ДЕНЬ ЯК МАЛЕНЬКЕ ЖИТТЯ, АБО ПОГЛЯД НА ПОЛІТ КРІЗЬ ЧАС

«Не успех, а успеть» — так визначив зміст своїх мемуарів «Запоздалые заметки» (К., «Авиценна», 2000), які вийшли недавно, академік АМН України Ісаак Трахтенберг. Я прочитав їх ще в рукопису, дивувався знахідкам і панорамі пам’яті, з досадою сприймав окремі довготи. Засмучувався і радів разом з автором, перебирав унікальні фотографії, що відтворюють пласти особистої й суспільної історії.

Миті, миті на екрані життя... Змінюються кадри... Колись, в епоху Брежнєва, професора викликали як свідка в один з будинків на Печерську. Слідчий Макашов, котрий сфабрикував обвинувачення проти Сергія Параджанова, усілякими хитрощами домагався «компромату» на геніального режисера. «Ви до нього заходили й зобов’язані як лікар нам допомогти в боротьбі за моральні підвалини. Параджанов приймав сумнівних людей, і ви не можете цього не знати...» Проте почув найкращі атестації. Розчарований, відпустив.

Пам’ять, пам’ять... Ось рядки з листа родині Трахтенбергів від Аркадія Райкіна, котрий багато років мужньо сміявся крізь плач хворого серця... «Навантаження, вік і погоди роблять свою темну справу. Головне, мені здається, порятунок у спектаклях... Це єдині ліки, які рекомендується приймати регулярно, але не надто часто. Останнє, на жаль, не виходить».

Два знайомі образи, два Льва — Громашевський і Медвєдь. Академіка Льва Васильовича Громашевського, трибуна епідеміології, на початку сімдесятих запитали: що робити — на півдні України зареєстровано випадки холери? Відповідь на ті часи була парадоксальною. «Старий професор зосереджено мовчав. А потім вимовив сакраментальну фразу: «Передусім оприлюднити той факт, що в країні назріває епідемія холери». А непохитний міністр охорони здоров’я Медвєдь, його відповідь у тридцять восьмому році, на партійних зборах, яка ввійшла до фольклору... М.Хрущов писав у своїх спогадах: «Виступає якась жінка й каже, вказуючи пальцем на Медвєдя: «Я цієї людини не знаю, але по очах бачу, що він — ворог народу». Можете собі уявити? Але Медвєдь (на те він і Медвєдь) не розгубився й відразу парирував: «Я цю жінку, котра зараз виступала, уперше бачу й не знаю, але по очах відчуваю, що вона повія». Тільки ужив він слово більш виразне...»

Професор Трахтенберг, який знав Льва Івановича особливо близько, наводить й іншу історію. Міністра десь на початку п’ятдесятих викликав «на килим» секретар ЦК Компартії України І.Назаренко. Йому поскаржився хірург Д., котрий фальсифікував результати операцій і котрого усунули від їх проведення, що його, заслуженого діяча, утискують. «Ви дискредитуєте світило нашої науки. Хіба вам невідомо, що він відкрив гангрену?» — напосівся Назаренко на Медвєдя. А той без вагань дав відсіч: «Ганьба! Як ви, людина, що є втіленням вищої влади, можете повчати мене подібним чином. Навіть студенти знають, що про гангрену відомо давно». Згодом ця норовливість коштувала Льву Івановичу міністерського крісла.

А які колоритні образи Миколи Стражеска та його улюбленого учня Олександра Айзенберга, Георгія Фольборта й Олександра Черкеса, Євгена Татаринова та Якова Фрумкіна! За день до смерті, на лекції, Є.Татаринов, учень О.Богомольця, сказав: «Щоб бути хорошим лікарем, потрібно бути й глибоким теоретиком. Навчайтеся, беріть усе, що вам дається...»

Нарешті, просто коди гравюр відчуттям серця — про Ірину Молостову й Бориса Каменьковича, Романа Балаяна й Данила Лідера, Єжи Гофмана й Івана Козловського, Альберта Цессарського й Миколу Амосова, В’ячеслава Криштофовича й Володимира Куніна, Ростислава Кавецького й родину Коломийченків. Той, хто знає ці імена, — зрозуміє...

