DЕРВАЛЬD, DЕРВАЛЬD, КРАЇНА МОЯ…

Міжнародний театральний фестиваль-лабораторія «Мистецьке березілля», щоразу визначаючи сферу своїх художніх досліджень, нинішнього року вирішив зайнятися «Оточенням». Оточувати головне, тобто театр, може все що завгодно, було б бажання звернути на це увагу. Люди «Мистецього березілля» — відважні, до сприйняття всіляких експериментів стійкі, ось і вирішили самі познайомитися з людьми «DЕРвальdу» і познайомити з ними всіх інших.

В ідеї поєднати два геніальних класичних твори — «Ліс» О.Островського і «Розбійників» Ф.Шіллера, — як це зробила у своєму авторському проекті, ностальгійній драмі «DЕРвальd», режисер і сценограф Лариса Паріс («ДвоїнаЦеТеатрДвоїх», Москва, Росія — для України), немає нічого особливого. Але якщо знаменитий російський драматург зробив цитатою Шіллера тільки доречний і виправданий висновок, то наша сучасниця Л.Паріс завдяки цьому поєднанню склала цілу країну «DЕРвальd». Як перемішані літери в назві цієї країни (у перекладі з німецької той-таки «Ліс»), так дивним чином перемішалися поняття і закони існування в ній. У країні цій немає достовірних покажчиків і чітких маршрутів, тут моральне бездоріжжя і неймовірні траєкторії душевних порухів. У цьому «DЕРвальdі» заблукали всі. Вони репетують, як у справжньому лісі, і не можуть догукатися одне до одного.

Для такого проекту простір Центру «УТЮГИ» підійшов щонайкраще. Включивши фантазію, глядачі зуміли на величезній площі нічного клубу, пристосованого, радше, під ритми дискотеки, «побачити» величезні дерева. Білі полотнища, підвішені до стелі і розтягнуті донизу трикутниками, чимось нагадували ялинки. Але ж ялини — теж представники флори, та й потім, це вам не нудотний реалізм зі справжніми деревами. Дали в руки одному з персонажів кволий натуральний прутик — ось вам і метафора темного бору. І взагалі, ліс тут — справа п’ята, головне — ставлення героїв. Сюжетних ліній Островського дотримано. Гурмижська (Л.Паріс), як і написано, намагається впоратися зі спалахом пізньої пристрасті і, дотримуючись пристойності, оженити на собі молодого недоука Буланова (С.Павлюк). Ксенія (Є.Мироненко) страждає від неможливості вийти заміж за Петра (М.Новоселицький), заляканого батьком (А.Петруленков). Ключниця Улита (Т.Плашенко) встигає скрізь шпигувати та й себе не забуває. Бродячі актори Несчастлівцев (Ю.Яценко) і Счастлівцев (О.Цьона) продовжують залишатися шляхетними та безкорисливо відданими мистецтву. На цьому подібність з Островським закінчується і починається пародія чи то на театр узагалі, чи то на реалістичний театр зокрема.

У пластичній увертюрі Несчастлівцев у модерновому світлому плащі з автоматом навпереваги вислизає з-за дерев, ну просто партизан якийсь, і скошує автоматною чергою красеня Алексіса, предмет палкого бажання Гурмижської. Ця зав’язка — сон Раїси Пални, так незвичайно вимовляють її ім’я мешканці садиби, які, втім, розмовляють мовою українською. Сон, так би мовити, в руку. Несчастлівцев з’являється в маєтку, і Гурмижська стає на захист свого щастя, намагаючись усіляко оберігати Буланова від неврівноваженого трагіка. Подальша дія відбувається без будь-якої зрозумілої логіки. Звучить чудова музика П.Чайковського, О.Скрябіна, В.-А.Моцарта, Д.Шостаковича, прив’язана до подій вистави відповідно до законів, зрозумілих лише постановникові. Змінюється світлова гама, швидше за все, теж тільки для того, щоб змінитися. Актори існують за винайденими і прийнятими у країні «DЕРвальd» правилами. Немає ніякої взаємодії, спілкування, кожен із персонажів проводить власний пластичний малюнок, який не вписується у загальну картину. Дії героїв дивні і не мотивовані: всі невтомно рухаються, смикаються, качаються по підлозі, стрибають, танцюють, дефілюють, перекидаються, стають на голову. Текст вимовляється навмисно незрозуміло, без якогось інтонування, емоційного забарвлення, окрім, щоправда, персонажів Несчастлівцева і Счастлівцева, комедіанти ж як-не-як. Не менш дивна авторська колекція костюмів Л.Паріс «Дитячий альбом». Незбагненні мотиви приналежності того чи іншого вбрання тому чи іншому персонажеві. Згадаю лакея Карпа (Р.Павлюк), найбільш мальовничого в цьому сенсі. Він був убраний у стилізовану, не канонічної вишивки, українську сорочку. На голеній, із залишеним оселедцем, голові надітий обруч, як в отоларинголога, тільки замість круглого дзеркальця на лобі бадьорого лакея «сяяла» п’ятикутна золота зірка. І ходив цей колоритний персонаж вихлястою ходою моделі провінційного подіуму.

Оцінювати рівень акторського виконання непросто, бо у виставі відкинуто сам принцип переконливого психологічного існування актора. Не обійшлося і без сміливості, що нині стала вже обов’язковою, — натяку на нетрадиційні сексуальні стосунки. Цього разу Гурмижської із ключницею Улитою. Прогрес. Багато хто зупиняється на значно звичнішій «голубій» темі. Втім, поміщицю зрозуміти можна, у таку собі красуню Улиту у виконанні Т.Плашенко закохатися не гріх. Ех, старомодний був Островський! Примудрився вкласти у вуста Улити фразу: «Мені, старій бабі? Забула, матінко-пані, все забула».

«Променем світла» у темному лісі виявився О.Цьона в ролі Аркадія Счастлівцева. Навіть при непереконливості логіки поведінки, запропонованій його персонажеві, актор, за чиїми плечами міцна школа, зумів висловитися осмислено і зробити зрозумілим те, що він хотів сказати образом шахрая і циніка, відчайдушного блазня і коміка Аркашки.

На відміну від Островского, який, про що мовилося раніше, тільки згадав про Шіллера, автор «DЕРвальdу» уводить монологи й діалоги з «Розбійників». Хороші самі по собі, і промовляє їх Ю.Яценко густим басом трагіка, але своєю недоречністю вони тільки посилюють абсурд того, що відбувається. У фіналі в садибі усі п’ють шампанське і весело танцюють під пісню Боба Ділана, теж, щоправда, не зрозуміло чому, напевно, просто подобається! А, ось почали й уявним м’ячем перекидатися! Гарно ж ось так на dервальdівській галявині позабавлятися!

В одне зі значень назви п’єси «Ліс» О.Островський вкладав смисл поняття моральної глухомані. Мабуть, неминуща з часом актуальність цієї думки розбурхала творчий неспокій Лариси Паріс і змусила її здійснити цей проект (цікаві слова Гурмижської у виставі: тепер час проектів, усі подають). Але прагнення висловитися якомога повніше призвело до того, що з вистави вийшов «дрімучий» ліс інформаційної каші, вінегрет художніх течій, сценічних віянь, формотворчих ідей. Естетичні позиції автора гіпертрофовано спотворили гуманістичну першооснову драматургії, не давши натомість переконливої альтернативи розуміння задуманого.