із «Старухами»!) — це явне проникнення документального кіно в ігровий кінематограф із явним збагаченням останнього.

Буває й навпаки, коли документальний фільм намагаються збагатити ігровими елементами, і в цілому він програє. Як це сталося в скандинавсько-швейцарській копродукції «Мене звали Сабіна Шпільрейн» режисера Елізабет Мартон. Документальна історія пацієнтки, яка стала потім послідовницею Карла Густава Юнга, дуже програла від акторських етюдів.

Як і ігровий італійський фільм «Світ кохання» Ауреліо Грімальді, що розповідає документальну історію з життя знаменитого кінорежисера Пазоліні, охоплюючи період його учителювання в сільці Рамускеліо, що на півночі Італії. Чорно-біла, стилізована під п’ятдесяті роки стрічка все ж таки залишається слабкою копією документальної розповіді.

Трохи недооціненою, на мій погляд, залишилася ще одна картина, в якій відчутний вплив документальної манери, — «Еді» польського дебютанта Пьотра Тржаскальського (приз за найкраще виконання чоловічої ролі Генріку Голембйовському). З життя аутсайдерів «Еді» виходить за рамки «чорнушних» фільмів на рівень глибокої філософської драми. Цей фільм уже відібраний у конкурс майбутньої «Молодості», і, сподіваюся, київські глядачі оцінять цю роботу молодого польського режисера.

У картині датського метра Нільса Мальмроса «Знати правду» документальна скрупульозність показу нейрохірургічних операцій на головному мозку пішла на шкоду ігровій структурі біографічної стрічки про батька режисера Річарда Мальмроса, знаменитого хірурга. У результаті репортерського розслідування, проведеного в 70-ті роки, з’ясувалося, що з 1100 прооперованих ним пацієнтів 300 згодом померли. Полемічність припустимості ризику, як і документального показу натуралізму на екрані, — тема для розмірковування.

Дві скандинавські картини означили важливу тему психологічної травми дітей у розлучених сім’ях. Норвезький фільм «Тримай злодія» Трюгве Аллістера Дізена і шведський «Усі люблять Алісу» Річарда Хоберта — для сімейного перегляду. Останній познайомив із блискучою акторкою бергманівського театру Леною Ендре (приз за найкращу жіночу роль на фестивалі «Лики любові», а київський глядач міг бачити її у картині Лів Ульман «Невірна», показаній під час попереднього фестивалю європейського кіно).

У побіжному огляді інших фільмів хочеться вирізнити хорватську картину Далібора Матанича «Прекрасні мертві дівчата», виразну історію кохання двох жінок, що стала явним лідером у глядацьких симпатіях. А ось німецький «Девот» Ігоря Зарицького про протиборство чоловічого й жіночого, виражене в невиразній театральній формі, явно провалився.

Французьке кіно було представлене новою екранізацією новели Стефана Цвейга «24 години з життя жінки» Лорана Буніка (учасника «Молодості-96» із дебютом «Селект Отель»). Міцна, явно не малобюджетна картина з гарними інтер’єрами і костюмами, чудовими акторами, зроблена професійно, але холодно. Зате чеська «Поїздка» Еліс Нелліс вирізнялася і теплотою, і гумором. Ті, хто бачив у Будинку кіно програму чеських фільмів 60-х років, показану у квітні, легко розпізнають стиль і розвиток цих традицій у «Поїздці». «Страх ікс» Ніколаса Віндінга Рефна умовно представляв Данію. Знятий у Канаді, він явно тяжіє до північноамериканського різновиду саспенсу. І, нарешті, картина «Шобрі» Еміла Новака, що розвиває традиції костюмного угорського фільму. Ішка Шобрі — благородний угорський Робін Гуд 30-х років XIX століття. У кінематографі Угорщини традиції костюмних історичних фільмів розвиваються не менш плідно, аніж в Україні.

У позаконкурсній програмі було чотири ретроспективи: «Рахуємо до десяти» (десять еклектично підібраних фільмів, у назвах яких були наявні цифри від одиниці до десяти), «А хто вони такі?» (фільми членів журі попередніх років), «Вестерн під червоним прапором» (жанр вестерну колишніх соцкраїн) і «Бачили? Не бачили!» (зарубіжні фільми російського прокату, що промайнули в ньому майже непоміченими). Програми і фільми різні — вони заслуговують окремої розмови.

Міжнародний сочинський «Кінотавр» розвивається, його необхідність і життєздатність доведень уже не потребує. Програма нинішнього року, мабуть, була найсильнішою за всю його історію. Шкода лише, що в кінозал не заглянули ні молоді, ні маститі російські режисери. А повчитися було чого...