«ДЕМОГРАФІЧНА КАТАСТРОФА» НА ФУНДАМЕНТІ ЗРУЙНОВАНОЇ ЦЕРКВИ

У селі Опішня, що на Полтавщині, нинішнього року вже вп’яте Державний музей-заповідник гончарного мистецтва готується до проведення Творчого практикуму художників-керамістів. За попередні роки статус практикуму змінився, став міжнародним, структура ускладнилася. Практикум «обріс» заходами симпозіуму, як лелече гніздо обростає хатами. Тепер він проводиться в рамках II Національного симпозіуму гончарства «Опішня 2001».

Порівняно з «Опішнею 2000», нинішнього року помітний більш прагматичний підхід упорядників до проведення симпозіуму. Вимоги ж до учасників у якомусь сенсі ускладнились, у якомусь — спростилися. В «Опішні 2000» учасник практикуму мусив за контрактом виготовити монументальну кераміку розміром не менше 2ґ2ґ2 м, нинішнього року — 1,5ґ1,5ґ1,5 м, торік практикум тривав 40 днів, нинішнього року — 30, учасників було 40, тепер — 30. Однак сума гран-прі збільшилася з двох до чотирьох тисяч. При цьому участь студентів коштом дирекції симпозіуму не передбачена зовсім. А 2000 р. на практикумі було сім студентів художніх навчальних закладів — майже чверть учасників.

Тобто ставка в «Опішні 2001» робиться на професіоналізм, на миттєву вигоду. Комерціалізація всього мислимого й немислимого в нашому житті стала прикметою часу. Тому одне з заявлених завдань симпозіуму — «залучення до гончарства молодої генерації громадян України» — ризикує залишитися порожньою декларацією. Ні, теоретично молоді можуть брати участь у заході. Але тільки за власний кошт. А «кошт», до речі, чималий: за 30 днів не вкладешся і в $300, якщо з дорогою рахувати. Молодих відлучили від практикуму, кажуть, тому, що ті не виправдали надій, занадто активно вели гусарський спосіб життя і залишили після себе лише заяложені колоди карт та колекцію корків.

Найважливішим для кераміста чи скульптора, котрий у наш час ще хоче творити (багато хто змушений — а то й сердечно бажають — лише заробляти гроші), є те, що в Опішні можна кілька тижнів жити на всьому готовому і присвятити ці тижні улюбленій справі.

Що б не казали, а в радянський час із творчою молоддю держава працювати вміла. При цьому «гусарства» (знаю з власного досвіду) було у творчому молодіжному середовищі нітрохи не менше. Для молодих письменників раз на п’ять років проводилися наради в Києві та Москві, для художників улаштовувалися щорічні пленери в Седневі й Гурзуфі, для скульпторів — у Дзінтарі й тому ж таки Седневі. У літераторів виходили книги, роботи художників і скульпторів потрапляли на вітчизняні й закордонні виставки, у каталоги...

Спілкування однодумців на молодіжних семінарах у будинках творчості нічим не замінити. Принаймні багато учасників «Опішні 2000», нині професійних митців, пройшли майстерні Седнева, Гурзуфа та Дзінтарі і з вдячністю про них згадують. На жаль, поруч із професійною Опішнею, в Україні немає бази творчості для молоді. У Слов’янську Донецької області (нинішнього року там уперше відбудеться симпозіум з кераміки) та ж націленість на професіоналів... Серед співорганізаторів симпозіуму значаться такі солідні держустанови, як Міністерство культури та Міністерство освіти. Їм би й потурбуватися не про комерційний успіх заходів, у яких вони беруть участь, а про молоді таланти. А то й справді, як дотепно і не без зловтіхи зазначив знайомий художник, час перемеле нинішніх молодих, як у ступці: тільки порох залишиться.

Про уподобання міжнародного журі нинішнього року судити поки що рано. А ось в «Опішні 2000» загальна спрямованість практикуму (з огляду на призові роботи) — це пошук нових форм, авангард... організатори заохочували поєднання кераміки й металу, кераміки й дерева, тобто відхід від народних традицій. Скульптори шукали себе в об’ємних абстракціях, примітивізмі, перегукувалися через тисячоліття зі скульпторами часів трипільської культури. «Чимдалі від реалізму!» — здається, таким було непроголошене гасло практикуму. У цьому проглядається один із парадоксів часу: з одного боку, всіма схвалюваний заклик до відродження національної творчості, з другого — модерн, Захід.

Людмила Шилімова-Ганзенко з Черкас здобула премію в номінації «Монументальна керамічна скульптура». Твір Людмили називається «Демографічна катастрофа» — димарі печей і колесо без лелеки... На думку автора, ці роботи символізують сучасну демографічну ситуацію в Україні. Коли стали копати заглиблення, щоб встановити цю скульптурну композицію, наштовхнулися на фундамент церкви, яка стояла колись в Опішні на місці нинішнього колегіуму. На цей фундамент і встановили «Демографічну катастрофу», що якоюсь мірою уточнило концептуальний задум художника і змусило замислитися вже не про демографічну, а про глобальну духовну катастрофу... Тільки ось до художнього усвідомлення цієї теми творча інтелігенція, здається, ще не зовсім готова. Втім, може, саме для розуміння цієї теми неусвідомлено і відбувається пошук нових форм...