Дембельський альбом

В одній із вітрин Корсунь-Шевченківського краєзнавчого музею виставлено фотографію часів Першої світової. Зображено на ній трьох хвацьких — кашкети набакир — георгіївських кавалерів. Фотографію розмальовано вручну: широкі ремені — червоним, околиші на кашкетах, ліфи та манжети у френчів — гірчичним. Рамка у фотографії — з вертикально поставлених — парканчиком — гвинтівкових куль. Створення такого витвору армійського мистецтва напевно забрало чимало часу і супроводжувалося переговорами з полковим умільцем, витягуванням куль із патронів, пошуком фарб і клею. Цей потрійний портрет — явний прообраз дембельського альбому майбутнього! Розрахований витвір був, звісно ж, на те, що розглядатиме його весь Корсунь і, мабуть, прилеглі населені пункти. Як бачимо, так воно й сталося.

Дембельський альбом — породження похмурої чоло-вічої туги, дозвілля в неволі, куражу, запаху онуч і прагнення краси. Почасти це й військовий трофей, що пред’являється при переході від життя армійського до життя цивільного — буквально з одного світу у світ інший. У цьому сенсі альбом — відблиск душі солдата, яка готується до переселення в новий соціум, і певний звіт про прожите життя, і самореклама для майбутнього потенційного глядача-читача — нареченої, сусідів, мами-тата, дітей, онуків-правнуків. У Достоєвського десь є: на Страшному суді люди зможуть виправдатися, пред’явивши том «Дона Кіхота». Кожен пише свою книгу. Дембельський альбом — це немов передвістя усвідомлення цього.

У радянські 1960—1990-ті, за півроку до звільнення, майже кожен солдат і матрос відповідав собі на запитання — чи робитиме він дембельський альбом. Утриматися було важко, як важко буває і зрілим людям не піддатися ажіотажу, крикливій моді, рухові натовпу. Вирішивши, що робитимете, ви відразу ж стикаєтеся з проблемою: де взяти? Тобто фотоальбоми, як і більшість предметів ширвжитку, були товаром дефіцитним. Тим більше у відірваних від циві-лізації гарнізонних крамницях незабутнього Військторгу. Комусь альбом надсилали рідні, хтось майстрував його сам. Художникам — обдарованим самородкам нудьгувати в цьому сенсі не доводилося з перших днів служби. Тому художники найчастіше звільнялися з армії без своїх альбомів: вони «приїдалися», як солдатська каша.

Звісно, головне в альбомі — фотографії. Але відмінність дембельського від будь-якого іншого, це наявність у ньому: малюнків — сентиментальних і комічних, текстів пісень — загальновідомих і вузько полкових, газетних вирізок — із портретом міністра оборони та наказом про дембель, календарів — із викресленими днями, географічних карт... Тут можуть сусідити кітч (малюнок довговолосої дівчини біля берези) і кумедні висловлювання («танк — це хороший протитанковий пристрій»), цілком авторські акварелі й гіркі вірші, переписані з чужого альбому: «Когда солдату 19, // А дембель только через год, // Солдат, ты можешь спать спокойно, — // Она тебя уже не ждет». Смаки у двадцять далеко не в усіх сформовані.

У якісь періоди була мода на обтягування обкладинок шинельним сукном, у якісь — оксамитом. Робили обкладинки і з дерева, щось випалювали чи вирізали на поверхні, вкручували значки, емблеми, покривали лаком...

У багатьох частинах фотографування заборонялося з міркувань секретності. Фотоапарати були в одиниць, зберігати їх дозволялося в каптерках, а користуватися у свята. Це за ідеєю. Реальність же така, що в солдатських альбомах можуть траплятися і свого часу секретні підводні човни, танки й літаки. До фотографування в роті готувалися, зацікавлених сповіщали: «Завтра фотографуємося, я плівку зарядив». Проявляли плівки найчастіше тишком-нишком, іноді в якихось вагончиках, лазнях, підсобках. У деяких випадках на ці дембельські клопоти офіцери дивилися крізь пальці, шануючи традиції. Але були й «звірі», рвали фотографії та альбоми: статутом не передбачені.

Командир військової частини полковник Валерій Ч. згадує: «1987-го я навчався у Київській військовій академії, був у патрулі. Пункт комендатури знаходився на залізничному вокзалі. Якось, приймаючи наряд, побачив, що наші попередники вилучили кілька солдатських альбомів. Тобто зупинили солдат, оглянули речі, побачили альбоми — вилучили. Солдати поїхали. Я став переглядати фотографії — ніяких секретів. Звісно, в альбомах трапляється всяке. Дехто для чогось фотографувався з автоматом, направленим на людину, і зі штик-ножем, приставленим до горла. Такий «голлівуд» підлягав вилученню. І це правильно. У тих альбомах теж було кілька таких знімків. Але в іншому — нічого страшного... Я знаю, що таке солдатська служба. А альбом — це пам’ять про роки, не най-простіші в житті. Як старший у патрулі, я тоді прийняв рішення, може, й неправильне: вислати альбоми за вказаними адресами. Відправив за свій рахунок. Це було недорого... Тепер в українській армії спеціальних альбомів солдати не роблять, у всякому разі, в нашій частині. Та й узагалі щось давно не чутно про це. Солдати, звісно, фотографуються, може, й частіше, аніж раніше. Знімки вставляють у звичайні фотоальбоми з прозорими «файлами». Але додатково альбом не прикрашають... Причина, напевно, в тому, що строк служби скорочений, служать, як правило, поблизу рідних місць, удома часто бувають, традиція й відмерла. Втім, ця традиція в армії ніколи не заохочувалася».

У великій книгарні Черкас на одному стелажі з альбомами — весільним, дівочим, «Наша дитина» стоїть і альбом «ДМБ». На обкладинці двоголовий орел. Продавець каже, що купують. Але рідко. Вочевидь, орла заміняють тризубцем. Про таке дембелі Радянської армії, звісно, й мріяти не могли. Над створенням цього альбому попрацювали класні художники — щось зобразили в гумористичному дусі, щось у серйозному і навіть у трагічному. Є тут і набір традиційних армійських жартів (копати від паркана до обіду!). Але є й «білі плями», художники передбачили, що хтось захоче вписати і своє, авторське. Усім гарний альбом. Але є й мінус — у сусіда, котрий відслужив за сотні кілометрів від тебе, — такий самий! І це означає, що культурний феномен дійсно помер.

Культурний пласт — мільйони альбомів, розосереджені по шафах міст і сіл, — завмер у рості. Для нього настало життя після життя. Тепер цей культурний шар відчуває на собі тиск нового часу, подих макулатурних машин і жар вогню смітників. Звісно, згодом артефакти армійської субкультури стануть темами спеціальних досліджень і дисертацій. І не за горами час, коли відвідувач Корсунь-Шевченківського музею слідом за фотографією часів Першої світової з не меншою цікавістю розглядатиме й альбом, на обкладинці якого стоять таємничі літери «ДМБ».