Як виник і зберігся такий емоційний «сінематограф»? Відомий учений-токсиколог, представник фаху, який не терпить ані краплі приблизності, І.Трахтенберг, крім наукових публікацій, скрупульозний архіваріус буття, його архівам немає ціни. Звідси, зокрема, унікальний ілюстративний ряд книг, що відтворює й образи багатьох чудових учених, і рідкісні моменти літопису минулого століття. Скажімо, фото, на якому В.Молотов і А.Громико слухають молодого Л.Медвєдя, або знімок, що зафіксував академіків Н.Бехтерєву і В.Фролькіса. І ще одна особливість — своє почуття, свій вимір часу. У нотатках є визначення — день як маленьке життя. Так, певне, дивився й дивиться на політ крізь час автор.

Особливо близький Ісаак Трахтенберг був з Володимиром Фролькісом і Григорієм Кіпнісом. «Ще раз про любого В.В.» — один з розділів книги. «Я дивлюся на давню фотографію, зроблену свого часу в день народження Володі, і думаю, що 27 січня нинішнього року, як завжди цього дня, ми зібралися б у нашого друга... Я тримаю в руках одну з його публікацій з назвою «Якість життя переходить у кількість» з іронічним підзаголовком «Досвід ювілейного самообслуговування». Процитую лише одне місце: «Коли Альберта Ейнштейна попросили дуже популярно пояснити теорію відносності, він сказав: «Нічого немає простішого. Дивіться, як стрімко минає життя, і як тягнеться час до обіду». Коли 20 числа кожного місяця, у день, коли пішла з життя його кохана дружина, ми їздили з ним на її могилу, я часто бачив у нього в руках маленький томик пушкінських віршів... Я намагався залишити його одного, бо знав: він хоче прочитати Раї, котра за життя обожнювала поезію Пушкіна, принесені рядки...»

...Письменник, герой війни й воїн у мирні дні Григорій Кіпніс. Це він, незадовго до смерті, доставив у Київ архів Віктора Некрасова. Збирач літературних реліквій, І.Трахтенберг наводить у своїх спогадах чудовий нарис Григорія Йосиповича «Моя Тарасівська». Адже обидва вони — хлопчики з цієї вулиці. Як не процитувати кілька словесних візерунків: «Так виходило, що медики або селилися на цій вулиці, або просто народжувалися на Тарасівській... Одним словом, вулиця інтелігентів. Але колись і передусім — вулиця поетів. Важко сказати, чому саме їх. Чи не тому, що сама Тарасівська — як поезія. Така істинно київська, вся в каштановому цвітінні, вся в пахощах бузку»... Наприкінці Кіпніс наводить рядки Семена Гудзенка(подаємо мовою оригіналу. — Авт.), котрий жив на цій самій вулиці:

Я родился

в этом городе, рос.

Мне не надо

в этом городе роз.

Мне не надо

в этом городе дач,

Мне не надо в этом городе

и удач, и неудач.

Тишины бы

мне каштановой и весны,

Я бы начал юность

заново, пусть с войны».

Юність наново в рідному Києві. У житті нам цього не дано. Але Ісаак Михайлович Трахтенберг душевним і часто блискучим пером написав зворушливу книгу про київську юність і зрілість. Звісно ж, він не сподівався, що слідом за багатьма іншими ввійде в коло оспівувачів Міста. Але він увійшов у нього, виліпив свою мозаїку про сонм особистостей, відомих і невідомих, чиї думки, прагнення й подих увійшли в ауру вічних пагорбів над Дніпром.

На завершення вірші, процитовані в епілозі книги. Дописуючи нотатки, компонуючи фінальні щоденникові фрагменти, І.Трахтенберг пригадав такі рядки поета Вадима Халуповича:

«Лишь бы спутники были

К тебе неизменно добры,

Не ослепла любовь

И душа твоя не оскудела».

Мені здається, що тут — і автопортрет автора. Причому у стверджувальному сенсі...